Наталя та Андрій щойно завершили ремонт у своїй першій квартирі. Іпотека ще тяжіла над бюджетом, але вони раділи своєму новому дому — світлому, з сучасним ламінатом, новими меблями та посудомийною машиною, про яку Наталя давно мріяла.

Андрій гордо оглядав їхнє творіння, а Наталя планувала, де розмістити вазони та які штори обрати для спальні.

Наступного дня після переїзду зателефонувала мати Андрія, Тамара Іванівна.

— Ну що, коли можна приїхати подивитися на вашу оселю? — запитала вона з ноткою цікавості.

— Мамо, приїжджай хоч завтра, — відповів Андрій, намагаючись звучати гостинно.

Наталя лише зітхнула. Вона знала, що візит свекрухи — це не просто дружній чай, а справжній аудит їхнього життя.

Тамара Іванівна з’явилася вранці, одразу оцінила квартиру критичним поглядом.

— А чому у вас килимка біля дверей немає? Бруд же по всьому дому рознесете, — зауважила вона, не знімаючи пальта.

— Ми ще не все купили, мамо, — спробував заспокоїти Андрій.

— Я б одразу нормальний килим поклала, а то як у студентському гуртожитку, — не вгамовувалася свекруха.

Наталя стримала посмішку.

— Ми за мінімалізм. Та й бруду в нас немає, ми взуття знімаємо.

Тамара Іванівна пирхнула й попрямувала до кухні. Там вона одразу помітила, що мікрохвильовка стоїть у кутку.

— Хто ж так техніку ставить? Незручно ж! У мене вдома…

— Там розетка, мамо, — терпляче пояснив Андрій.

— Розетку можна перенести, — відрізала свекруха.

— У мене вдома все продумано.

Наталя, зберігаючи спокій, відповіла:

— Нам так зручно. Ми не такі майстри ремонту, як ви.

Тамара Іванівна перевела погляд на стіл.

— А де скатертина? Стіл же зіпсується без неї!

— У нас стіл міцний, — сказала Наталя.

— А скатертини я не люблю, на них завжди плями.

— Подивимося, що ти скажеш через рік, — буркнула свекруха.

Андрій удавав, що читає щось на телефоні, а Наталя намагалася не реагувати. Але всередині вона відчувала, як зростає роздратування: чому не можна просто порадіти за них?

Увечері, коли Тамара Іванівна пішла, Андрій спробував усе згладити:

— Не ображайся, вона завжди така. Любить, щоб усе було по-її.

— Я не ображаюся, — відповіла Наталя.

— Але якщо вона ще раз лізтиме зі своїми правилами, я чітко дам зрозуміти, хто тут господиня.

Наступного дня свекруха повернулася, нібито за забутою хусткою. Наталя вже була готова до чергових зауважень.

— А що це у вас у холодильнику? Жодного порядку! — почала Тамара Іванівна, зазирнувши всередину. — У мене вдома все по поличках: м’ясо окремо, овочі окремо.

— У нас свої полички, — відповіла Наталя.

— Я знаю, де що лежить.

Свекруха відкрила морозилку.

— А де запаси? У мене завжди повно заготовок, щоб не бігати до магазину.

— Магазини поруч, — не витримав Андрій.

— Не треба все морозити.

— Ну, як хочете, — зітхнула свекруха.

— Потім не скаржтеся.

Наталя вирішила, що настав час поставити крапку.

— Тамаро Іванівно, у нас усе буде так, як нам подобається. Якщо щось не до вподоби, можна не дивитися.

Свекруха здивовано глянула, але промовчала. Вона явно не чекала такої відсічі.

Тамара Іванівна, образившись, пішла, залишивши за собою напружену тишу. Наталя видихнула з полегшенням, відчуваючи себе переможницею в цій маленькій битві за свій простір.

Але радість була недовгою. Андрій, повернувшись із кухні, де готував собі вечерю, виглядав похмурим.

— Ну навіщо ти так із нею? Вона ж просто хоче допомогти, — сказав він, уникаючи прямого погляду.

— Допомогти? — перепитала Наталя, відчуваючи, як у ній закипає роздратування. — Вона не допомагає, а вказує, як нам жити. Я не хочу, щоб у нашій квартирі хтось диктував свої правила.

Андрій зітхнув і потер скроні.

— Вона моя мама. Їй просто важливо, щоб у нас усе було добре.

— А мені важливо, щоб у нас було добре за нашими правилами, — відрізала Наталя.

— Якщо вона не може прийняти, що ми інші, то це її проблема.

Того вечора вони лягли спати, не продовживши розмову, але напруга між ними залишилася.

Наступні дні Наталя помічала, що Андрій став тихішим, частіше затримувався на роботі, а іноді їздив до матері без неї.

Телефонні розмови з Тамарою Іванівною стали регулярними, і Наталя чула, як свекруха скаржиться на її “негосподарність” і “зарозумілість”.

Одного вечора, коли Андрій повернувся додому пізно, Наталя не витримала.

— Ти весь час у мами. Вона тобі знову розказує, як я все роблю не так? — запитала вона, намагаючись стримати тремтіння в голосі.

— Вона просто хвилюється, — відповів Андрій, уникаючи її погляду. — У неї вдома завжди був порядок, усе по-старому, затишно.

— А в нас що, не затишно? — Наталя відчула, як у душі все стискається від образи. — Може, тобі до мами повернутися, якщо там усе так ідеально?

Андрій різко підняв очі.

— Не треба так, Наталю. Я просто хочу, щоб усе було нормально. Без сварок.

— Нормально? — перепитала вона.

— Нормально — це коли твоя мама приходить і критикує кожен мій крок? Чи коли ти порівнюєш мене з нею?

Він промовчав, але його мовчання лише все погіршувало. Наталя відчувала, що втрачає контроль над ситуацією. Вона хотіла захистити свій дім, свій спосіб життя, але замість цього відчувала, що втрачає зв’язок із чоловіком.

Минуло кілька тижнів. Тамара Іванівна більше не приходила, але її присутність відчувалася в кожній розмові з Андрієм. Він дедалі частіше згадував, як у мами “все було організовано”, як вона “завжди знала, що потрібно”.

Наталя намагалася не реагувати, але кожне таке порівняння було як раптовий проливний дощ на голову.

Одного дня, коли Андрій знову затримався, Наталя вирішила поговорити серйозно. Вона дочекалася його повернення і, коли він увійшов, одразу почала:

— Андрію, нам треба поговорити. Я не можу так далі. Твоя мама ніби живе з нами, хоча її тут немає. Ти постійно порівнюєш мене з нею, і я відчуваю, що я тут не господиня, а якась практикантка.

Андрій виглядав втомленим.

— Наталю, я не порівнюю. Просто… я виріс у іншому. У мами все було чітко, і я до цього звик.

— А я не твоя мама, — твердо сказала жінка.

— І не хочу бути копією її дому. Ми з тобою будуємо своє життя, а не відтворюємо її. Якщо тобі це не подобається, скажи прямо.

Він зітхнув і сів на диван, опустивши голову.

— Я не хочу сваритися. Просто… я між вами двома. Мама ображається, ти ображаєшся. Я не знаю, як усе виправити.

Наталя відчула, як гнів змінюється на жаль. Вона сіла поруч.

— Андрію, я не хочу, щоб ти вибирав між нами. Але я хочу, щоб ти був зі мною, а не з її правилами. Якщо ми разом, то це наш дім, наші рішення. Ти зі мною чи з її уявленням про те, як усе має бути?

Він довго мовчав, а потім тихо сказав:

— Я з тобою. Просто… дай мені час. Я поговорю з мамою.

Наталя кивнула, хоча в душі сумнівалася, чи зміниться щось. Наступного дня Андрій зателефонував матері й попросив її не втручатися в їхнє життя.

Тамара Іванівна образилася ще більше, але пообіцяла “не лізти”. Проте Наталя знала, що це лише тимчасове затишшя.

Минуло кілька місяців. Відносини з Андрієм поступово налагоджувалися, але тінь свекрухи все ще гуляла їхньою квартирою.

Наталя навчилася ігнорувати дрібні порівняння, але іноді ловила себе на думці: чи варто було так вперто відстоювати свою позицію? Вона виграла суперечку за свій простір, але чи не втратила через це частину тепла у своїй сім’ї?

Одного вечора, коли вони з Андрієм сиділи за вечерею, він раптом сказав:

— Знаєш, я скучив за тим, як ми раділи цій квартирі спочатку. Давай влаштуємо вечірку для друзів? Без мами, без її порад. Тільки ми і наш дім.

Наталя посміхнулася. Вперше за довгий час вона відчула, що вони знову на одній хвилі. Може, не все втрачено. Може, їхній дім ще стане їхнім справжнім оазисом щастя.

Джерело