Микита взяв шефство над Танею майже одразу ж, як вона переїхала в його двір. Будинки їхні стояли поруч. На майданчику для дітей, де були гойдалки, каруселі та альтанка з лавками, часто збиралися старші діти. А Таня і Микита, до того ж стали вчитися в одному, сьомому класі, школа їхня була зовсім поруч від будинку.

Подобався Тані цей хлопчисько з темними неслухняними чубчиками, зеленими очима і приємною посмішкою. Вона, як бачила його з віконця у дворі, так і виходила гуляти теж. Така в них була домовленість.

Шкодувала тільки Таня про те, що вони сиділи за різними партами. З нею сиділа тихоня Іра, а Микити сусідкою була Алла, симпатична дівчинка з довгою товстою косою. Тетяна раз у раз поглядала на Микитку й Аллу, навіть трохи ревнувала свого приятеля. Але як їх розсадила по місцях класна керівниця, так вони слухняно й сиділи.

— Так ви краще вчитися будете, – радила вчителька, – сильні учні допомагають слабшим, а ти, Миките, не будеш базікати на уроках з Аллою. Вона стримана, дисциплінована і посидюча. Вчися! Бери приклад.

Микита морщився і списував у Аллочки розв’язання задач. Хоч якась вигода від нудної і мовчазної сусідки по парті.

Тетяна раділа, що вони з Микиткою майже завжди йшли після уроків додому разом, адже жили в одному дворі, але однокласники швидко почали кликати їх нареченим і нареченою за таку дружбу.

— От же дурні, – відповідала їм на це прізвисько Таня, – нам що, не можна й поруч пройти у свій двір?

Насправді їй подобалося, що Микита не бився з хлопчаками через прізвисько, а тільки показував язика і посміхався.

Але одного разу Тетяна, яка звикла до уваги свого сусіда, засмутилася не на жарт. Було це у весняні канікули. Перший день яскраво відбивався синім небом у калюжах. Стояла відлига. З дахів падали дзвінкі краплі, барабанячи вимощенням будинку, і Таня, вставши пізніше, ніж зазвичай, виглянула у віконце. У дворі вже гуляли діти, було сонячно й весело.

Раптом із сусіднього будинку вийшли двоє. Це був Микита і дівчинка в яскравій червоній куртці та ніжно-рожевій шапочці, трохи вища за нього на зріст. Вони пішли поруч кудись, як друзі, і Микита базікав про щось зі своєю супутницею, а вона посміхалася йому, і щоб не посковзнутися на льоду, взяла його під руку.

У Тані перехопило подих. Вона, ховаючись за фіранкою, дивилася за парочкою, що виходила з двору, і серце її прискорено билося.

— Миките… як же так? З ким це він? Звідки ця красива дівчина? Він ніколи мені не говорив… – шепотіла вона, і відчувала, що кров приливає до обличчя.

Їй стало нестерпно прикро, що він, її Микита, вірний і добрий її товариш, раптом іде гуляти з іншою дівчинкою, та ще й під руку! Як дорослі! Навіть вона не могла й мріяти про таке. А він, як ні в чому не бувало, йшов і розважав супутницю розмовами! І не згадав у цей момент про Таню, навіть не глянув на її вікна, як зазвичай, коли виходив гуляти…

Таня знову кинулася в ліжко, натягнула на себе ковдру і спробувала заспокоїтися. У цей час до кімнати увійшла мама.

— Оце так канікули! – розсміялася вона, – схоже, ти вирішила валятися в ліжку сьогодні до обіду. А в мене сніданок уже охолов. Ходімо. Твоя улюблена рисова каша, є і омлет, і какао…

Таня кисло посміхнулася і кивнула. Вона не хотіла, щоб мама помітила її поганий настрій. Дівчинка встала і почала одягатися. Але маму нелегко було провести.

– Щось ти рум’яна дуже, – сказала вона і поклала долоню до лоба Тетяни, – говорила я тобі вчора, що рано ще взувати гумові чоботи. Хоч і з вовняними шкарпетками. Сніг холодний, а ноги охололи – і все! Застуда забезпечена!

— Так тепло на вулиці, матусю, – прошепотіла Таня, і зітхнувши, пішла вмиватися.

За столом вона майже не сиділа. Нашвидкуруч поївши каші, знову повернулася в кімнату і стала дивитися у вікно. На подвір’ї грали тільки малюки. Микити не було видно.

«Ну, звісно, тепер йому ніколи сидіти у дворі. У нього з’явилася нова подруга, чого тут маячити, мабуть, не хоче й бачити мене!» – думала Таня, і сльози самі наверталися на очі.

Мама увійшла з градусником і змусила Таню поміряти температуру.

— Немає в мене температури, мамо, просто трохи горло болить, – сказала дівчинка і сіла читати біля вікна книжку.

— Так. Сьогодні гуляти не підеш, не вистачало, щоб ти ще в канікули захворіла! – сказала мама і пішла в магазин.

Тані, насправді, хотілося побачити, коли повернеться Микита. Вона дивилася не в книжку, а через тюль у двір. І побачила! Микита повернувся за дві години разом зі своєю подругою і галантно пропустив її в під’їзд, тримаючи двері.

Таня сиділа біля вікна і не могла поворухнутися від розчарування, що звалилося на неї. Тільки зараз вона зрозуміла, ким був для неї Микитка – не просто шкільним і дворовим товаришем, а справжнім другом, дуже потрібною людиною, з якою хотілося завжди поділитися всім, що є на душі, поговорити про все, просто погуляти і посміятися…

І ділити, виявляється, Таня його ні з ким не хотіла.

Мама повернулася додому з продуктами, а ще принесла з аптеки вітаміни. Вона зробила морс, і змусила Таню подихати над парою.

А Тані подвійно було важко: вона не може ні з ким поділитися першими справжніми ревнощами, що звалилися на неї, і до того ж змушена обманювати матір, що їй нездужає.

Три дні Таню поїли морсами, вітамінами, а на четвертий день мама з радістю сказала:
— Слава Богу, ти не розхворілася. Ось як важливо відразу припинити захворювання! Можеш іти подихати свіжим повітрям, на вулиці чудова погода.

Тані не хотілося нікуди йти. Адже без Микити було зовсім не цікаво. А він, як на зло, щодня попадався на очі все з тією ж дівчинкою в червоній куртці. То вони йшли з дому, то, навпаки, заходили в під’їзд. І Таня, яка спостерігала за ними таємно зі свого вікна, зовсім знітилася, і вже намагалася змиритися зі своєю нещасною долею забутої подруги.

У думках вона кілька разів уявляла собі зустріч із Микитою, боялася видати своє розчарування і смуток, навіть не знала, як поводитиметься. Але прийшла бабуся в гості, як завжди з пирогами і чудними “жайворонками”, які вона пекла, і ненароком сказала, обіймаючи внучку:

— Привіт, моя рідна! Мама сказала, що ти захворіла. Як же так? Канікули коту під хвіст. Я тобі жайворонків принесла. Клич Микитку свого. Він там на лавочці сидить. Про тебе питав, я сказала, що ти прихворіла, але бачу, що вже здорова.

— Як Микитка сидить? Хіба він… – Таня запнулася, – хіба він не поїхав на канікули…

— Ось не поїхав, значить, – знизала плечима бабуся.

— Ой, бабусю, я піду погуляю, не можу більше вдома сидіти. Я з собою жайворонків та пиріжків візьму, ми там поїмо, гаразд? Спасибі тобі! – Таня швидко вдяглася і, склавши в пакет кілька пирогів, побігла вниз по сходах.

— Ой, дівко! Застебни зараз же пальто! Не то знову застудишся! – кричала вслід їй бабуся. А Таня вже виходила з під’їзду, де на лавці все сидів нудний Микита.

— А, ти все-таки одужала? – він навіть встав і посміхнувся Тані, – а я думав, що ти всі канікули прохворієш… Привіт!

— А ти як? – запитала Таня, потягуючи йому пироги, – з капустою, їж, бабусині фірмові, як ти любиш, і жайворонки ще тут. І я теж люблю таке.

Вони сіли на лавочку і почали жувати. Микита був, як зазвичай, балакучим, почав жартувати, дивився на Таню добрими очима і раптом сказав:
— Я вже й скучив за тобою. А пироги шалені.

— Подумаєш, усього чотири дні я не виходила… – серце Тані і співало, і мліло…

— А до нас, уявляєш, тітка Наталка приїхала з Іркою в гості. У столиці живуть. Давно не були в нас. Мамина сестра. Наговоритися всі три дні не могли. На мене спихнули Ірку. Я їй наше місто старовинне показував, як екскурсовод: і церкви, і кав’ярні, і на набережну водив, і навіть у музей ходили. Ціла програма! А вчора ввечері вони поїхали.

— Сподобалося їй? – запитала Таня, ледве стримуючи щасливу посмішку.

— Ага. Ще б пак, – почав хвалити себе Микитка, – хто б їй так розповів про наш монастир, про історію міста? Мені навіть довелося краєзнавчу книжку почитати, щоб самому не зганьбитися. А в музеї екскурсовод був. Так цікаво розповідав! Чесно, я й сам там дуже давно не був. А ти хоч була?
— Була, коли в першому класі ми з учителькою ходили, – зізналася Таня.

— Ось і я так само…

— Слухай, Микито, поки не забув, що читав про наше місто, проведи і мені екскурсію. Будь ласка, – попросила Таня, усміхаючись, – нехай це буде подарунок на канікули для мене.

Микита подивився на неї, і задоволена посмішка засяяла на його обличчі.

— Гаразд. Так і бути. Пішли, хоч зараз. Чого сидимо тоді?

Таня встала, і мало не впала, послизнувшись на крижаній доріжці, яку так недоречно розкатали дітлахи біля самого під’їзду.

— Тихо ти… А то й так просиділа вдома половину канікул, то не вистачало ще й ноги ламати, – Микитка схопив її за руку. А Таня випросталася і взяла його під руку, як доросла… Так вони й пішли з двору.

Бабуся стояла біля вікна на кухні й дивилася на парочку.

— Так, як час летить, донечко… Ось уже й наша Тетянка з кавалером ходить під ручку…

Мама теж підійшла до вікна й усміхнулася.

— Нехай ходить. І нехай кохає. Це так добре, коли є кого любити. І коли тебе люблять. Однак, чи не зарано? – запитала вона.

— Ой, – обійняла доньку бабуся, – а ти себе згадай. За тобою мало не з першого класу весь двір бігав. Хлопчаки як горобці на дереві сиділи, і у вікно твоє заглядали: «Олено, виходь!»

Жінки засміялися і пішли дивитися альбом із фотографіями, де бабуся була ще зовсім молодою, а мама – дівчинкою, так схожою на свою Таню…

КІНЕЦЬ.