– Вітю, у нас гості? – Таня прийшла після довгого робочого дня додому, на порозі стояло чуже взуття, з кімнати долинали жіночі голоси.

Замість чоловіка до передпокою вийшла жінка.

– А Віті ще немає вдома, – жінка пильно дивилася на Таню. – А ви хто?

Тані на мить здалося, що вона помилилася квартирою. Але знайомий вигляд передпокою, та її речі біля дзеркала говорили про інше.

– Тетяна, я тут живу.

Жінка хмикнула.

– Виходить, ти живеш у моїй квартирі. Можеш збирати речі, – вона зникла у найближчій кімнаті.

…Таня та Вітя разом жили сім років. Зійшлися на спільних інтересах, любили активний відпочинок, та не хотіли дітей.

Тетяна вважала, що дітей треба заводити років до сорока, не раніше, а Вітя завжди мовчав на цю тему. І жінка вирішила, що він зовсім не бажає дітей.

Обидва працювали з ранку до вечора, інколи затримувалися. Але вихідні завжди проводили разом.

Таня вигадувала програму, і вони легко могли рвонути в п’ятницю ввечері до моря, або покататися на лижах два дні.

Поверталися додому в понеділок о шостій ранку й одразу на роботу.

Заробляли добре, грошей один на одного не шкодували. Жили у Віктора, він привів дружину до своєї квартири.

А коли Таня порушила питання про спільне майно, чоловік відразу ж її зупинив:

– Навіщо? Нам удвох і цієї квартири вистачить. Можна на заміський будинок відкладати.

Так і жили, накопичували небагато, бо відпочивали та подорожували.

До сьогоднішнього дня…

Тетяна прийшла додому після роботи, а вдома незнайома жінка, Віті немає, телефон не відповідає.

І що робити? Жінка наполягала, щоб Таня покинула її квартиру.

– Я тут живу з чоловіком і квартира належить йому, – не заспокоювалася Таня. – Ви хто? І як увійшли до чужої квартири?

Разом із жінкою на дивані сиділа дівчинка-підліток років дванадцяти на вигляд, яка повністю копіювала поведінку матері.

– Це наша квартира, – не вгамовувалася незнайомка. – Двері я відчинила своїми ключами. І Вітя в курсі.

Від такої заяви Таня була приголомшена. А ось жінці, здавалося, все це подобалося, бо вона посміхнулася.

– Тобі, значить, Вітя нічого не сказав? – засміялася вона. – Уявляєш, Лізо, тато твій знову видав.

Ліза розсміялася за мамою.

– Вітя – мій колишній чоловік, – нарешті вирішила порозумітися жінка. – А Ліза – наша донька. Ми довгий час жили за кордоном, звичайно, коштом Віті.

– А тепер я подумала, що треба поновити сім’ю, повернулася. Тож ти можеш збирати свої речі.

– Жодної родини у вас немає. Вітя одружений зі мною. І на вас ніхто не чекав, так і бути, – Таня дістала телефон із сумочки. – Я зніму вам номер у готелі, оплачу сама, раз у вас немає грошей.

– Ти не зрозуміла, це у вас нема родини. В нас дочка. Як гадаєш, кого вибере Вітя?

Ще б годину тому Таня з упевненістю сказала, що Вітя вибере її, й тільки її. У чоловікові вона ніколи не сумнівалася. Але, мабуть, це був не той випадок.

– Сумніваєшся? – засміялася жінка. – Правильно робиш. Не ганьбилася б, а збирала речі.

Таня не стала відповідати. Та й речі не поспішала збирати. Вона не хотіла просто так віддавати чоловіка якійсь жінці.

Може, вона взагалі бреше? Потрібно просто дочекатися Віктора.

– Гаразд, – сказала Тетяна. – Чекаємо на Віктора. Він прийде і все розставить на свої місця.

Таня переодяглася в піжаму і пішла готувати собі вечерю. Вона щосили намагалася вдавати, що нічого не трапилося.

Поставила на стіл свою вечерю, відвернулася, щоб дістати йогурт, а коли обернулася, її вечерю їла дівчинка Ліза.

– Це моя вечеря, – Тетяна відсунула тарілку від дитини. – Тебе, мабуть, погано мати виховала.

– А я голодна! – Ліза виявилася зовсім не тихою та слухняною дівчинкою. – І я вдома, тож можу їсти, що хочу.

– Ти можеш їсти, що хочеш, коли мама тобі приготує. Ось іди, та попроси в неї.

Таня викинула залишки їжі з тарілки, довелося вечеряти одним йогуртом під пильною увагою Лізи.

Віктор повернувся додому лише пізно вночі. Але вдома ніхто не спав, усі на нього чекали.

– Олено? А ти що тут робиш? – Першим він побачив свою колишню дружину.

– Ти мені краще розкажи, хто це і що вони роблять у нашій квартирі? – Таня стояла трохи далі, але за її виразом обличчя було помітно, вона незадоволена.

– Ми повернулися до тебе, – радісно повідомила Олена і зникла в кімнаті, даючи можливість порозумітися Віктору з дружиною.

Чоловік занервував, не думав він, що вони колись повернуться.

– Таню, так вийшло…

– Ти ніколи не розповідав мені.

– Не розповідав, зараз все розповім. Тільки не переривай, будь ласка, я все поясню. Олена, моя перша дружина.

– Ти мені не казав, що був одружений.

– Це було по юності, по дурості.

– І про дитину не говорив, – Таня схрестила руки на грудях, бо була скривджена і ще не бачила виходу із цієї ситуації.

– Ліза… Їй тринадцять, вона поїхала разом із матір’ю десять років тому, ми тоді розлучилися.

Квартиру ми купували у шлюбі, але не стали її ділити.

Натомість я відправляв їм хороші гроші щомісяця. Я й не думав, що вони повернуться.

– Ти мені не розповідав… Я нічого не знала про тебе, про твоє життя… Ми разом сім років, а ти навіть не заїкнувся…

– Я думала, ти не хочеш дітей, а виявляється, у тебе вже є дочка.

– Я поїду ранком на кілька днів. Сюрприз хотіла тобі зробити, купила путівки на море на три дні. Але, – вона посміхнулася, – поїду сама.

– А ти розв’язуй свої проблеми. До того ж ти не збирався мене посвячувати в них, тож допомоги не чекай.

Тетяна рано-вранці поїхала, залишивши чоловіка одного у квартирі з колишньою дружиною та донькою.

Віктор був не радий колишній.

– Ти чого приїхала? Дочку навіщо сюди притягла?

– Житимемо тут тепер, з тобою, – усміхалася Олена.

– Досить мені брехати, я давно тебе не цікавлю, як чоловік. Що тобі треба від мене?

Олена скривила обличчя, колишній чоловік її добре знав.

– Гаразд, чоловік, з яким я жила, знайшов собі молоденьку. Тож за кордоном нам більше нема де жити. Куди мені ще дочку везти? У мене тут немає нікого.

– У тебе є мати.

– В село я не поїду. І дочку нашу не повезу. І взагалі, чому ти зі мною розмовляєш у такому тоні? Ти доньку не бачив вісім років! Де подарунки? Радість?

– Тих грошей, які я надсилаю тобі щомісяця, вистачить і на подарунки, і на радість. Допоможу тобі винайняти квартиру. А там буде видно.

– Ні, що означає винайняти квартиру? Я не хочу жити в орендованій, це незручно жахливо.

– Я хочу жити, як нормальна людина, з чоловіком та дочкою! – Підвищила голос Олена. – Може мені доньці розповісти, що ти відмовляєшся від неї?

– Вона, між іншим, тут зареєстрована! І ти не маєш права її виганяти!

– Я її не виганяю, я виганяю тебе.

Ліза з’явилася на порозі кухні й з цікавістю дивилася на батьків. Їй було байдуже, з ким жити та де, але сам конфлікт здавався цікавим.

– Ось, Лізо, подивися на свого батька і запам’ятай, за такого, як твій тато ніколи не виходь.

Ліза пирхнула і зникла.

– Тобі щось не подобається? – Голос його став грубим. – Я стільки років забезпечував і тебе, і дитину, тож ти не маєш права зараз взагалі свій рот відкривати!

– Ти мені ще й вимовлятимеш? – Олена не чекала такого від колишнього. – Я мати твоєї дитини!

– Та хоч мати Тереза! Я все сказав, вибирай, або я вам винаймаю квартиру, або провалюй звідси!

Олена довго не думала.

– Я піду, але дочку залишу тобі. Подивимося, через скільки ти схаменешся і благатимеш мене повернутися!

Вітя тільки посміхнувся.

– Що ти посміхаєшся? Думаєш, твоя дружина погодиться на чужу дитину? Та вона втече від тебе, тоді й згадаєш про мене!

Олена швидко зібрала свою валізу, залишила дочку і пішла.

Віктор видихнув. Він усі вихідні провів із дочкою, зводив її в парк, посиділи у кафе, подивилися кіно.

Ліза хоч і поводилася трохи відсторонено, але все ж таки була звичайним підлітком.

Тетяна повернулася за кілька днів.

– Я все вирішив, але моя дочка житиме з нами, – замість вітання заявив чоловік.

– Ми на таке не домовлялися, – Таня ніколи не хотіла дітей.

– Вона вже велика, і їй мати чи мачуха не потрібні. Тож вибирай сама. Так, я винен, не розповів тобі, приховував дитину.

– Але тепер все змінилося, і Ліза житиме тут зі мною. Тобі обирати.

Таня кивнула і пройшла до спальні. Вибір був очевидний, вона не хотіла дітей. Ніколи не хотіла мати такого тягаря…

Звичайно, вона раніше говорила Віктору, що років до сорока, не раніше. Але насправді все було не так. Вона просто не хотіла вовтузитися з дитиною, хотіла присвятити життя тільки собі.

Двері в спальню прочинилися.

– Тітко Таня, – Ліза без матері була зовсім іншою, тихою, спокійною, – тато сказав, що обід готовий, кличе за стіл.

Таня кивнула. А може вона погарячкувала? Вона спробує прийняти чужу дорослу дитину.

А якщо не вийде, вибір є завжди, й вона завжди зможе піти. Час покаже, чи має вона материнські інстинкти. А що як їй сподобається…

Як то кажуть, парочка – Семен та Одарочка… Ви зі мною згодні? Пишіть в коментарях, що думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.