Колись Тамара Петрівна була веселою і компанійською, у домі в них часто бували гості, приходили сім’ями, ще тоді був живий чоловік Віктор, і життя здавалося щасливим. Чоловік помер, а улюблений син Костя переїхав у далеку чужу країну, одружився і тепер приїжджав дуже рідко. Чи то від самотності й туги, чи то від близькості заводів, Тамара стала часто хворіти.

Син дзвонив часто, запрошував у гості, але Тамара Петрівна так жодного разу й не зважилася на таку далеку дорогу. Ось і зараз знову запрошує:

– Мамо, приїжджай хоч на онука подивишся, йому вже три роки скоро, – наполягав син.

– Синку, ти ж знаєш, як я боюся перельотів, а раптом тиск підніметься? Та ще зараз у мене кашель цей.

– Тим більше приїжджай! Тут гори поруч, повітря чисте і цілюще, Маша теж рада буде, – палко став переконувати син.

– Я подумаю, синку, це так відразу не вирішується.

Думала Тамара Петрівна недовго. Переконала її сусідка, літня і мудра Стефанія Григорівна.

– Ну сама подумай, що ти тут висидиш, крім болячок усяких? Заводи отруюють повітря, дихати нічим, перше місце з онкології в області! А якщо помреш, не дай Боже, і так і онука не побачиш? Дурна ти баба, Тамарко! Боїться вона! “Тварюка я тремтяча, або право маю”, – Стефанія була колишньою вчителькою літератури і цитувала класиків на всі випадки життя. Загалом, переконала таки Тамару Петрівну.

Їхати вирішила потягом, хоч і довше зате безпечніше. Які ж гарні краєвиди відкривалися за вікном. Особливо як в’їхали на територію цієї далекої країни. Таких озер і гір Тамара не бачила ніколи. Подорож захоплювала й тішила її.

Будинок опинився за містом, в оточенні величних гір. Величезний із камінами та великими вікнами з видом на гірське озеро, він здавався втіленням мрії. Онук  одразу звик до бабусі й не відпускав ні на хвилину. Вранці Тамара брала малюка на прогулянку і вони збирали красиві альпійські квіти і трави. Невістка Маша, яка зовсім не вміла готувати, теж була рада приїзду свекрухи. Тамара Петрівна навчила її багатьох простих, але смачних страв і ще купу рецептів написала, щоб Маша нічого не забула.

Так пролетів цей прекрасний місяць далеко від задимленого міста.

– Тамара Петрівна, залишайтеся ще, – вмовляла свекруху Маша.

– Так, мам, ну чого ти так поспішаєш додому, ну хто тебе там чекає, – підтримав дружину син Костя.

– Синку, ну чого я вас буду обмежувати? Погостювала і досить, – вперлася Тамара. Хоча на душі й у самої було сумно, їхати зовсім не хотілося. Зворотною дорогою вона навіть поплакала, проводжаючи поглядом красиві мирні пейзажі.

Повернувшись у своє місто, Тамара зовсім засумувала, повернулася і її хвороба. Кашель, що минув від чистого, гірського повітря, повернувся знову. Минув уже місяць після повернення в місто, наставала холодна, дощова осінь.

Вона сумно дивилася у вікно на труби заводу через дорогу, коли почула телефонний дзвінок. Телефонував син. Вона була дуже здивована і зраділа.

– Мамо, я до тебе з гарними новинами. Ми порадилися з Машею і вирішили забрати тебе до нас. Будемо всі разом, нічого тобі там на самоті жити.

– Синку, ну все-таки я вас соромлюся там. І взагалі, чим я там буду займатися?

– Мамо, ми вирішили купити тобі окремий будиночок, неподалік від нас!

– Синку, я навіть не очікувала, спасибі тобі за турботу! – зраділа Тамара Петрівна. Вона навіть повірити не могла в таке щастя. – Поїду купувати квитки, – тільки й сказала вона, стримуючи сльози щастя, що нахлинули.

Сусідка Стефанія теж зраділа за подругу: – Тамаро, хоч на старості років поживеш гідно і щасливо. “Людина створена для щастя, як птах для польоту”

– Цілком згодна з тобою Стефа, щастя – це природа і близькі люди поруч, – задумливо відповіла Тамара й усміхнулася.

КІНЕЦЬ.