Таня вивела корову і приклавши долоньку до очей, дивилася вслід стаду.

Скрип хвіртки сусіда змусив її озирнутися. Дід Василь крекчучи, задкуючи задом наперед, витягав з двору візок. А на ньому… Горщики з квітами.

-Діду, ти куди горщики тягнеш? Продати хочеш чи що? – хихикнула Таня.

Той зиркнув на неї і сплюнув.

-Це вам все грошей мало. Он у мене з городу сотку свиснули і як так і треба. А квіти я Людочці відвезу – вона ж так квіти любить…

Таня витріщила очі.

-Ти що? Людмили Іванівни вже два роки, як нема. Куди ти їх повезеш, на кладовище, чи що?

Він погладив бороду.

-Ага, вона чекає. Сама мені сказала, квіти хочу. А я для Людочки своєї, все зроблю, – і важко зітхнувши, почав штовхати візок по дорозі.

Таня похитала головою:

-Точно. Зд*рів дід. Раніше дружину інакше, як Людка й не називав. А зараз – Людочка. Ось що самотність із людьми робить… Дітей своїх і то розігнав, недолугий старий. Сотку землі пошкодував. У нас господарство, діти у місті, а він один. Питається, навіщо йому одному п’ятнадцять соток? Поки Людмила жива була, вона її сама обробляла. А зараз усе травою затягнулося, – бурчала вона, доки не зайшла до хати.

А дід тільки до обіду доштовхав візок із горщиками до заповітного горбочка. Сів на лавку і довго не міг віддихатися.

-Ну, привіт, Людочка. Ось як і просила, квіти твої улюблені привіз, – і заплакав. – Ох, як же мені погано без тебе. Встану, один. Ляжу – знову один.

Ти пробач мене заради Бога, що кричав, сварився. І як ти мене терпіла все життя? З дітьми я нашими даремно перестав спілкуватися. Вони ж сказали, що це я винен, що тебе не стало. Усі сварки пригадали…

А я ж не стриманий, ти ж пам’ятаєш, виставив їх і сказав, щоб порога більше не переступали. Вони й не приїжджають. Ось як жити? Сусіди всі хапуги, тільки й чекають, щоб чогось стягнути. Навіть поговорити нема з ким, – скаржився він.

Василь в молодості був хорошим хлопцем. Бігали за ним багато хто. Але він вибирав. Йому була потрібна така, щоб у рота йому дивилася і його розумом думала.

Але такої довго не було. Він часто зітхав, що за старих часів, жінку чоловік завжди в покорі тримав. Вона з двору не сміла без дозволу вийти.

А зараз що? Волі їм дали багато. І відсіч дадуть і огризаються. І мужики терплять. Ні, розмірковував Василь, якщо заводити сім’ю, то тільки яку він хоче…

А тут до них в село родина переїхала, звідкись із заходу України. Багатодітна. Вісім дітей і всі погодки.

Старшій Людмилі тоді лише вісімнадцять виповнилося. Судячи з багажу, не з багатих, були сусіди. Батько, худий чоловік, метр з кепкою. А мати, на дві голови вища за чоловіка і з пудовими руками. Грізна така.

Всі подумали, що вона головна в родині і шкодували її чоловіка.

-Мабуть, дістала його, худий он який – говорили люди.

І як же всі здивувалися, коли той веселий вже зранку, по всьому селі за своєю Марічкою ганяв.

-От тобі й худенький, – розвели всі руками і вже шкодували дружину.

А діти, з ранку по селі гасали. Хто де. Людмила у них як старша, робила все. І прибирала і готувала, поки Марічка на фермі бідони з молоком тягала.

Симпатичну, худеньку Люду в старій сукні, Вася побачив вперше на річці. Вона полоскала білизну. Він підійшов і залюбувався. Та своїми худенькими ручками, швидко викручувала важкі простирадла.

Василь поправив сорочку і підійшов до неї.

-Тебе, здається, Люда звуть?

Дівчина здригнулася і зашпорталася. Він ледве встиг її притримати.

-Чого злякалася, д*рненька? Я просто хотів познайомитися. Мене Василь звуть, – сказав він, тримаючи її за талію.

Люда почервоніла і спробувала вирватись, але він її не відпускав.

-Поки не поцілуєш, не випущу, – сказав він.

Люда образилася:

-Не треба. Я боюся…

Ця фраза вирішила все. Василь зрозумів – ось вона, його майбутня дружина.

Побралися вони тихо. Матері Василя, Люда не сподобалася. Сама вона відкрита і відчайдушна, яка могла й правду в обличчя сказати і насварити, сказала:

-Тиха вона, як болото. А там сам знаєш, що водиться. Ти думаєш, що знатимеш про неї все? Ні. Відразу видно, дівчина собі на думці. Але це твоя справа, хочеш, одружуйся. Але мої слова згадаєш потім.

Василь тільки хмикнув – мати нічого не розуміє і не зрозуміє. Люда буде для нього ідеальною дружиною.

Вона й була…

Що б він не сказав, вона все виконувала без звуку. Все мовчки терпіла. Усі його витівки. Народила йому двох синів. Гришу та Микиту. Як він їх муштрував. З дитинства вони в нього то на городі, то на сінокосі.

Чоловіків з них ростив. Щоб жодної сльозинки. Після школи хотів, щоб вони навчалися в місцевому училищі. Щоб по його стопам, трактористами стали. Династію, так би мовити, утворили.

А коли спочатку Гриша, а потім і Микита в місто поїхали і в інститут вступили, він і згадав слова матері.

Виявилося, що за його спиною завжди була змова. Людмила зі скупих копійок, що він давав на життя і що заробляла на фермі, збирала синам на навчання. Як він репетував, як тупав ногами, а зробити нічого не зміг.

Вивчилися в нього сини і осіли в місті. Ось тобі й династія…

І пішла вона йому на зло, мовчки… Лежала вдома – ніде не їздила. До останнього працювала. А якось зайшла до хати, підняла ногу, щоб переступити поріг, але не змогла, присіла… Він ще крикнув: – Ти чого?

А як підійшов, завив у голос…

Вранці, як завжди, Таня вивела корову в череду і помітила, що у сусіда відчинена хвіртка, хоча він завжди її замикав на всі засуви.

Їй стало цікаво і вона обережно зайшла у двір. Василь лежав біля порога з ключем в руках, а поруч валявся візок з порожніми горщиками.

Таня перехрестилася…

-От і віджив ти свій вік, діду. Мабуть Людмила за собою покликала, царство їй небесне, – і пішла по сусідам, щоб дізнатися, як із синами зв’язатися.

А на кладовищі, під спекотним сонцем, тихо в’яли квіти…