«Татку, любий, забери мене. Якщо в тебе є дружина, зватиму її мамою. Якщо є діти, вони стануть для мене братиками та сестричками… Але якщо ти мене не приймеш, я накладу на себе руки…».

Оля поставила підпис, дату, ще раз перечитала листа, вклала в конверт свою недавню фотографію та заклеїла. З боку кухні почулася метушня, гуркіт – щось упало, мама знов “відпочивала” з друзями.

Швидше заховала конверт у шкільний щоденник і швиденько лягла в ліжко, сховавшись із головою ковдрою.

Мама з татом, одружившись, поїхали на заробітки. За великими грошима, як казала потім бабуся. Вона приїхала згодом, коли з’явилася онука, і дочка покликала її на допомогу.

Жили у бараку. Батьки поверталися з роботи втомлені, сердито сварилися. Бабуся зустрічала їх готовою вечерею, потім мила в тазу посуд і з очей її чомусь текли сльози.

Оля забивалася в куточок, хитаючи на руках ляльку, що змайструвала бабуся, і теж хотіла плакати.

Це були ранні її спогади. Далі було гірше. Мама стала приходити пізніше за батька.

Своєю появою переривала їхню гру в доміно, і Оля на неї сердилася. Мама хиталася, від неї несмачно пахло. Бабуся, зачинивши двері, її сердито лаяла. А тато мовчав, тільки обличчя його ставало чужим.

Хлопці у дворі неохоче приймали дівчинку до своєї компанії. У неї була тільки одна подружка, жвава та весела. Це вона навішала хлопцю лящів, який, дражнячись, кричав Олі:

– Гуляща! А в тебе мама гуляща!

Через хвилину пожалкував про це – Оліна подружка була дівчинкою не тільки запеклою, а й сильною.

Вдома Оля питала у батька та бабусі, чому її так дражнять, але дорослі, переглянувшись, чимось відволікли та нічого не пояснили.

А потім тато поїхав. Навіть не всі свої речі забрав. Бабуся якраз повернулася з городу, де мала грядки, коли тато виходив з квартири.

– Вибачте і бувайте, – сказав тещі. – Я більше так не можу.

Та махнула головою і тільки перехрестила зятя в спину. Довго сиділа за столом, підперши голову брудними руками.

Оля ще подумала, яка дивна бабуся від неї вимагає, щоб, повернувшись з вулиці, мила руки, а сама як прийшла, так і сидить…

Без батька їм було важко. Бабуся теж стала кудись йти ввечері та вранці – це потім, пізніше, Оля дізналася, що вона влаштувалася на роботу прибиральницею.

Дівчинка тим часом була одна. Мама приходила пізно, і крізь сон Оля чула, як бабуся сварилася:

– Зовсім сором втратила. Дивись, зіп’єшся зі своїми кавалерами, хто дитину підніматиме?! Я не вічна.

Бабусі не стало, коли Олі було тринадцять. Жили велику частину часу вдвох, мама з’являлася зрідка – по черзі змінюючи різних чоловіків, намагалася влаштувати особисте життя.

На дочку не звертала уваги. Бабуся перед тим як піти з життя простягла внучці конверт і сказала:

– Це лист від твого батька. Там, щоправда, вказано лише місто. Але відшукай його і їдь, тут тобі не буде життя.

Те, що бабуся мала рацію, стало зрозуміло практично відразу. Мати повернулася додому та не одна.

З чоловіком, який дикими очима дивився на дівчинку-підлітка і, зустрівшись у коридорі, намагався вщипнути за бік або м’яке місце. Простеживши одного разу за його поглядом, мати обізвала доньку останніми словами та різко заявила:

– Їдь до свого батька. Ти мені не потрібна.

«Татку, любий, забери мене. Якщо в тебе є дружина, зватиму її мамою»…

Конверт без адреси опинився на столі начальника адресного бюро обласного центру. Ніна Миколаївна вдивлялася у фотографію гарної дівчини, знову і знову вчитувалась у рядки її листа, і на очі наверталися сльози.

Переривши з колегами картотеку, виявили, що чоловік, якого шукає дівчинка, з міста переїхав до віддаленого району, потім до іншого, і далі сліди його губилися. Приєднали до пошуку працівників сільрад і через деякий час батька знайшли.

Дзвінок у квартирі Ніни Миколаївни пролунав у суботу вранці. Дзвонив чоловік. Коли назвав своє прізвище, ця мить здалася жінці найщасливішою.

– У чому річ? Хто мене шукає? – почав із запитань.

Через кілька хвилин, дізнавшись про лист дочки, сівши від хвилювання стурбованим голосом питав:

– Що мені зараз робити?

– Зателефонуйте дочці. Маєте номер телефону?

– Так-так, є. У сусідів…

Прийшовши з контори, звідки дзвонив дочці, Павло сів у роздумі на лаву біля будинку. Вони жили з Анастасією вже кілька років, але стосунки не оформляли, тож думав, як сказати їй про прохання Ольги.

– О, чого сидиш? – почувся голос Насті. – Щось сталося?

Вона вийшла з грядок із кошиком огірків, яку Павло відразу підхопив і поставив на лаву.

Настя була жінкою розважливою та доброю, тому не став тягнути та одразу виклав свої новини. Слухала уважно. З відповіддю не затрималася:

– Які можуть бути питання? Забирай доньку, бо виходить, вона у вас неприкаяна при обох батьках. Та й моїй Надюші буде подружка. Вони ж, здається, ровесниці?

Сімейну драму Павла знала, навіть вік доньки запам’ятала, чим його потішила. Втім, з її характером це не дивує, вона всім завжди поспішає на допомогу. З подякою глянувши на Настю, Павло притис її до себе, попри тихий протест:

«Ой, я зовсім брудна!», і сказав:

– Правду про тебе кажуть – мати Тереза, так і є.

…Оля, як і обіцяла, невдовзі назвала Настю мамою. Від рідної матері не бачила стільки тепла, скільки від цієї чужої по крові жінки.

З її донькою Надею швидко потоваришували – вісім класів закінчували, сидячи за однією партою.

Настя, якій Оля розповіла про своє життя, може навіть докладніше, ніж батькові, шкодувала дівчинку. Обговорюючи потім з Павлом ситуацію, все ніяк не могла збагнути, чому рідна мати виявилася гіршою за мачуху.

– Не будемо про неї, – сказав одного разу Павло, – нехай живе, як хоче. Нам до неї немає жодної справи. А тобі дякую за Олю, вона прямо розквітла. І знаєш що? Давай розпишемося. Я домовився в лісництві щодо колод – хочу розпочати прибудову до будинку. Сім’я у нас тепер велика. Доньки згодом чоловіків приведуть, малята в дочок з’являться.

– І не тільки в дочок… – Настя, зашарівшись, сховала обличчя на грудях Павла.

– Що ти хочеш сказати? – аж підскочив він.

– У нас буде дитина, і мені здається, хлопчик. Почуваюся зовсім по-іншому, ніж було з Надюшею.

…Починалася нова сторінка у житті великої та дружної родини.