– Та не хвилюйся ти так, Марічко, я ж казала: хату в місті – Оксані, а дачу – вам із Тарасом. І справедливо, і по совісті, – казала мати, перекладаючи банки з-під варення в коробку.

Марічка кивала. Ну, якось неприємно, звісно, що свекруха відписала міську квартиру тільки доньці. Але ж і справді – якщо вже їм з Тарасом лишиться дача, то буде куди влітку виїхати, та й колись, може, переберуться туди. Тим паче, що останні два роки вкладали туди душу й гроші: зробили кухню, поміняли дах, поставили новий паркан – витратили на все це чималу суму. Мати це бачила й хвалила:

– Молодці, он які ґазди! Мені вже й не треба нічого, аби вам було добре.

Дача стояла в тихому селі за двадцять кілометрів від міста. Колись її купив батько, ще за радянських часів. Невеличкий дерев’яний будиночок, сад, старі яблуні, виноградник, теплиця. Коли помер батько, мати не надто туди й їздила. А от коли Тарас із Марічкою почали туди навідуватися – ожило все: і двір, і город, і навіть бузок, що роками не цвів.

– Це вже, можна сказати, наш другий дім, – жартував Тарас. – І дітям свіже повітря, і ми з тобою не в чотирьох стінах.

Вони з Марічкою поставили дитячий будиночок для малого Сашка, засіяли газон, навіть зробили клумбу. Мати приїжджала зрідка – посидіти на лавці, понюхати м’яту.

– Он як у вас тут гарно стало… Не нарадуватися. Добре, що ви цим займаєтеся, а то би все пропало. Як з Оксаною поговорю, то й оформимо вже офіційно на вас, – запропонувала вона якось.

Це “поговорю” тягнулося вже другий рік.

Одного осіннього вечора, коли Тарас приїхав з дачі втомлений, ще навіть з брудними руками – бо щойно з бетономішалки – він почув у розмові з матір’ю щось дивне.

– Мамо, я вже майже закінчив фундамент. Ще весною добудую терасу, буде, як у людей. А потім вже оформимо, як домовлялися?

Мати раптом знітилася, очі відвела.

– Та… Тарасику, я ж тебе прошу, не спіши. Життя таке, що всяке буває. Оксані ж теж непросто. В неї ж двоє діток, сама з ними…

– Стоп. А до чого тут Оксана? – в голосі Тараса з’явилася тривога.

– Та я їй… ну… передала дачу. Місяць тому. Через нотаріуса.

– Як?! – він навіть не сів, просто остовпів.

– Ну ти ж сам казав: “Нам нічого не треба, аби вам добре було”. Я подумала… в тебе квартира, робота, Марічка теж заробляє. А Оксані важче. Чоловік її той… п’є. Ну, я й вирішила…

Тарас мовчки встав і пішов. Приїхав додому – ні слова Марічці не сказав. Але вночі не міг заснути, і у всьому зізнався:

– Вона нам дачу не залишила…

– Що? Як це? – Марічка з просоння не одразу зрозуміла.

– Вона переписала її на Оксану ще місяць тому.

– Але ж ми там усе зробили… Кухню, дах, стіни! Ми думали, це наше…

– А виявляється, ми просто “підремонтували” чужу дачу.

Розмова з матір’ю була короткою. Сваритися син не став, але вважав за потрібне висказати наболіле.

– Я не маю до тебе зла, мамо. Просто шкода. Не за дачу. За те, що обіцяла – і передумала. Сказала нам “ваша” – а виявилося, що ні.

– Ви ж і так маєте… Я ж хотіла по-людськи…

– По-людськи – це чесно. А ти зробила так, що нам тепер і на ту дачу не хочеться їхати. Бо чужа. Бо це зрада, мамо, по відношенню до мене.

Оксана дзвонила, хотіла пояснити, але невістка не хотіла з нею говорити.

– Марічко, я ж не просила. Мама сама. А тепер мені навіть ніяково…

– Та що вже казати. Ти щаслива? Хай буде. Ми знайдемо інше місце. Тільки не треба тепер приїжджати до нас в гості.

Минула зима. Весною Тарас із Марічкою вирішили більше не їхати на ту дачу. Взяли в кредит невеличку ділянку в іншому селі. Без будинку, але своя. Почали все з нуля. Повільно, важко, зате з вірою: цього разу – точно своє.

Мати іноді дзвонила. Просила приїхати, просила поговорити. Але Тарас уже не міг як раніше. Біль притупився, але довіра до родичів зникла.

Через два роки Оксана продала ту дачу. Сказала, що не справляється. У місті жити легше. Мати плакала, каялася, просила пробачення.

– Я помилилася, діти. Хотіла як краще…

– Ми не злимося, мамо. Просто не чекайте, що все буде як раніше, – тихо відповіла Марічка.

Нову дачу вони з Тарасом будували разом. Потроху – то хата, то криниця, то клумба. І хоч були втомлені, але щасливі. Бо знали: ніхто вже не скаже їм, що це “не ваше”.

Іноді в житті головне не те, що тобі залишили. А те, що ти сам збудував.

А з родичами стосунки назавжди зіпсувалися, і все через одне мамине неправильне рішення.

Джерело