– Як ти могла? – Я вперше так різко підняв голос на маму.

– Як ти могла пустити в наш дім чужого чоловіка?

Мама стояла на кухні, обпершись на стіл, а її обличчя було спокійним. Вона дивилася на мене з розумінням і, як мені здавалося, навіть із жалем. Але це не гасило мого гніву. Навпаки, кожна її тиша ще більше розпалювала моє обурення.

– Григорію, ти маєш зрозуміти, що життя не зупинилося, – відповіла вона нарешті. – Я теж хочу бути щасливою.

– Щасливою? Після тата? Ти ж обіцяла… – я ледве стримував себе, щоб не грюкнути дверима.

Це сталося після того, як я побачив маму з Андрієм. Вони сиділи на лавці біля дому й розмовляли так спокійно, ніби це був їхній звичний вечір. Я не міг повірити, що людина, яка втратила чоловіка лише три роки тому, могла дозволити собі ось таку легкість.

Коли тата не стало, я пообіцяв собі, що завжди буду поряд із мамою, підтримуватиму її. Тоді мені було всього шістнадцять, і я думав, що наш дім більше ніколи не стане таким, як раніше. Але ми трималися разом. Мама часто говорила:

– Ми все подолаємо, Гришо. Ми – команда.

І я вірив. Тому, коли вона вперше заговорила про Андрія, у мене все всередині наче обірвалося.

– Мамо, навіщо ти це робиш? – запитав я, коли вона згадала про нього за вечерею.

– Бо я хочу, щоб ти його знав, – спокійно відповіла вона. – Він – хороша людина.

– Хто тобі це сказав? Він сам? – гіркота в моєму голосі не залишилася непоміченою.

– Григорію, ти не можеш жити минулим, – м’яко сказала мама. – Я не забуваю твого тата, але…

– Але що? – я вже майже верещав. – Ти готова замінити його цим Андрієм?

Мама зітхнула і відклала виделку. У її очах не було злості, лише втома.

– Ми поговоримо про це іншим разом, – промовила вона.

Наступної суботи Андрій прийшов до нас додому. В руках він тримав великий букет білих троянд. Мама була у своїй улюбленій блакитній сукні, а я – у своїй кімнаті, навмисно затримавшись, щоб не вітатися першим.

– Привіт, Гришо! – Андрій простягнув руку, коли я, нарешті, вийшов.

– Привіт, – відповів я сухо. – Ви, мабуть, думаєте, що можете просто увійти в наше життя?

– Я не намагаюся когось замінити, – спокійно сказав він. – Я просто хочу бути частиною вашого дому.

Мама знову подивилася на мене з тим самим застережливим поглядом. Я мовчав, але всередині мене все кипіло. Вечеря була напруженою. Я відповідав односкладово, дивився у тарілку і ледь не грюкнув дверима, коли пішов до себе.

Я став більше часу проводити з друзями. Андріанка, моя найближча подруга, часто слухала мої скарги.

– Знаєш, Гришо, може, твоя мама просто хоче бути щасливою, – сказала вона якось.

– Щасливою? А як же тато? – я не міг стримати роздратування.

– Твій тато хотів би, щоб ви обоє були щасливими. Ти ж сам це знаєш, – лагідно відповіла Андріанка.

Її слова не давали мені спокою. Можливо, я справді неправий?

Того вечора я вийшов у сад, де Андрій щось лагодив біля паркану. Я глибоко вдихнув і сказав:

– Андрію, я не знаю, чи зможу колись прийняти вас. Але якщо ви справді любите маму – доведіть це.

Він підняв очі й відповів:

– Я ніколи не заміню твого батька. Але я хочу зробити твою маму щасливою. І, можливо, колись і тебе.

Я задумався. Можливо, мама справді має право на щастя, навіть якщо це не те, що я уявляв.

А як би ви вчинили на моєму місці? Чи варто пробачити мамі, якщо її новий вибір – це її шлях до щастя?

Джерело