Тарас сидів на старенькому дивані у своїй тісній київській квартирі. За вікном гудів літній вечір, а на балконі, який він жартома називав “своїм курортом”, сохли простирадла.

Його дружина, Олена, щойно повернулася з роботи, сяючи від новин про чергову премію. Вона заробляла втричі більше за Тараса, і хоча він пишався її успіхами, іноді це викликало в нього легку заздрість. Сьогодні це було особливо відчутно.

— Тарасе, я думала про відпустку, — сказала Олена, скидаючи туфлі й розвалюючись у кріслі. — Мені пропонують тиждень у Туреччині, п’ятизірковий готель, усе включено. Що скажеш?

Тарас зітхнув.

— Туреччина, кажеш? А я, мабуть, проведу відпустку на нашому “п’ятизірковому” балконі. З краєвидом на пані Марію, яка годує голубів.

Олена розсміялася, але в її очах промайнула тінь занепокоєння.

— Ну, не будь таким. Ми можемо поїхати разом! Я все оплачу.

Тарас насупився. Він працював інженером на невеликому заводі, і хоча його зарплата була скромною, він цінував свою незалежність. Ідея, що Олена знову “витягне” їхню відпустку, змушувала його почуватися незручно.

— Олено, ти знаєш, як я до цього ставлюся. Я хочу сам щось організувати. Хоча б раз.

Вона підняла брову, але кивнула.

— Гаразд, любий. Тоді придумай щось. Я довіряю твоїм талантам.

Тарас усміхнувся, хоча всередині відчував паніку. Куди їх занесе цього літа, він і сам не знав.

Наступного дня Тарас сидів у кав’ярні з другом Миколою, який славився своєю любов’ю до авантюр і вмінням знаходити халепи на рівному місці.

— Миколо, я в глухому куті, — зізнався Тарас. — Олена хоче в Туреччину, а я… я навіть наше море чорне не потягну.

Микола, чоловік із буйною шевелюрою і вічною усмішкою, задумливо потер підборіддя.

Через тиждень Тарас і Олена їхали трасою до Вінниці. Олена сиділа поруч, гортаючи телефон, і час від часу кидала на Тараса підозрілі погляди.

— Тарасе, ти впевнений, що це не черговий твій “балконний курорт”? — запитала вона, коли вони звернули на ґрунтову дорогу.

— Довіряй мені, — відповів він, намагаючись приховати хвилювання. — Це буде… унікально.

Коли вони приїхали, “Зелена долина” перевершила очікування Тараса. Дерев’яні будиночки стояли серед зелених пагорбів, поруч гуділи бджоли, а повітря пахло свіжоскошеною травою.

Їх зустрів господар ферми, бородатий чоловік на ім’я Степан, який одразу запропонував скуштувати домашнього квасу.

— Ласкаво просимо! — усміхнувся він. — У нас тут усе натуральне. Хочете спробувати подоїти корову чи спекти хліб?

Олена підняла брову, але її цікавість взяла гору.

— Хліб? Серйозно? — вона глянула на Тараса. — Ти це придумав?

— Ага, — кивнув він, відчуваючи, як напруга спадає. — Хочу, щоб ми спробували щось нове.

Перший день на фермі був сповнений несподіванок. Олена, яка спершу бурчала про відсутність Wi-Fi, раптом захопилася майстер-класом із сироваріння.

Вона сміялася, коли її перший шматок сиру вийшов кривим, і навіть сфотографувалася з коровою на ім’я Зірка. Тарас, який ніколи не думав, що може отримати задоволення від городництва, із захопленням сапав грядки разом зі Степаном.

— Тарасе, це ж як у дитинстві в бабусі! — вигукнула Олена, тримаючи кошик із щойно зібраними помідорами. — Чому ми раніше сюди не приїжджали?

Він лише усміхнувся, радіючи, що ризик виправдався.

Вечорами вони сиділи біля вогнища, слухаючи історії Степана про фермерське життя. Одного разу він розповів, як знайшов на своїй землі стару монету, ймовірно, козацьку. Олена оживилася.

— Монету? А раптом тут скарб захований? — пожартувала вона.

Степан розсміявся.

— Може, й так. Але справжній скарб — це земля. Вона годує, якщо її любити.

Тарас помітив, як Олена задумалася. Вона завжди була амбітною, гналась за кар’єрою, але тут, серед пагорбів і корів, вона здавалася іншою — спокійнішою.

Останнього дня Олена запропонувала залишитися ще на тиждень. Тарас був приголомшений.

— А як же твоя Туреччина? — запитав він, коли вони гуляли полем.

— Знаєш, — вона зупинилася, дивлячись на захід сонця, — я думала, що щастя — це п’ятизіркові готелі. Але тут… тут я відчуваю себе живою. Дякую, що привіз мене сюди.

Тарас відчув, як гордість розливається в грудях. Він зробив це — організував відпустку, яка змусила Олену забути про Туреччину.

Коли вони повернулися до Києва, Олена почала планувати наступну поїздку на ферму. А Тарас, сидячи на своєму балконі, зрозумів, що іноді справжній курорт — це не місце, а люди, з якими ти його ділиш.

Тарас і Олена повернулися до Києва з ферми “Зелена долина” сповнені вражень. Їхня відпустка була наповнена сміхом, свіжим повітрям і несподіваною гармонією.

Олена, яка раніше мріяла про п’ятизіркові готелі, тепер із захватом розповідала колегам про те, як доїла корову Зірку і пекла хліб у справжній печі.

Тарас, сидячи на своєму балконі, відчував гордість: він не лише організував відпустку, але й довів, що щастя не завжди вимірюється грошима. Проте їхній спокій тривав недовго.

Одного суботнього ранку, коли Тарас із Оленою снідали, пролунав різкий дзвінок у двері. Олена здивовано глянула на Тараса.

— Ти когось чекав?

— Ні, — знизав плечима Тарас, встаючи, щоб відчинити.

На порозі стояла мати Олени, пані Галина, із суворим виразом обличчя. Її сумка грізно гойдалася в руці, а очі блищали, як у кота перед стрибком.

— Доброго дня, мамо, — Олена спробувала усміхнутися, але голос видав її тривогу.

— Що сталося?

— Що сталося?

— Галина кинула сумку на підлогу і вперла руки в боки.

— Ти питаєш, що сталося, Олено? Я дізналася, що ти не поїхала в Туреччину! Через нього! — вона вказала пальцем на Тараса, який миттю відчув себе школярем, спійманим на гарячому.

Тарас відступив на крок, тримаючи в руках тарілку з бутербродом.

— Пані Галино, зачекайте, я можу пояснити…

— Пояснити? — перебила вона, її голос гримів, як літній грім.

— Я думала, що ти залишишся на своєму балконі, а я поїду з Оленою до Туреччини! Ми планували це місяцями! П’ятизірковий готель, море, коктейлі! А ти заманив її на якусь ферму з коровами і гноєм?

Олена підскочила з крісла, її щоки почервоніли.

— Мамо, заспокойся! Це було моє рішення. Я сама захотіла поїхати на ферму.

Галина різко повернулася до доньки, її очі звузилися.

— Твоє рішення? Олено, ти ж мріяла про Туреччину! Я вже всім подругам розповіла, як ми з тобою будемо засмагати на пляжі, а ти… ти доїла корів? — вона театрально схопилася за голову. — Це він тебе вмовив, так? Тарасе, я завжди знала, що ти не дотягуєш до її рівня!

Тарас відчув, як у нього закипає образа. Він поважав пані Галину, але її слова вдарили по хворому. Олена, помітивши його напружений погляд, ступила вперед.

— Мамо, досить! Тарас організував цю поїздку, бо знав, що мені потрібна перерва від усього цього… гламуру. І знаєш що? Це була найкраща відпустка в моєму житті!

Галина фиркнула, але її гнів трохи вщух. Вона сіла на диван, склавши руки.

— Найкраща відпустка? Олено, ти жартуєш? Ти ж сама казала, як хочеш до моря!

— Я помилялася, — тихо сказала Олена, сідаючи поруч із матір’ю. — На фермі я відчула себе живою. Ми з Тарасом разом садили грядки, сміялися, слухали історії біля вогнища. Це було справжнє.

Тарас стояв осторонь, не знаючи, чи варто втручатися. Пані Галина перевела погляд на нього, її очі все ще були сповнені скептицизму.

— І що, Тарасе, ти думаєш, що ця ферма може замінити Туреччину? Ти ж знаєш, що Олена заслуговує на краще. Вона заробляє втричі більше за тебе!

Ці слова влучили, як стріла. Тарас стиснув кулаки, але змусив себе відповісти спокійно.

— Пані Галино, я знаю, що Олена заслуговує на все найкраще. І я намагався дати їй не просто відпустку, а щось особливе. Те, що ми могли б розділити разом.

Галина зітхнула, її постава трохи розслабилася.

— Тарасе, я не хочу тебе образити. Але я мріяла про цю поїздку з донькою. Ми з нею так рідко проводимо час разом.

Олена взяла матір за руку.

— Мамо, я обіцяю, ми поїдемо разом кудись. Але не зараз. Ця відпустка була для нас із Тарасом. Ти ж хочеш, щоб ми були щасливі, правда?

Галина мовчала, дивлячись у підлогу. Нарешті вона кивнула.

— Гаразд. Але я все одно вважаю, що море краще за корів.

Тарас і Олена переглянулися й розсміялися. Напруга в кімнаті розчинилася, але Тарас знав, що це не кінець. Пані Галина не з тих, хто легко здається.

Наступного дня Тарас сидів у кав’ярні з Миколою, розповідаючи про скандал.

— Бери мене в свідки, — сміявся Микола, потягуючи каву. — Пані Галина — це сила природи! Але знаєш, Тарасе, ти молодець. Ти не просто відвіз Олену на ферму, а довів, що можеш її здивувати.

— Так, але тепер я маю проблему, — зітхнув Тарас. — Галина хоче, щоб Олена поїхала з нею в Туреччину. І я не хочу, щоб Олена відчувала себе винною за те, що обрала нашу відпустку.

Микола задумливо потер підборіддя.

— А що, як влаштувати щось для пані Галини? Ну, знаєш, щоб вона відчула себе частиною вашої пригоди. Може, запросити її на ферму?

Тарас скривився.

— Ти уявляєш Галину, яка доїть корову?.

— Тоді щось інше, — Микола клацнув пальцями. — Подаруй їй і Олені день у спа! Є такі місця під Києвом, де і природа, і комфорт. Олена зможе провести час із мамою, а ти врятуєш ситуацію.

Тарас задумався. Ідея була недешевою, але він міг заощадити на цьому місяці, щоб зробити сюрприз. Він хотів показати пані Галині, що піклується про її стосунки з Оленою.

Через тиждень Тарас організував поїздку до спа-комплексу під Києвом. Він вибрав місце з мальовничими краєвидами, басейнами і масажами, сподіваючись, що це примирить пані Галину з ідеєю, що відпустка не обов’язково має бути в Туреччині.

Олена була в захваті від ідеї провести день із мамою, а Тарас вирішив залишитися вдома, щоб дати їм час наодинці.

Коли Олена з Галиною повернулися, їхні очі сяяли. Пані Галина, яка зазвичай тримала всіх у напрузі, виглядала розслабленою.

— Тарасе, — сказала вона, тримаючи в руках пакет із трав’яними чаями, — я визнаю, ти вмієш дивувати. Цей спа був… ну, майже як Туреччина.

Олена розсміялася і обійняла Тараса.

— Дякую, що подумав про маму. І про мене.

Тарас усміхнувся, відчуваючи, як тягар із плечей спадає. Він зрозумів, що щастя — це не лише про великі жести чи дорогі поїздки. Іноді достатньо просто слухати одне одного.

Минали тижні, і пані Галина більше не згадувала Туреччину. Натомість вона почала розповідати подругам про “Зелену долину” і навіть натякнула, що хоче поїхати туди з Оленою наступного літа. Т

Тарас, сидячи на своєму балконі, дивився на зорі і думав, що, можливо, цей “п’ятизірковий курорт” не такий уже й поганий. Особливо коли поруч Олена, а пані Галина нарешті на його боці.

Лідія Бобренко

Джерело