Був звичайний осінній день. Зранку йшов дощ, а потім визирнуло сонце. Таня прийшла зі школи, швидко поїла, переодяглася і побігла до подружки. Уроки нікуди не подінуться, а ось сонця незабаром зовсім не буде. Того й дивись, піде сніг.

Подружки побігли до парку, де вся земля та доріжки посипані жовтим листям. Так чудово було бігати по шарудливому килимі, підкидати ногами листя вгору. Але у жовтні темніє рано. Без сонця відразу стало холодніше, листя потьмяніло і втратило золотий блиск. Подружки побігли додому. Потрібно ще робити уроки.

Таня відчинила двері до квартири і одразу почула вигуки матері.

– А як ми? Тані батько не потрібен? Неможу бачити тебе! Твоя… з тобою вчинить, як ти з нами. Ось побачиш. І не приходь, назад не пробачу, – крізь сльози вигукувала мама.

Батькобурчав щось нерозбірливе у відповідь. А потім раптом вигукнув:

– Пусти! – І щось впало з гуркотом на підлогу.

Таня вбігла до кімнати і побачила маму, що сиділа на підлозі з валізою в руках. Навколо неї валявся одяг батька. Сам він стояв, важко дихаючи, і тримав у руках ручку від валізи.

– Ви що, знову сваритеся? – засмучено спитала Таня.

– Подивися, дочко, востаннє на свого батька. Запам’ятай його. Він залишає нас. Залишає. Він тебе більше не любить! – Заголосила мама.

– Припини, Галю. Не вплутуй дочку в наші з тобою розбирання, – батько поклав відірвану ручку вбік і пройшов повз Тані до дверей, не глянувши на неї.

– Ну і йди! – гукала мама йому навздогін, лягла на диван обличчям вниз і заридала.

– Мамо, не треба, не плач. – Таня сіла навпочіпки біля матері і стала її заспокоювати, гладити по спині та голові.

Потім вони разом прибрали у кімнаті. Мама дістала велику картату сумку, в яких продавці приносять речі на ринок, зібрала в неї речі батька і винесла її в коридор.

– Прийде, коли мене не буде в дома, хай забирає. Бачити його не можу. Невже ми з тобою гірші за ту, іншу?

– У нас у класі половина дітлахів живуть без батьків чи з вітчимами. Ти в мене ще молода і вродлива, – постаралася заспокоїти маму Таня.

– Що ти розумієш? Виростеш, зрозумієш мене. – Мама сіла на диван, сховала обличчя у долонях та заплакала.

Сумка зникла за два дні, коли ні мами, ні Тані вдома не було. Більше Таня батька ніколи не бачила. Мама тоді викинула усі його фотографії. Про нього більше не говорила. Але коли Таня щось робила не так, завжди додавала:

– Вся в батька.

Таня не ображалася. Розуміла, що в мамі каже образа.

З того дня минуло багато років. Таня виросла, закінчила університет. На дні народження подруги вона познайомилася з Денисом і одразу закохалася.

– Він хоч гідний? Коли ти мене з ним познайомиш? – запитала якось мама, помітивши сяючі від щастя очі дочки.

– Ой, мамо, познайомлю. Тільки трохи згодом. Він такий… – Таня не знайшла слів, щоби висловити свої почуття до Дениса.

– Який такий? Усі чоловіки спочатку м’які та пухнасті, а коли кохання минає… – Мама зітхнула.

– Мамо, не треба про всіх думати погано. Через те, що батько пішов від нас, тепер нікому не довіряти, не любити, заміж не виходити? – не витримала Таня.

– Ти маєш рацію, доню.

А за півроку Таня вийшла за Дениса заміж. Все весілля мамині очі були на мокрому місці.

– Мамо, ну ти що, не рада за мене? – Таня підсіла до неї і обняла.

– Я рада за тебе, дочко. Будь щаслива. Нехай у тебе все буде гаразд у житті.

– Мамо, ти не сумуй, я до тебе часто приходитиму, щодня дзвонитиму. Потім… – Таня зніяковіло опустила очі.

– Що? Невже вагітна? Як усе у вас швидко, – сумно сказала мама.

– А чого тягнути? Незабаром часу не буде сумувати. – Ззаду підійшов Денис і обійняв їх.

За кілька місяців Таня народила сина. І життя закрутилося з такою швидкістю довкола маленького Андрійка, що про себе ніколи подумати стало, не те, що сумувати.

П’ятий день народження Андрійки вирішили відзначити у кафе. Бабуся з ними не пішла. Вона занедужала.

Народу у кафе було небагато. На вулиці стояло бабине літо і люди воліли проводити останні теплі дні на вулиці. Тихо грала музика. Через стіл від них сидів неохайно одягнений чоловік. Він квапливо їв, низько схиливши голову над тарілкою. Потім шматочком хліба витер тарілку. Пив він чай.

Денис перехопив Таніний погляд.

– Куди ти весь час дивишся? Ти його знаєш?

– Ні, – відповіла вона. – Він дуже голодний, навіть тарілку витер хлібом. – У її голосі чулася жалість.

Денис уважно подивився на чоловіка.

– Ну так. Вигляд у нього не дуже ситий, на безхатька схожий.

– Тату, а можна я віддам йому своє тістечко? Я вже наївся. Це ж мій день народження, я можу робити що хочу? – втрутився у розмову Андрійко.

– Можеш. Нагодувати голодного – це по-чоловічому, – похвалив сина Денис.

Андрійко взяв свою тарілочку з тістечком та підійшов до чоловіка.

Таня з Денисом почули, як їхній син сказав, що у нього сьогодні день народження, і він вирішив пригостити його тістечком.

– Як тебе звати? – Запитав чоловік.

– Андрійко. А он там сидять мої мама і тато, – сказав Андрійко і повернувся до батьків.

Чоловік їм усміхнувся і кивнув на знак подяки.

Всю дорогу додому Таня йшла мовчазна та задумлива.

– Що з тобою? – неспокійно спитав Денис.

– Як ти вважаєш, чому люди опускаються і опиняються на вулиці?

– Не знаю. Думаю, бо вони слабкі.

– Мені здається, ти маєш рацію. У того чоловіка з кафе, мабуть, теж були дружина та діти. Але одного разу йому все набридло. Захотілося чогось новенького та яскравого. Він закохався у молоду та гарну жінку. Заради неї покинув дружину та дітей. І навіть не подумав, як вони без нього житимуть.

Та молода жінка дуже хотіла заміж і робила все, щоб йому подобалося більше, ніж у старій сім’ї. Вона його смачно годувала, була весела. А чого сумувати? Вона вільна, не обтяжена турботами дітей.

І чоловікові вона здавалася ідеалом жінки та дружини. Але минув час, і пристрасті вщухли. Та жінка почала просити то новий телефон, то золото, то поїздку на море. А чоловік не міг виконати всі її забаганки. Дрібні причіпки згодом переросли у великі сварки. Чоловік зрозумів, що загнав себе в кут. Там, у покинутій ним сім’ї, ніхто від нього нічого не просив. Дружина навіть готова була пробачити його зраду, аби він не залишав її.

Але він пішов, а в новій родині стало лише гірше. Назад дорога була замовлена. Навряд чи колишня дружина його вибачить. А на чужій території сам не схотів залишатися. І куди податися? Ось він і опинився на вулиці. – Таня зітхнула і замовкла.

– Ну, ти й розписала. Прямо шекспірівська п’єса, – здивувався Денис. – Ти що, його таки знаєш?

– Подібних історій, на жаль, повно. Коли батько пішов від нас, я переживала, що мама не витримає. Я просто уявила, що це міг бути мій батько.

– Зрозуміло. Думаєш, твій батько міг опинитись на вулиці?

Тетяна знизала плечима.

– Або в нього все добре, або він ось так само живе, де доведеться.

Таня розповіла мамі, що бачила людину, схожу на батька.

– Ти впевнена? Минуло багато років, він змінився, а ти могла помилитися, – недовірливо зауважила вона.

– Але він так дивився на мене. Я подумала…

– Він був із молодою дружиною? – Поцікавилася мама з награно байдужим виглядом.

– Ні. Він був один і виглядав не дуже добре. Якийсь пом’ятий, непоголений.

– Так йому і треба. Тобі стало його шкода? Ти забула, що він залишив нас? – мама почала хвилюватися.

– Я не забула. Але він таки мій батько.

– Так піди, знайди його та візьми жити до себе, якщо така добра. А я не можу його пробачити. Чого йому не вистачало? Ситий, обпраний, вдома чисто та затишно. Пристрасті не вистачало? Але якщо опинився на вулиці, значить, та інша теж швидко йому набридла. Або виставила його. – Мама відвернулася до вікна.

Таня уявила, чи змогла б вона пробачити, якби Денис пішов від них з Андрійкою? Ні, навіть думати про це не хочеться.

Тепер вона часто намагалася ходити повз те кафе, сподіваючись зустріти чоловіка, схожого на її батька, як їй здавалося.

Настав холодний і дощовий жовтень з раннім сутінком і низьким сірим небом. У неділю Таня поверталася від мами. Вона вийшла з автобуса і побачила на лавці зупинки людину, що скрутилася від холоду. Їй здалося, що це той самий чоловік із кафе. Вона зупинилась і привіталася.

– Привіт, доню, – відповів хрипко чоловік.

Тетяна застигла.

– Чому ви назвали мене донькою?

Чоловік здивовано знизав плечима.

– Просто так.

– Скажіть, ви не знали Бондареко Галину Степанівну? – раптом запитала Таня.

– Мама твоя, чи що? Ні, не чув, а може, забув. Вибач, дочко. Грошей не даси? Скільки не шкода.

Таня розгубилася. Вона вже шкодувала, що заговорила з ним. Поспішно дістала гаманець і простягла чоловікові п’ятдесят гривень.

– Дякую, доню, – очі чоловік аж засвітилися.

Він швидко взяв гроші і засунув їх у кишеню величезної куртки, явно з чужого плеча.

– Не прогуляйте гроші. Купіть їжі, – сказала Таня.

Чоловік кивнув і квапливо пішов геть.

А Таня йшла додому і думала, як це, напевно, погано виглядало збоку. Чому вона взагалі заговорила з ним, дала грошей? Добре, що нікого з знайомих поряд не було. Вдома вона все розповіла Денису.

– Знаєш, я рада, що помилилася. Я не пам’ятаю батька. Мама викинула усі його фотографії. Як уявила, що він також так живе… Навіть думати не хочеться.

– Гроші даремно йому дала, прогуляє, – слушно зауважив чоловік.

– Нехай. Я це зробила собі. Мені так спокійніше. Може, й моєму батькові хтось допоможе. Розумію, що він погано з нами вчинив, але ж він мій батько. Ти ніколи не залишиш нас з Андрійком? – Таня з хвилюванням подивилася на Дениса.

– Тань, ти що? Звідки такі думки? Хіба я давав тобі привід так думати? Я вас люблю і мені, крім вас, ніхто не потрібен. До речі, виявляється, сьогодні День батька, і Андрійко мені подарував це. – Денис простягнув Тані малюнок.

На аркуші з альбому для малювання було зображено дві жіночі фігури та хлопчик між ними. Кожна фігурка була підписана початковою літерою, яка позначала маму, бабусю та самого Андрія. Трохи осторонь намальований тато з парасолькою в руці. З сірих хмар падали темно-сині краплі. Але великий зонтик закривав їх усіх від дощу.

– Це Андрійко сам намалював? – Таня від розчулення схлипнула.

– У нас дуже розумний і добрий син, – гордо зауважив Денис.

– Весь у батька, – сказала Таня і обійняла чоловіка.

КІНЕЦЬ.