– Дванадцята ночі! Ти зовсім совість втратила? Ти де була? – зло кричав чоловік у трусах, стоячи на порозі, і відкривши навстіж двері.

– Просто вирішила трохи відпочити, — трохи розв’язно промовила жінка, притискаючи до грудей зелену, шкіряну сумочку і натягуючи на коліна край короткої сукні.

– Нічого, що не могли заснути діти? Вони довго чекали на тебе і…

Жінка позіхнула, щось тихо пробурчала собі під ніс і мало не впала. Чоловік упіймав її.

– Таня! Та ти не при собі…

Та Таня не чула, вона майже спала на грудях, а її думки вже були далеко. Павло зітхнув і поніс дружину на диван.

…Таня забігла до кімнати, щоб підхопити на руки та закрутити у стрімкому польоті двох дівчаток-близнюків.

– Мама прийшла, подарунки принесла. Дивіться!

Вона розкрила кілька пакетів із дитячого світу та почала витягувати іграшки. Їх було багато, і вони були не дешеві.

Дівчатка радісно кинулися розбирати презенти, поки їхня мама з широкою посмішкою та зі сльозами щастя на очах спостерігала.

Двері тихо рипнули й зайшов Павло. Він щойно приїхав із роботи. Чоловік був стомлений, а на лобі в нього блищали краплинки поту.

Він байдуже дивився перед собою. Коли погляд його натрапив на дівчаток, він усміхнувся, але побачивши речі в руках дочок, підняв із підлоги чек, який випав із пакета з іграшками.

– Скільки? – очі Павла розширились, він насупився. – Таня, матір Божа, та ти зовсім збожеволіла? Де ти взяла ці гроші?

-Я зняла їх із нашого рахунку. – Усміхнулася вона

-Зняла з рахунку? Але навіщо? Таня, ти зовсім збожеволіла? Ми ж збирали на відпочинок. Це більше як половина суми… Куди ти все це витратила?

Таня, котра тримала в руках ще один пакет, продовжувала посміхатися. Вона простягла пакет чоловікові.

– Я й тобі подарунок купила.

Розгублено Павло дістав невелику оксамитову коробочку, в якій був годинник. Великий та красиві. На дні лежав чек.

Годинник коштував надто багато. Недозволенно багато для їхньої родини.

– Ми лише закрили кредит за квартиру, а ти вирішила витратити наші заощадження на подарунки. Чудово!

– Здається, більша частина там від продажу будинку моєї бабусі, — мляво відповіла Таня і вийшла з кімнати.

Вона не хотіла нічого слухати, вона наче втомилася. Павло проводив її довгим поглядом, не розуміючи, куди поділася прагматична та розважлива Таня, яку він знав довгі роки.

Занадто прагматична. Ніколи не роблячи зайвого кроку, не прорахувавши наслідки.

…Це був день народження Тані. Павло повернувся додому раніше, щоб порадувати дружину подарунком. Вони домовилися не влаштовувати жодних вечірок, бо не було грошей та й бажання теж.

Якось останнім часом було не до урочистостей. Було відчуття, що у повітрі витає тривога. Незрозуміло, звідки взялася…

Чоловік відчинив двері та ойкнув від подиву. Весь коридор та квартира була обвішана кульками та святковими прикрасами. З відкритим ротом і розгубленим поглядом Павло зайшов усередину.

Таня бігала по хаті та гралася з дітьми. На столі стояла їжа. Багато різної їжі. Судячи з сервірування, замовлена ​​з ресторану.

– Що це?

– Я вирішила відсвяткувати свій день народження! – Вигукнула жінка.

– Ти ж не любила все це…

– Ти проти?

– Ні, що ти, — замотав головою Павло.

– Це твоє свято. З днем ​​народження, до речі…

Чоловік розгублено простяг невелику коробочку, в якій було кольє, про яке давно мріяла Таня. Павло купив його ще кілька місяців тому, бо побачив, як дружина дивилася на нього у крамниці.

Напередодні дня народження він згадав, що брав для цього гроші з відкладених на відпочинок, тому йому стало соромно через свій зрив. Врешті-решт Таня просто хотіла зробити приємне близьким, нехай і витратила для цього половину заощаджень.

– Пашка, це ж те саме кольє! Як я хотіла його!

Таня приміряла його на себе, попри те, що воно зовсім не пасувало під сьогоднішній образ, але їй було байдуже. Вона голосно розповідала дочкам про те, який у них чудовий тато.

– Поїхали до парку атракціонів. Він ще працює, – мимохідь кинула погляд на годинник Таня.

Не чекаючи відповіді, вона пішла збиратися, кликаючи дочок. Павло, хай і здивований такою зміною настрою, все ж таки корився дружині.

– Так! Я вбила всіх ведмедів, – кричала та стрибала Таня перед тиром. – Так! Так! Так! Це мій ведмідь! Ані, це тобі! Сонечка, почекай, мама і тобі вб’є парочку.

Сунувши чергову купюру продавцю, Таня взяла рушницю і діловито почала стріляти по пластикових ведмедях. Павло стояв трохи далі й усміхався.

Але на душі в нього було неспокійно. Щось не так. Таня ніколи так не поводилась. Це було не в її дусі.

Додому Павло, Тетяна та діти повернулися пізно. Навантажені солодкою ватою та іграшками з тиру.

Здавалося, щасливішого дня в їхньому житті не було. Таня поклала дівчаток і стояла біля їхніх дверей, дивлячись крізь щілинку на те, як вони спали.

– Ніколи не набридне, — шепнула вона Павлу. – Вони такі безневинні та беззахисні, але янгол, я впевнена, у цей момент закриває їх своїми крилами.

– Янгол? – здивувався чоловік. – Ти повірила у Бога?

– Не знаю, – знизала плечима жінка і непомітно витерла сльози. – Ходімо, тобі вставати завтра рано.

– Тобі також.

– Ні.

– Чому? – насупився Павло.

– Я звільнилася, — знизала плечима Таня й усміхнулася.

– Що ти зробила?

– Не починай, – зітхнула жінка. – Я втомилася і мені набридло. Робота у рибному магазині не те, про що я мріяла все життя. Тепер допомагатиму у притулку для бездомних тварин.

– Але ж ми хотіли оновити машину і відпочинок… Знаєш що? Я промовчу. Це твоя справа. Це твій день. Розберемося завтра.

Таня вдячно обняла чоловіка та пішла. На душі Павла залишився неприємний осад.

Він не міг уявити такого, щоб його дружина пішла з не найгіршого місця в місті та стала безкоштовно допомагати тваринам. Так, тварин вона любила, підбирала їх іноді, але до такого ніколи не доходило. Це теж було не схоже на неї.

…Пішов другий місяць “нової Тані”. Павло перестав лаятись, просто мовчки спостерігав за її витівками. Жінки часто не було вдома, іноді рано-вранці, іноді ввечері.

І чоловік не міг допитатись у неї, куди саме його дружина їздила.

– До притулку. Там багато роботи, – відмахувалася вона, дмухаючи мильні бульбашки у грі з дітьми.

Таня майже щодня забирала дівчаток раніше зі школи, де вони раніше були на продовженому дні, та грала з ними.

Павло їй не вірив. Він надто довго знав цю жінку, щоб розуміти, коли вона бреше. І зараз вона брехала. Це здавалося немислимим та несхожим на неї.

Павло став підозрювати щось недобре, тож пішов на крайній крок. Він вирішив простежити за дружиною.

Якось у суботу вона встала дуже рано і кудись почала збиратися. Як тільки двері за ними зачинилися, Павло кинувся слідом, ледве встигаючи накинути штани та сорочку.

Таня викликала таксі, а Павло вирушив слідом машиною. Вони їхали довго і зупинилися неподалік будівлі клініки.

Таня, трохи нерішуче увійшла всередину, Павло пішов слідом. Табличка на дверях говорила: “онкологічний центр”.

Побачивши напис, він завмер на півдорозі та практично задихнувся – йому не було чим дихати. Розстебнувши комір сорочки, він сперся на поручні, щоб не впасти.

Так ось у чому секрет, ось куди ходила його дружина.

Таня вийшла за годину. Бліда, зі сльозами на очах. Вона подивилася на яскраве сонце, примружившись, потім підняла вгору обличчя, насолоджуючись променями сонця та легким вітерцем.

Її погляд натрапив на знайомий силует на лавці, то був Павло.

– Ти все зрозумів, правда? – тихо прошепотіла вона.

– Рак? Який?

Таня сіла поряд.

– Рак легень. Четверта стадія. Тільки полегшити біль. Не більше.

– Зовсім нічого не можна зробити?

– Ні. Лікарка сказала, що четверта стадія часто зустрічається, тому що на симптоми ніхто особливо уваги не звертає.

– Чому ти приховувала?

– Навіщо? Щоб ти так дивився на мене? Так, наче я вже померла.

– Скільки?

– Не має значення, — хитнула головою Таня. – Все, що залишилося, все моє.

-Наше… – сказав він і притягнув її до себе.

І Павло зрозумів. Він зрозумів усе. І навіщо вона витрачала гроші, навіщо звільнилася з роботи та забирала дівчаток зі школи так рано.

Для чого робила дурні, як йому здавалося, і бездумні вчинки. У всьому цьому було велике значення. Вона просто хотіла встигнути.

Встигнути долюбити, встигнути надивитись і надихатися… Встигнути пожити… Він загреб її в оберемок і тримав міцно, ніби хотів закрити, захистити, зберегти.

Тримав, беззвучно ридаючи, підставляючи обличчя вітру і підводячи очі, немов питаючи.

“За що? Чому вона? Чому ми?”

КІНЕЦЬ.