У Тані з рідних була лише бабуся Катя. Батьки дівчинки загинули, коли їй було всього два роки. Таня не пам’ятала їх, знала лише за фотографіями та розповідями бабусі.

— Твій тато був справжнім красенем, — часто казала бабуся. — Коли він приїхав у наше село, всі дівчата за ним бігали. Але він полюбив твою маму. Її не можна було не покохати. Вона в мене була як біла берізка: струнка, гарна, працьовита. Якби я знала, що станеться таке горе, ні за що б її не відпустила в місто. Тепер ти — моя єдина втіха, моя внучечка, — говорила бабуся, обіймаючи Таню й ніжно цілувала її біляву голівку.

Таня завжди захоплювалася фотографіями мами. Вона мріяла бути такою ж гарною, щоб її також називали «берізкою». Жила вона з бабусею в селі, ходила до школи й радувала бабусю гарними оцінками. Таня, як і всі діти, дуже чекала літніх канікул. Не лише через те, що не треба було вчитися, а й тому, що на літо в село приїжджав Остап — онук їхньої сусідки.

Діти швидко здружилися.
— Молодий і молода, всюди разом! — гукали їм сусідські хлопці.
Таня обурювалася, а Остап лише сміявся:
— Та нехай, вони нічого не розуміють, — відповідав він і брав Таню за руку, щоб разом піти на край села.

Дитинство здавалося простим і щасливим. Але зараз Тані було вже 14 років, і вона закінчила восьмий клас. Попереду ще два роки навчання, а потім вибір професії.

— Ким ти хочеш стати, Таню? — запитав Остап, коли вони сиділи на своїй улюбленій галявині, посипаній блакитними незабудками.
Дівчина трохи помовчала, зірвала квітку й відповіла:
— Учителькою, як моя мама. Вивчусь, повернуся в село й буду вчити дітей.

Остап ліг на траву, дивлячись у безкрає блакитне небо:
— А я стану льотчиком. Хочу літати високо над землею, як ці птахи, і бачити світ їхніми очима.

Таня посміхнулася: Остап завжди був мрійником. Він захоплювався авіацією, читав книги про льотчиків і їхні подвиги. Потім хлопець серйозно подивився на неї й запитав:
— А ти будеш мене чекати?
Дівчина подивилася в його ясні очі й тихо відповіла:
— Буду.

Він несміливо наблизився й поцілував її. Це був їхній перший поцілунок — ніжний і трепетний, як перший подих новонародженої дитини. Літо було сповнене щасливих мрій і першого кохання, але закінчилося надто швидко. Остап повернувся до міста, а Таня залишилася чекати на нього.

Його листи були наповнені теплом і мріями. Але з часом вони приходили все рідше, поки зовсім не припинилися. Таня вступила до педагогічного інституту, отримала освіту й повернулася до рідного села вчити дітей. Згодом вона вийшла заміж за доброго чоловіка, який кохав її всім серцем. Таня теж відповідала йому любов’ю, але іноді, дивлячись у небо на літак, який залишав білий слід, зітхала, згадуючи юність.

Йшли роки. Не стало бабусі Каті. Остап не з’являвся навіть на похорон бабусі, яка його так любила. Таня народила двох синів, які виросли й поїхали до міста. Після раптової смерті чоловіка Таня залишилася зовсім одна.

Вона пішла на пенсію, але продовжувала працювати в школі, бо не могла уявити свого життя без дітей. Літніми вечорами Таня часто ходила на їхню з Остапом галявину й дивилася вдалечінь, стискаючи букетик незабудок.

Одного разу вона прийшла туди й побачила постать старого чоловіка. Його сива голова була схилена, а в руці він тримав букетик блакитних незабудок.
— Остап… — прошепотіла Таня.
Старий повільно повернувся, і їхні очі зустрілися.
— Я повернувся, моя незабудка, — сказав він, притискаючи її руку до своєї обличчя.

Роки очікувань і розчарувань розтанули, коли його тремтячі губи торкнулися її щоки. На небі спалахнули зірки, а галявина занурилася в тишу. Там, серед незабудок, двоє старих сиділи поруч, міцно тримаючись за руки, як колись у дитинстві.

КІНЕЦЬ.