– Ти не хвилюйся, – заспокоював її Антон, поки мив підлогу. – Він у мене, звичайно, суворий, але нормальний. Посидимо, повечеряємо, познайомитеся. Все буде гаразд.

Віра мовчки продовжувала натирати дзеркало у ванній кімнаті. У неї тремтіли руки від хвилювання, хоча вона намагалася триматися.

Вони з Антоном були разом уже п’ять років. Здавалося, вони знають одне одного, аж до останньої родимки. Віра переїхала до нього далеко не одразу, а на останньому курсі.

Лише два роки тому. Вони винаймали житло, ділили побут і, по суті, жили, як чоловік і дружина. Він знав, яку вона п’є каву, вона – як він морщить ніс, коли бреше.

Усі вважали їх ідеальною парою та чекали на весілля. І ось зовсім нещодавно Антон зробив їй пропозицію, і вона погодилася.

Тепер поріг їхнього життя мала переступити нова людина. Його батько, якого вона ніколи не бачила і про якого він майже не розповідав. І, якщо чесно, Віра не знала, чого боїться більше: самої зустрічі чи того, як поводитиметься Антон.

Їх можна було б назвати сучасною парою. Вона не лізла в його справи, ніколи не питала, скільки він заробляє. Просто тому, що не бачила сенсу.

Все ділилося порівну: за квартиру та продукти платили навпіл, а на дрібні радощі кожен накопичував сам. Антон любив балувати її.

То сережки подарує, то кофту, то квитки до театру. Віра теж працювала, ніколи не просила грошей і пишалася тим, що вона самодостатня.

Проте в одну мить вся ідилія раптом звалилася…

Коли Аркадій Петрович приїхав, Віра була на роботі. Повернувшись увечері, вона почула їхні голоси з кухні: веселі, гучні, нетверезі. У передпокої пахло хмелем та тютюном. Серце закалатало частіше.

– Знайомся, – сказав Антон, посміхаючись, і показав на чоловіка у в’язаному светрі з оленями. – Це мій батько. Аркадій Петрович.

– Дуже приємно, – Віра абияк натягнула посмішку, але пальці її злегка здригнулися, коли вона потисла руку майбутньому свекру.

Аркадій Петрович зміряв її поглядом – без усмішки, але надто вже чіпко, уважно. Начебто прицінювався.

– Ну що, красуне, з роботи тільки? – спитав він, задимівши просто на кухні. – Трудяга, значить?

– Так, – ввічливо відповіла вона, розцінивши це, як легкий докір. – У нас сьогодні завал був, тільки-но вибралася.

– Дааа… Роботи, значить, багато, – хмикнув він. – А полиці від пилюки Антон протирати має? Чи це у вас, у молодих, зараз нормою вважається?

Віра проковтнула грудку в горлі, розгубившись. На столі стояла почата пляшка, а під ним дві порожні. Антон був помітно під мухою, погляд блукав, але він все ще посміхався, попри тон розмови.

– Тату, ну ти чого, – промимрив він. – Чисто все. Просто ти завжди до всього чіпляєшся.

– Не чіпляюся, а виховую. Жінка має знати своє місце. Її фортеця – будинок, а не офіс. Чоловік має гроші заробляти, а баба – сімейне вогнище зберігати. І дітей приводити, – з натиском додав він. – Хто ж їх виховуватиме, коли мати тікає з дому?

У Віри кров прилила до обличчя. Не від сорому, а від гніву. Але головне – її обпекло самотністю. Поруч сидів Антон – її Антон.

З яким вони обговорювали майбутнє, жартома сварилися через те, хто першим покладе слухавку, спали обійнявшись. І він… мовчав. Не те щоб погоджувався, але й не заперечував.

– А вам, Віро, – знову почав Аркадій Петрович, – скільки років? Настав час уже, напевно, сім’ю створювати. Бо кар’єру будуєте так, ніби вона в старості обігріє.

– Ми саме готуємося до весілля, – якомога спокійніше відповіла вона. – Вже забронювали зал.

– Не поспішайте, – відмахнувся він. – Спочатку треба пожити, перевірити, як воно. А то одружитеся похапцем і потім все життя лікті кусатимете.

Антон зніяковіло посміхнувся, а Віру обдало внутрішнім холодом. Вона зрозуміла, що не може перебувати тут. Якщо залишиться, це закінчиться скандалом.

– Я, мабуть, піду спати, – сказала вона, підводячись з-за столу. – Втомилася.

– Ну ось. Слабкі ви нині, дівки, – пробурчав Аркадій Петрович. – І це у двадцять із хвостиком…

У кімнаті вона притулилася до зачинених дверей. Хотілося плакати. Не через зневажливі слова і навіть не через пил, який він нібито знайшов.

А через те, що людина, яку вона вже вважала рідною, раптом випарувалася. Його образ розчинився у присутності батька.

За кілька годин, коли всі заснули, Віра тихо зібрала сумку. Залишила записку: “Не хочу вам заважати. Поживу кілька днів у батьків. Подзвони, коли він поїде». І пішла.

На вулиці було тепло, пахло випічкою з чийогось вікна, та бензином від припаркованих автомобілів. Тут було тепліше, ніж у тому місці, яке вона ще вчора вважала їхнім спільним будинком.

Антон ніяк не відреагував на те, що трапилося, і це мучило Віру найбільше. Кілька разів вона хотіла надіслати йому повідомлення, але потім осмикувала себе. Хіба це вона має йти назустріч у цій ситуації? Не він?

На п’ятий день мовчання Віра все ж таки вирішила повернутися. Не тому, що скучила, хоч і це було. Просто хотілося розставити все на місця. Крапка чи кома? Чи варто боротися, чи відпустити, доки вона не розхлюпала всю повагу до себе?

Двері їй відчинив Антон. З сонним обличчям та винним поглядом. Він машинально обійняв її так, начебто нічого не сталося. Віра аж розгубилася.

Невже він думає, що вона просто пожила у батьків, охолонула, і тепер все само по собі налагодиться?

– Я хотіла поговорити, – сказала вона. – Спокійно. Без скандалів.

– Я теж, – пройшов Антон на кухню і поставив чайник. – Тільки тобі, мабуть, не сподобається те, що я скажу.

– Мене вже нічим не здивувати, – стримано відповіла Віра і сіла за стіл. Як вона помилялася.

Антон вмостився навпроти, покрутив у пальцях телефон, наче тягнув час. Потім глянув на неї з якоюсь дивною сумішшю зніяковілості та жалю.

– Тато проти весілля, – видав він нарешті. – Сказав, ти мені не пара. Що ти… Ну, надто самостійна, чи що. Занадто ділова. Ну, ти сама чула, як він міркує.

– Стривай, – Віра спохмурніла. – І що з того? Ми дорослі люди. Це наше життя. Він же не буде з нами жити.

– Так, але… – Антон зам’явся. – Він допомагає. З грошима. Ти просто не знала… але він часто закидає мені на карту. Я мало отримую, а в нього…

– Ну, загалом, я міг би й не працювати, але він вважає, що будь-яка людина має приносити користь суспільству. Навіть, якщо грошей вистачає. Якщо він відмовиться… мені буде тяжко. Нам буде тяжко.

Ці слова вибили у Віри ґрунт з-під ніг. Весь цей час вона пишалася тим, що в їхній сім’ї, що зароджується, є рівноправність. А тут раптом з’ясовується, що Антон увесь час жив на чужі гроші?

Справа навіть не в цьому. Він вирішив не боротися за їхні стосунки!

– Що?! Ти просто відмовишся від наших планів за його вказівкою?

– Я не відмовляюся! – поспішив виправдатись Антон. – Просто… Поживімо так. Без одруження. Без весілля. Ну, поки що. А тато нехай думає, що ми розлучилися. Все одно він далеко – не перевірить.

– Ти пропонуєш ховати мене, як коханку?

– Не кажи так. Просто… Інакше поки що ніяк. Потім, може, все зміниться. Тато охолоне.

Віра пильно дивилася на нього. Рідного, знайомого, але зараз занадто чужого.

– Ти дорослий мужик, Антоне. А поводишся гірше за підлітка. Я знала, що бувають мамині синочки. Але, щоб татусеві… – повільно промовила вона з досадою.

Він мовчав. Опустив голову і мовчав.

– Дітей ти теж потім ховатимеш? Чи скажеш, що вони від Анджеліни Джолі, щоб татку догодити? Я тебе, звичайно, люблю, але себе люблю більше.

Збирати речі не довелося: Віра навіть не встигла їх розібрати. Вона знову вирушила до батьків.

Мати зустріла її мовчки, тільки погляд видав, що вона все зрозуміла. Батько одразу ж підвівся з крісла, допоміг донести сумку до кімнати, поставив чайник. Він нічого не сказав, але Віра відчула безмовну підтримку.

– Залишуся поки що тут. Ще не знаю, на скільки, ви не проти?

Батько лише лаконічно кивнув.

– Якщо чимось можемо допомогти – кажи, – коротко сказав він.

І цього вистачило. Віра раптом відчула, що вона не одна. Що за її спиною ще хтось є. Нехай не з гучними промовами, не з обіймами та заспокійливими погладжуваннями по голові, – зате щирі та надійні.

Спочатку Віра влаштувала собі суворий режим: робота, вечірні прогулянки, пошук квартири, сон. Іноді наверталися сльози, частіше – у ванній, чи вночі, доки ніхто не бачить.

Але все одно їй здавалося, що вона не втекла, а звільнилася. Це скидалося на одужання після важкої застуди – організм ще слабкий, але дихати полегшало.

Антон написав лише кілька разів. Спочатку в його словах відчувалася розгубленість: “Ти не хочеш спробувати ще раз?”

Потім прорізалися жалісливі нотки: «Я сумую. Без тебе вдома якось порожньо”.

Він не намагався перепрошувати, не казав, що зробив висновки. Просто закидав вудку і чекав, що вона знову зробить крок назустріч.

Віра навіть не стала відповідати. Але кожне повідомлення ніби дряпало серце.

Одного вечора, коли вона вже поїхала від батьків, її накрило тугою. Зазвичай у цей час вони дивилися з Антоном фільми, або виконували домашні справи. А тут порожня самота.

Визволила подруга. Вона, як завжди, ніби відчула чужий настрій і з’явилась у потрібний момент. Притягла піцу та пляшку червоного.

– Я тільки одного не розумію, – сказала вона, залізши з ногами на диван. – Він же тебе любив! Що пішло не так? Просто… забракло духу?

– Не вистачило стрижня, – спокійно відповіла Віра. – Кохання – це не коли ти весь такий ніжний і милий. Це коли можеш стати поруч, а не сховатися за чужою думкою, навіть, якщо так зручніше.

– Не боляче все кидати? Ви були дуже близькі.

– Боляче. Але ще болючіше жити поряд з тим, хто вибирає гаманець замість тебе. Це не чоловік, – партнер. Це… Ну, просто сусід по ліжку.

Віра вирішила нарешті почистити телефон від зайвого, допоки поруч із нею є та, хто підтримає. Стільки спогадів…

Їхні поїздки, їхні спільні вечері, їхні селфі. Віра натискала «видалити», навіть не замислюючись. А потім побачила ту саму фотографію.

Каблучки на фоні кави. День заручин. На мить вона затримала погляд, а потім в черговий раз натиснула на червону кнопку.

Її життя тривало, та набувало іншого змісту і сенсу, навіть без нього. І десь в глибині душі вона була вдячна, що вся сутність колишнього розсекретилась до шлюбу та дітей – тоді було б набагато складніше.

Сталося, те що сталося. Але є надія, що попереду на неї чекає справжнє жіноче щастя, а не “татусів синочок”…

А ви що скажете про вчинок нареченого? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.