– Бабусю, я тобі покупця знайшла на дачу! – радісно повідомила Тамара прямо з порога.

– А з чого ти взяла, що я зібралася продавати дачу? – здивувалася Зінаїда Іванівна.

– Ну як із чого? – відповіла їй Тамара. – Ти все одно вже старенька, навіщо вона тобі потрібна?

– Тамаро! – обурилася бабуся. – Як ти можеш так казати?! На дачі я дихаю свіжим повітрям, відновлюю своє здоров’я – і це єдине місце, де я можу відпочити.

– Відпочивати треба у будинку відпочинку, – з розумним виглядом заявила Тамара. – Ну чи в санаторії.

– Я із задоволенням відпочивала б у будинку відпочинку чи в санаторії, але ж ти знаєш, що в мене немає таких грошей, – ще більше обурилася бабуся.

– Це означає, що ти не вмієш розпоряджатися грошима, – сказала Тамара.

– Ні, люба, – розлютилася Зінаїда Іванівна. – Це означає, що я надто розпестила тебе, коли мою допомогу ти сприймаєш, як невміння розпоряджатися грошима.

Зінаїда Іванівна економила на всьому, щоб зайвий раз допомогти онуці. Ігор, син Зінаїди Іванівни, п’ять років тому пішов до іншої жінки і її колишня невістка, мама Тамари, заборонила йому бачитися з донькою.

Усі спроби відвідати доньку закінчувалися страшним скандалом. А через якийсь час Тамара сама відмовилася бачитися з батьком.

Ігор чудово розумів, хто налаштував Тамару проти нього, але налаштовувати доньку проти своєї матері він не збирався.

Хоч Ігор і не бачився з донькою, він платив аліменти справно. А Зінаїда Іванівна, вважаючи його винним у розпаді сім’ї, намагалася матеріально компенсувати внучці спілкування з батьком.

Вона повністю оплачувала навчання Тамари в інституті, та й так давала гроші на її дівочі “хотілки”. Згодом Тамара звикла до того, що бабуся їй винна і почала сприймати її допомогу, як обов’язок.

– Ну а хто мені ще допомагатиме? – з нещасним виглядом сказала Тамара, – я й так нікому не потрібна. Батько кинув, а у мамки вічно грошей ні на що не вистачає.

– А ти знаєш, як мені холодно на зупинках стояти, коли я в інститут їжджу? От я й подумала, що ти продаси дачу, а мені машинку купиш. Невелику таку, щоб в університет їздити.

– Томо, ти молода і в інститут можеш їздити автобусом, – ласкаво сказала Зінаїда Іванівна. – А мені, у моєму віці, свіже повітря просто необхідне. Ось не буде мене, тоді й продаси дачу!

– Ага, сказала теж! – хмикнула Тамара. – Коли тебе не буде, все батькові дістанеться. А так, ти продаси дачу і я одразу гроші заберу.

А татусь нехай обламається. Я ще за квартиру з ним буду судитися! Мені мамка сказала, що, коли тебе не стане, ми батька на повну пощипаємо. Тому що зрадників треба карати!

– Ах, ось воно що! – жахнулася Зінаїда Іванівна. Хай там як, але долі безхатченка своєму синові вона не хотіла. – Ні, сонечко, дачу я продавати не буду!

– Тоді перепиши на мене свою квартиру! – Забажала Тамара. – Я твоя єдина онука!

– Ні, – відповіла Зінаїда Іванівна. – У мене ще є рідний син, твій тато. Ось вважатиме він за потрібне щось тобі віддати, значить віддасть.

– А тобі не заважало б помиритись з батьком, він тебе дуже любить і переживає, що ви не спілкуєтеся.

– Я не збираюся зі зрадником миритися! – із викликом відповіла Тамара. – А після того, як його не стане, половина і так мені перейде.

– Та вже ж…, – розчаровано зітхнула Зінаїда Іванівна, – не чекала я, що від своєї рідної внучки почую такі слова.

– І я не очікувала від своєї рідної бабусі почути такі слова! – З образою відповіла їй Тамара. – Я сподівалася, що ти продаси свою смердючу дачу!

– Ти й так однією ногою вже на цвинтарі, а все за своє майно чіпляєшся! Стара скнара!

Зінаїда Іванівна зблідла від таких слів, але знайшла в собі сили встати та відчинити вхідні двері.

– Пішла геть звідси! – Жорстко сказала Зінаїда Іванівна. – І щоб більше твого духу в мене не було! І за інститут я більше платити не буду. Розумна така, отже, сама себе і забезпечуй!

Тамара розгублено дивилася на бабусю та не знала, що їй робити. Вона зрозуміла, що набалакала багато зайвого, а втрачати допомогу бабусі їй зовсім не хотілося.

– Ну бабусь, ну вибач, – лагідним голосом заговорила Тамара. – Я не зі зла, я так зовсім не думаю. Ну, мирімось.

Зінаїда Іванівна була розчарована настільки, що їй не хотілося зараз спілкуватися з онукою:

– А навіщо мені з тобою миритись? Я до тебе з чистим серцем, а ти чекаєш, щоб мене швидше не стало. Зла ти дівчинка. Нічого ти більше не отримаєш від мене!

– Ну, бабусю, – зі сльозами на очах, благала Тамара. – Ну, я так не думаю!

– Я вже зрозуміла, про що ти думаєш і не треба мені зараз нічого казати, – стояла на своєму Зінаїда Іванівна.

– Я розчарована в тобі та у твоїй матері! Мабуть, я тобі багато допомагала! Ніякої спадщини ти не отримаєш, я вже про це подбаю!

Тамара вийшла від бабусі засмучена. Надія на нову машину розвалилася, а подальша допомога бабусі взагалі під великим питанням. Мама Тамари, дізнавшись про те, що сталося, сказала:

– Так тобі й треба! Хитрішою треба бути!

А Ігор, дізнавшись від матері про те, що сталося, сказав:

– Ну тепер ти розумієш, чому я розлучився з цією жінкою? Все, що зараз сказала Тамара – це розмови її матері, коли ми жили разом. Мені дуже шкода, що донька стала такою самою.

Зінаїді Іванівні було сумно через те, що для онуки вона була не так бабусею, як джерелом доходу. А з іншого боку, добре, що Тамара зараз показала своє справжнє обличчя.

Натомість тепер Зінаїді Іванівні не доведеться економити, й з’явиться можливість відпочивати у санаторії. Годі вже носити рожеві окуляри!

Хоча, від них залишилася тільки оправа, бо лінзи Тамара потрощила вщент! Не дарма кажуть, що не роби людям добро, не отримаєш зло…

Як вам розмова онуки з бабусею? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.