Іра ревіла, як пароплавна сирена, перериваючись лише на короткий вдих. Силі її голосових зв’язок та обʼєму легень могли б позаздрити оперні співаки та професійні пірнальники, але зараз Іра витрачала свій талант явно не з творчою метою.

Ось з дивана сповз тато, оглухлий на ліве, найближче до доньки вухо. Його погляд був трохи розфокусований, а в рухах спостерігалася якась невластива йому плавність.

Ось мама, затискаючи вуха долонями, повільно відступає спиною вперед, намагаючись сховатися від оглушального реву в сусідній кімнаті. У неї це вийшло. Нехай не з першої спроби, але все-таки вона змогла прошмигнути в двері і втекти в сусідню кімнату, звідки ревіння доньки чулося вже не так оглушливо.

Іра ж не відволікається, вона самовіддано реве, не забуваючи, однак, періодично підглядати з-під пухнастих вій за діями батьків.

Мамі вдалося втекти, тому Іра рішуче повернулася до тата, зробила короткий вдих і почала ревіти особливо надривно, старанно червоніючи обличчям і розмазуючи по щоках гіркі сльози.

– Ну, навіщо тобі кіт? – вигукнув тато, примудрившись потрапити в короткий проміжок тиші у вражаючому реві дочки.

Іра миттю замовкла, витерла кулачком ніс і здивовано подивилася на батька. І ця людина називає себе дорослою та розумною! Як це “навіщо тобі кіт”? Щоб його любити, звичайно! А ще, щоб з ним грати, щоб його гладити, годувати сосисками та по-братськи ділити цукерки – Ірі цукерку, а коту фантик на мотузці.

– А прибирати за котом хто буде? – зайшов із перевірених часом козирів тато.

Іра ж глянула на тата так, що він зрозумів, його рівень кмітливості в очах дочки почав стрімко котитися вниз. Як “хто буде прибирати”? Батьки, звісно! Іра вже пояснила, що кота годуватиме, гладитиме і гратиме з ним. А решту мають взяти на себе батьки. Не одній Ірі все на собі тягнути!

– А якщо він буде дерти диван і гадити в тапки? – не вгавав тато. Зрозумівши, що втрачати йому, по суті, вже й нічого, він продовжив ставити шаблонні питання, що передаються з покоління в покоління.

Іра злізла з дивана, обсмикнула спідничку і вперла руки в боки, після чого дуже розважливо заявила, що буде кіт гадити в тапки і псувати меблі чи ні – це ще питання. А ось якщо кота не буде, то татовому тапку точно не весело буде, це Іра йому обіцяє. Не тільки коти мають відповідні навички.

Тато вже насупив брови і підготував суворий тон, але тут удар прийшов звідти, звідки його тато не чекав зовсім. Почувши, що звукові атаки доньки припинилися, у дверний отвір зазирнула мама:

– Може, дійсно заведемо кошеня?

І тут же тато оглух на друге вухо, бо цього разу саме воно виявилося ближчим до дочки, яка верещала від захоплення. Більше тато вирішив не ризикувати своїм здоров’ям та погодився. Чорт із ним, кіт так кіт.

І почалося! Мама та Іра розвинули бурхливу діяльність щодо підбору майбутнього члена сім’ї. Переглядали фотографії від відомих заводчиків, моніторилися оголошення в інтернеті.

Батьку з мамою вартувало чимало зусиль, щоб довести Ірі, що лев, хоч і є котиком, але ніяк у їхню скромну двохкімнатну квартиру не поміститься. Дочка наполягала, обіцяючи розмістити “котика” у своїй кімнаті, пожертвувавши заради цього столом, коробкою з іграшками і навіть ліжком, адже лев все одно на ньому не поміститься.

Тільки згадка, що не вдасться знайти відповідний лоток і впхнути його в туалет, якось остудив запал Ірочки. З важким зітханням вона погодилася, кандидатура лева на роль домашнього мурлика більше не розглядалася.

Але це не надто звузило коло пошуків. У тата вже рябило в очах від усіх цих персів, британців, сфінксів та інших представників котячого племені.

Мама так уїдливо вивчала родоводи кошенят, що якби вона така була прискіплива у підборі чоловіка, татові нічого б не світило. І прикус у нього не еталонний, і шерсть, тобто тьху, волосся, як слід не блищить.

Усі відповідні кандидатури мама виписувала в блокнотик, через тиждень-другий їм доведеться багато їздити. Вечорами, слухаючи від дружини про чергового кота, тато починав відчувати комплекс неповноцінності. У нього складалася думка, що це не вони котів вибиратимуть, а коти їх.

Якось увечері мама та тато вже збиралися вечеряти і чекали, коли з двору прибіжить Іра. Вхідні двері грюкнули, але, проти звичаю, Іра не влетіла на кухню, захлинаючись черговими важливими дитячими новинами.

З коридору долинало зосереджене сопіння дочки, і батьки поспішили з’ясувати, що сталося. Вийшовши в коридор, вони побачили дочку, яка спідлоба дивилася на батьків і притискала до грудей звичайного кота.

Кіт затишно вмостився на руках дівчинки і навіть не думав вириватися, поглядаючи на дорослих своїми зеленими очима і тихо муркочучи.

– А я нам кота знайшла, тобто, це він мене знайшов, – шморгнувши носом, заявила Іра, не перестаючи свердлити батьків поглядом. Весь її вигляд казав, що вона готова розплакатися будь-якої миті. Кіт, а це був саме дорослий кіт, ніяк не кошеня, забурчав голосніше і тицьнувся лобом у щоку дівчинки, немов обіцяючи, що все буде добре.

– Іринка, але він уже великий, а ще він безпородний, – м’яко почала мама.

– І що, тепер його через це не любити, чи що? – перервала маму Іра. В очах у неї стояли сльози, а нижня губа почала дрібно тремтіти і випинатися вперед.

Тато розумів, що зараз вибухне справжня трагедія, буде море сліз і образ, тож рішуче взяв ситуацію до своїх рук.

– Ну то й що, що безпородний! Митеж не графи, – тато підійшов до дочки і почухав кота, що розвалився на її руках, за вухом. Кіт заторохтів ще голосніше, прикрив свої смарагдові очі і почав перебирати лапками.

Мамині мрії про породисте кошеня з доброї родини з кілометрового родоводу розвіялися, як ранковий туман. Вона хотіла було обуритися, але на неї подивилося дві пари благаючих очей, сам винуватець урочистості все ще блаженно жмурився.

– Гаразд, хай буде. Але ім’я йому вибираю! – здалася мама. Радісний вереск був їй відповіддю.

КІНЕЦЬ.