Таня готувалася до дня народження чоловіка. Увечері мають прийти гості. Салати вже у холодильнику, м’ясо в духовці. Діти тихо сидять у кімнаті та готують подарунки для тата.

– Вітю, постав на стіл. Незабаром гості прийдуть, – попросила Таня у чоловіка віднести до столу бутерброди.

– Відніс. Кажи, що ще нести, – сказав Віктор, коли повернувся на кухню.

– Я сама. Йди, переодягнися, – відповіла Тетяна.

Стіл накритий, усі гості зібралися. Віктор приймає вітання. 39 років.

– Наступного дня народження не буде, сорок років не відзначають. Тож лише через два роки, – говорив Віктор.

– Який ти забобонний, – вигукнув хтось з-за столу.

– Та ні, не забобонний. Але так треба, – пояснив чоловік.

Гості дружно засміялася. У цей момент у двері подзвонили. Діти відчинили. На порозі стояла незнайома жінка з ящиком у руках.

– Віктора покличте, – сказала гостя.

– Тата? Тату, тату. Там тебе, – вигукнули діти.

Віктор поспішив виставити гостю за двері.

– Що ти тут робиш? Для чого прийшла? Ми ж домовились.

– Я просто принесла подарунок. З днем народження, коханий.

– Все. Іди.

– Іду.

Віктор поставив коробку та повернувся до гостей.

– Колеги, подарунок принесли, – пояснив Віктор.

– А що за подарунок? Відкривай. Показуй. Ми хочемо бачити, як тебе цінують на роботі, – вигукнув двоюрідний брат.

– Та я потім. Сам. Давайте краще піднімемо келихи, – відмовився Віктор.

– Встигнемо. Неси подарунок. Якщо всі вже подивилися, то й від колег треба. Традиція у нас така, а традиції порушувати не можна, – наполіг брат.

Традиція справді була. Усі подарунки розкривалися за столом. Іменинник радів чи вдавав, що дуже радий подарунку.

– Розкривай, Вітя, чи ми самі, – усміхнулася Тетяна.

Довелося відчинити коробку. І всі замовкли. У коробці виявилася червона мереживна жіноча білизна.

– Які в тебе прикольні колеги.

– А це що таке? – мама Віктора, яка сиділа з ним поруч підняла листівку, що випала.

“Милий. Я на тебе чекаю. Як тобі мій подаруночок? Уявив мене в ньому? У мене ще для тебе є сюрприз. У нас буде малюк. Вітаю. Завжди твоя М.”

– Вікторе. Що це за жарти, – мама вийшла з-за столу, – дуже погані жарти.

Усі застигли в очікуванні сварки.

– Сину. Я кого питаю? Що це таке? У тебе ж діти. А тут… поясни нам.

– Мамо, давай не зараз. Свято.

– Ні зараз. Таня готувала, старалася тобі, а ти.

Таня стояла осторонь, здивована й розгублена. Вона навіть не знала, що думати і що робити.

– Мама. Перестань. Це Марія так пожартувала.

– Яка Марія? Швидко кажи мені!

– Та секретарка наша. Мамо, пішли за стіл.

– А це та фарбована…

– Мамо. Вибирай вирази.

– Ще чого! – Таня прийшла в себе. – Я тут стараюся для тебе, свято, стіл, подарунки, а ти з цією?

– Марією.

– Та не Марія я. Чи не Марійка. Таня я. Забирайся до своєї та подарунок не забудь. Іди.

Таня пішла на кухню. За нею пішла її мати. Гості сиділи, відкривши роти. Хороша, міцна родина розвалилася на їхніх очах.

– Гості дорогі. Прошу всіх на вихід. Вибачте, продовження не буде. – свекруха Тані випровадила всіх із квартири. Сина вона виставила ще раніше.

Залишилися тільки вона та мати Тані.

– Ти Таня не хвилюйся. Як вирішиш, так і буде. Розлучення, отже розлучення. Не чекала я такого від сина. Ось негідник

Всі пішли.

В цей час Віктор вже приїхав до Марії. Приїхав своєю машиною. Його не зупинило, що він вже підняв декілька тостів.

– Що ти наробила? Хто тебе просив? Що мені тепер робити?

– Вітя. Ну розлучися з нею. У нас також буде сім’я.

– А про дитину?

– Ну правда.

– У мене сім’я, діти… Була сім’я. Я ж не збирався на тобі одружитися! Не обіцяв!

– І що? Але тепер ти вільний. Вільний! Правда, класний подарунок.

– Нісенітниця. Забери свій подарунок і більше не попадайся мені на очі.

Віктор лишив коробку з подарунком, і пішов голосно зачинивши двері. Додому він не повернувся, як і до Марії. Купивши у найближчому магазині «добавку»  сів у машину та поїхав кататися містом.

Зранку Тетяні повідомили, що сталася біда. Він у палаті. Відновлення тривало довго. Усі турботи взяла мати Віктора. Таня тільки інколи її заміняла, шкода було жінку.

Через шість місяців до Тані прийшла вагітна Марія.

– Я прийшла з миром. Мені скоро народжувати, а жити нема де. І грошей майже нема. Дитина має право тут проживати.

– Ні. Не має жодного права.

– Має.

– Віктор батько, він зобов’язаний його тут прописати.

– Ні. Зовсім ні. Це моя квартира.

– Не може бути!

– Ще й як може! Тут все моє та дітей. Іди. Це ти винна у тому, що трапилося з Віктором. Тільки ти. Іди.

Мама Віктора її теж виставила.

– Забирайся. Це ти винна у всьому, а у Віті так і не була жодного разу. А дитина може і не його. Розповіли мені про тебе. Сім’ю зруйнувала та ще ходиш до нас. Іди.

– Я доведу, що дитина вашого сина.

– Доведи.

Марія поїхала в село до матері. Вона й сама розуміла, що дитина не Віктора. Просто Віктор краще підходив для цієї ролі. Мати посварилася, але прийняла дочку. А куди ж її недолугу.

Віктор із палати повернувся вже до матері. Таня подала на розлучення. Аліменти Віктор сплачує сам. Спілкуються добре, але впускати у життя Таня більше його збирається.

День народження Віктор більше не відзначає. Ні 40, ні 41, ні 45 років. Він просто нелюбить своє свято.

КІНЕЦЬ.