Остап був звичайним хлопцем із провінційного містечка. Вивчився в технікумі, пішов працювати на будову, де швидко здобув авторитет як відповідальний і вправний майстер. У двадцять шість він зустрів Наталку – дівчину з сусіднього району. Вона працювала медсестрою в лікарні, була щира, з добрим серцем і мріяла про гарне весілля, «як у людей»: з білою сукнею, музикою, рестораном і обов’язково – фотосесією в полі з лавандою.

– Та буде тобі і лавандове поле, і сукня! – жартував Остап, обіймаючи її. Але всередині трохи хвилювався. Бо знав: на таке весілля потрібні чималі гроші.

На початку літа він наважився і поїхав до батька, Петра Васильовича. Той жив сам – мами Остапа не стало кілька років тому, і чоловік залишився в старій хаті на околиці міста. Пенсіонер, колишній залізничник, строгий, небагатослівний. Любив порядок і не витрачав грошей на дурниці.

Остап прийшов до тата з надією.

– Татку, я вирішив одружуватись, – почав обережно. – Наталка – дуже хороша дівчина. Ми хочемо гарне весілля зробити. Ну, щоб усе було, як годиться.

– То й добре, – сухо відповів батько. – Вік вже такий, час.

– От тільки… – хлопець ковтнув слину. – Чи не міг би ти допомогти? Я підрахував – треба десь шість тисяч доларів. Не все й одразу. Але, може, зможеш позичити? Я потім віддам…

Петро Васильович довго мовчав. Потім підвів погляд.

– Сину. У мене нема таких грошей. І навіть якби були, я б не дав.

Остап спалахнув:

– Як це – не дав? То ти не хочеш мені допомогти на найважливіший день у житті?

– Весілля – це не найважливіше. Важливіше – як ти з Наталкою житимеш далі. А на гулянки я грошей не даю. Якщо не маєш сам – живіть скромніше.

– Тобі шкода! – Остап підвівся. – Я ж не прошу щодня. Це один раз у житті!

– І саме тому не треба з нього робити показуху. Одружишся – приведи невістку. Посидимо скромно. А викидати такі гроші на один вечір – то не по мені.

Остап грюкнув дверима. Образа давила груди.

Наталка намагалася втішити його:

– Нічого, милий. Ми самі справимось. Головне – ми разом.

Але хлопець не міг забути батькової холодності. Його батько мав заощадження – це знали всі. Просто не захотів допомогти.

Весілля зробили меншим: в кафе замість ресторану, сукню Наталка шила на прокат, гостей було не сто, а тридцять. Але свято вийшло щире й тепле. Навіть без лавандового поля.

– То й добре, що не було тих тисяч, – сміялася Наталка. – Бо якби було все, як я хотіла, я б не цінувала цього всього так, як зараз.

Остап не відповідав. Йому все ще боліла відмова батька.

Після весілля молоді зняли квартиру. Через кілька місяців Наталка зрозуміла, що дитину чекає. Жили скромно, але в любові.

Одного дня, коли Наталці вже було сім місяців, прийшов лист від батька. Без довгих слів: просто просив зайти.

Остап вагався, але поїхав.

– Тату, що сталося?

– Проходь, – сказав Петро Васильович. – Присідай.

Батько подав йому невеличку коробку. Відкривши, Остап побачив ключі. І ще – папірець.

– Це… що?

– Це ключі від квартири. У новобудові. Я купив її два роки тому. Для тебе. Зробив ремонт, поставив техніку. Не хотів казати, поки ти не створиш сім’ю. А весілля – то все минає. Житло – це надовго.

– Тату…

– Ти образився тоді. Але я хотів, щоб ти сам навчився відрізняти головне від другорядного. Шість тисяч на весілля я не дав, бо дав більше – дах над головою. І не просто квартиру – а місце, де ви з Наталкою будете ростити свою дитину.

Остап сидів мовчки. Соромно було й радісно водночас. Він підвівся, обійняв батька.

– Пробач мені, тату… Я не розумів.

– Тепер розумієш. А це головне.

Зараз Остап і Наталка живуть у тій квартирі. Їхній синочок, Марко, вже навчився ходити. Щонеділі вони приїздять до дідуся. Наталка варить борщ, Остап лагодить щось по господарству, а дід тримає Марка на колінах і розповідає йому казки.

Весілля – то лише день. А життя – це роки. І найбільші подарунки не завжди у конвертах. Іноді вони приходять несподівано, як доказ того, що любов батька – це не гроші, а турбота, вчинки, мудрість.

І Остап тепер це добре знає.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

Джерело