Як тільки тато оголосив про своє рішення переписати все своє майно на племінника, атмосфера в сім’ї загострилася до краю. Ми з сестрою сиділи на кухні, намагаючись зрозуміти: як так вийшло, що ми опинилися на межі позбавлення спадщини?

“Але чому він раптом вирішив все віддати Дімі? Він же знає, що нам теж потрібна допомога!” – сказала сестра, ледве стримуючи гнів.

“Я не знаю,” – відповів я, відчуваючи, як у грудях росте образа.

– “Але ми повинні з ним поговорити. Не можна просто так змиритися з таким рішенням”.

Наступного дня ми вирішили провести серйозну розмову з татом. Перебуваючи у його кабінеті, ми обережно почали: “Тату, ми дізналися про твоє рішення переписати все на Діму.

Ми хотіли б зрозуміти, чому ти вважаєш, що це правильно?”

– Почала сестра. Тато зітхнув, відклав убік ручку і подивився на нас. “Я бачив, як він старається, як він бореться за свою сім’ю. У вас вже є свої життя, свої можливості. Дімі це потрібніше”, – пояснив він.

“Але тато, це не означає, що ми не потребуємо підтримки. Ми теж твої діти.

Невже ти не можеш знайти компроміс?” – втрутився я. Довга тиша наповнила кімнату, перш ніж тато нарешті сказав: “Добре, я подумаю над вашими словами.

Можливо, є спосіб задовольнити потреби всіх.” У результаті після довгих розмов і переговорів тато вирішив розділити майно так, щоб врахувати інтереси всіх сторін.

Ця історія навчила нас цінувати сімейні узи і важливість діалогу. Ми зрозуміли, що навіть у складних ситуаціях можна знайти рішення, яке б задовольняло кожного.

КІНЕЦЬ.