– Ну все! Дочекалися! Радій, Тамаро. Михайло сказав, що дівчину приведе завтра.

– Треба прибратися гарненько, – заметушилася Тамара Василівна. – А ти, Петро, в магазин біжи. Потрібно чогось смачненького купити.

– Ти, Тамара, мені список напиши, а то я щось не те куплю, а ти знову на мене образишся, – забубнив чоловік, згадуючи, як забув купити зелений горошок для олів’є перед новим роком.

– Напишу, напишу! – Тамара Василівна сплеснула руками. – Ох, і бабусю треба покликати. Нехай подивиться на дівчину.

Михайло був вісімнадцятирічний коханий син, який вже цілих два роки проживав в університетському гуртожитку і з’являвся у батьків лише на вихідні.

З дитинства він був щуплим і низькорослим. Харизмою не володів, почуття гумору мав дуже посереднє. Тож дівчатам зовсім не подобався. Тамара Василівна навіть почала хвилюватись, що онуків не дочекається. А тепер ось яке щастя! Михайло дівчинку приведе.

До приходу Михайла з дівчинкою Тамара Василівна до блиску прибрала квартиру, запікала курячі стегенця під майонезом і зробила салат із крабових паличок за рецептом найкращої подруги. Чоловіка Петра Євгеновича вона вбрала в костюм, а сама одягла свою найкращу сукню та туфлі на підборах. У туфлях було дуже незручно, але що не зробиш, щоб сподобатися майбутній невістці.

Мама Тамари Василівни, Софія Павлівна, прийшла заздалегідь і теж дуже ошатна. З собою вона принесла трилітрову банку компоту та величезну каструлю пиріжків з капустою.

– Ох, Тамара, я вся схвилювалася, – розправляючи святкову скатертину на столі скаржилася Софія Павлівна. – Усю ніч не спала! Все думала, яка вона, ця дівчина.

– Якщо чесно, мамо, я думаю, вона швидше за все дуже добра дівчина. Тому що Михайлик наш далеко не перший хлопець на селі. Такого може полюбити лише дуже добра.

– Ну що ти кажеш, Тамара! Михайло наш не гуляє. Вищу освіту здобуває. Із пристойної сім’ї. Що ще потрібно?

Коли пролунав довгоочікуваний дзвінок у двері, Тамара Василівна спочатку підбігла до дзеркала, перевірила зачіску, потім поправила краватку у чоловіка і лише після цього відчинила двері.

Відкрила та застигла на місці. Поруч з її Михайлом, маленьким і худеньким, стояла височенна фігуриста жінка років сорока. Саме жінка, бо дівчинкою чи навіть дівчиною її назвати було важко.

– Мамо, це моя Світлана, – почула вона голос сина наче крізь туман.

– Так-так, а я Тамара Василівна, – прокинулася мама. – Дуже приємно, Світлано, проходьте, будь ласка.

– Можна просто Свєта, – несподіваним басом відповіла та. – Адже скоро породнимось.

У коридор вийшли Петро Євгенович та Софія Павлівна. Вони також застигли, розглядаючи «дівчину» Михайла.

– Це мій тато Петро Євгенович та бабуся Софія Павлівна. Ну а мама, як ти вже знаєш, Тамара Василівна, – Михайло галантно допомагав Світлані зняти пальто.

– А Ви, Світлано, нашому Михайлу ким доводитеся? Адже він казав, що свою дівчинку приведе. Або я помилився, – наважився уточнити Петро Євгенович.

– А я і є його дівчинка, – засміялася Світлана, повертаючись до Петра Євгеновича. – Хіба хтось може сказати, що я хлопчик?

І вона поправила декольте.

Сіли за стіл.

– Міша, а як ви зі Світланою познайомилися? – Запитала Тамара.

– А він у мене пиріжки купує, – відповіла Світлана, не давши Михайлу і рота відкрити. – Я у кіоску біля університету торгую. Так ось Михайло кожен день заходив цілих два місяці, все познайомитися боявся. А ви ось, до речі, дарма з пиріжки з капустою робите. Він з картоплею найбільше любить.

– Що? – стрепенулась Софія Павлівна. – Ніколи Михайло не любив пирогів з картоплею. Все дитинство я йому з капустою пекла.

– Ну не знаю, мабуть, з рук коханої жінки йому і з картоплею смачно, – філософськи зауважила Світлана, а Тамара Василівна тихенько завила.

– І давно ви з нашим Михайлом зустрічаєтесь? – спитав Петро і зачепив дружину під столом за ногу, щоб та вити перестала.

– Давненько. Вже майже три місяці, – охоче відповідала Світлана. – А можна ще салату?

– Ну не так вже й давно, – здавленим голосом зауважила Тамара Василівна, підкладаючи гості салат на тарілку.

– Мамо, ми одружитися вирішили, – несподівано для всіх повідомив Михайло.

Повисло мовчання.

– Так… – перебив мовчанку Петро Євгенович. – І де ж ви житимете? У Вас, Свєта, квартира є?

– Квартири немає, я винаймаю кімнату, – відповіла Світлана.

– Ми зніматимемо квартиру, – гордо вимовив Михайло.

– Синочку, але це дорого, – заперечила Тамара.

– Я вирішив кинути навчання та піти працювати! – усміхався Михайло.

І знову всі замовкли. Цього разу мовчанку перервала Софія Павлівна.

– Не дозволю! – несподівано вигукнула вона. – Михайло, ану за мною!

Михайло слухняно встав і вийшов за бабусею. А за кілька хвилин почулися звуки: «Бабуся! Випусти мене! Випусти зараз же!

Софія Павлівна повернулася на кухню та звернулася до Світлани.

– Ану пішла звідси! Окрутила хлопчика та рада. Не дам тобі життя йому зламати, – наступала Софія Павлівна на Світлану.

– Дозвольте, Свєта, я вас проведу, – підхопив під руку «дівчинку» сина Петро Євгенович.

Світлана прихопила пиріжок та з незалежним виглядом пішла до дверей.

– Не дуже й хотілося, – кинула вона на прощання.

Коли гостя пішла, батьки випустили Михайла з кімнати, де його замкнула Софія Павлівна.

– Михайле, послухай мене, – гладила по голові невтішного сина Тамара Василівна. – Світлана тобі не пара. Ти обов’язково знайдеш собі потрібну дівчинку. Отоді й одружишся.

– Але я її люблю! – промовляв Михайло.

– Я тобі дам люблю! Я тобі дам! – повторювала Софія Павлівна. – Ще раз таке скажеш, я з тобою в університет їздитиму. І чатуватиму, щоб ти до неї не бігав! Бач, ти! Любитель пиріжків знайшовся!

Михайла батьки залишили на ніч. А самі до пізньої ночі обговорювали те, що сталося.

Наступного разу Михайло привів жінку до батьків, коли йому було майже сорок. Софії Павлівни на той час не стало. А Тамара Василівна та Петро Євгенович уже були згодні на будь-яку наречену.

Проте жінка виявилася гарною. Не красуня, зате добра. Тамара Василівна та Петро Євгенович невістку обожнювали і навіть були їй вдячні за те, що за їхнього Михайла заміж вийшла.

А коли вона їм онука подарувала, то й зовсім готові були її на руках носити.