Дочка і зять жили в моєму будинку, але угода у нас була така, тобто не угода, а домовленість: що вони живуть у будинку, поки я на заробітках в Іспанії.

Справа в тому, що мого чоловіка не стало, а будинок у нас досить великий, мені було в ньому самотньо, а подруга покликала мене в Іспанію пожити, попрацювати, світ подивитися, себе показати. І я поїхала.

Дочка Тетяна була тоді студенткою вже на останньому курсі й мала нареченого. Потім вони з Дмитром побралися, на весілля до них я приїжджала, подарувала посудомийку і пральну машинку нову.

І навіть більше я для них зробила. Житла свого у них із Дімою не було, і тому я дозволила їм жити в моєму будинку, поки я делеко.

Минули роки. В Іспанії я затрималася аж на 15 років. Я знала, що у Діми й моєї донечки Тетяни двоє діток. Ми спілкувалися по телефону, я бачила онучат.

І ось я вирішила повернутися додому, жити у своєму будинку.

Справа в тому, На відстані я почала спілкуватися зі своїм колишнім однокласником, із яким у нас ще в школі були почуття. Потім кожен із нас прожив своє життя, а тепер Роман овдовів, і я також. У нас багато спільного, і ми хочемо спробувати жити разом.

Він не проти приїхати до мене зі свого містечка, бо там він живе з сином і невісткою. Я готова його прийняти, маючи великий будинок. Але ось коли я приїхала додому, я просто в такому осаді, що не знаю, як бути далі.

Справа в тому, що у моїх сина і доньки не двоє дітей, а четверо. І донька чекає п’ятого малюка. Я дивилася на Таню, як на інопланетянку.

— Таню, ти ж завжди казала про двох. Чому ти мені не говорила про інших дітей? — запитала я, намагаючись зберігати спокій.

— Мамо, ми переживали. Ну ти ж завжди говорила, що двоє — це нормально, що більше — це вже важко, — Таня нервово крутила серветку в руках. — Ми не хотіли тебе хвилювати.

— Не хвилювати? А тепер я приїжджаю і бачу: четверо дітей, а п’ятий на підході. Як я маю це сприйняти?

— Мамо, нам зараз дуже важко, — втрутився Діма. — У квартирі ми не помістимося, а цей будинок — наш єдиний варіант. Я сирота, ви ж знаєте, а зарплата у мене не така вже й велика.

Я важко зітхнула:

— У вас було 15 років, щоб подумати, до того ж ви знали, що це житло у вас – тимчасово. Я завжди казала, що повернуся.

— Ми думали, ти звикнеш в Іспанії і не захочеш повертатися, — тихо сказала Таня.

Я сказала їй, що збираюся дати їм гроші на початковий внесок на квартиру. Але ж не на велику, якусь трикімнатну. Я думала максимум на двокімнатну, і то тільки на початковий внесок.

А тепер дочка умоляє мене взяти квартиру собі, а будинок залишити їй, чоловіку і дітям, оскільки їх так багато. Мені не зрозуміло, чому вони не говорили мені про те, що у них п’ять дітей. Чому вони від мене їх ховали, і як тепер діяти далі?

— І тепер ви хочете, щоб я залишила будинок вам, а собі купила квартиру? Так?

Вона сумно похилила голову:

— Мамо, а як інакше? Де нам бути з п’ятьма дітьми?

Я довго мовчала. У мене була мрія повернутися в свій дім, жити тут із другом, будувати нове життя. Але тепер, дивлячись на Таню, я не знаю, що робити. Як я можу сказати «ні» своїм онукам, але й залишати дім — це важко. Що мені робити?

Джерело