– Мамо. Та що ти до нас причепилась? Ти ж сама Тамару мені знайшла, не хотів я одружуватися.

– Як це не хотів? Тридцять років виповнилося і він не хотів.

– Це ти мені все говорила, яка Тамара гарна, розумна, господарська. Було? Було. Зараз тобі чого треба? Живемо ми тихо, спокійно, допомоги не просимо. Навіщо ти про Тамар говориш неприємні речі.

– Так розглянула я її краще просто. Он дівчата твої раніше були, все відразу видно, а тут я не розгледіла.

– Що саме не розгледіла?

– Ну, тепер я тебе рідко бачу. Нудно стало. Та й відвезла вона тебе до села.

– Ти сама мене одружила. А в селі її дім, тепер наш. Квартиру мою ми здаємо. Ще що?

– Хазяйка вона погана. Народити не може. Два роки вже живете, а нема нікого.

– Хазяйка вона гарна, готує смачно. Я її полюбив, хоч одружився на зло тобі. А з дітьми маємо трохи інші плани. Знайди собі чоловіка. Мабуть, ні, мені його шкода навіть заздалегідь. Може песика тобі подарувати?

– Це твоя Тамара вигадала? Сам ти точно не здогадався б.

– Мамо! У тебе у всьому винна Тамара, а вона гарна. Дякую тобі за твій вибір. Ти поганого не порадиш.

Тамарі Анатолій все розповів. Посміялися, всяке буває. Навіть причіпки свекрухи Тамара приймала як належне. Бувають і гірші у чоловіків матусі, думала вона.

– А давай дядька Василя з нею познайомимо. Він у той її приїзд цікавився, через паркан заглядав. А потім запитав у мене чи заміжня вона. Напевно сподобалася йому. Як думаєш? Дядько Василь він добрий, дружини п’ять років тому не стало, нездужала вона. Він і не гульбанить, і господарський. За віком вони підходять. І дітей він не має. Доньки не стало, дружина після цього й занедужала. Годі про сумне.

– Справа приваблива. Може, й від нас відстане. А що! Нас із тобою одружила! А ми не розумні були, не хотіли, на зло їй розписалися. Нехай сама одружується. Тільки якось треба зробити все, щоб ніби вони самі.

– Ну я ще й на зло своїй матусі. Так хотілося від неї з’їхати, тим більше дім бабусь на мене чекав. Але тепер нам добре.

– Що правда то правда. А що будемо робити з ними?

– Ну, спочатку їх познайомимо. Потрібно маму в гості запросити, привід знайти.

– Так у мене за тиждень день народження. Чудовий привід. Друзів не запрошуватимемо. Ми, мама та дядько Василь.

– Аби мама чіплятися до мене перестала.

– Їй ніколи буде. Головне дядька Василя підготувати. Він зварювальник, а нам ворота нові треба ставити. Покличу його, і поради спитаю. Адже я міський, не розумію нічого.

– Все ти розумієш.

– Ну спитати ж можна.

– А зрозуміла. Давай.

Тамара та Анатолій посміялися і взялися до справи.

Василь оглядав ворота, щось говорив, радив. Вирішили, що Василь допоможе. Якраз до вихідних і впоралися. Розплатився Анатолій з ним за роботу і на день народження запросив.

– А я дивлюсь Тамара з ранку бігає, ось воно що. День народження. Ну, вітаю. Прийду. А це… , а гаразд. – Василь махнув рукою і пішов додому. – На котру приходити?

– На п’яту і приходь.

Анатолій зайшов до хати. Приготування йшло повним ходом. Салати, холодець, торт у холодильнику. М’ясо у духовці.

– А дядько Василь хотів про маму спитати, але посоромився. Я зрозумів, очі засвітилися.

Мама Анатолія Віра Дмитрівна приїхала дещо раніше. Одразу синові подарунок вручила, конверт.

– Це особисто тобі. Мріяв ти про якусь вудку, от і купуй.

У цей час зайшов дядько Василь із двома букетами.

– Я дивлюся через паркан – у вас гостя, довелося повернутись за другим букетом. Вибачте, якщо запізнився. Жінки це вам, а тобі Анатолій набір блешень. Вибач, подарунок не дорогий, але щиро. Ти про риболовлю говорив. Я тобі і місця рибні покажу. А ви, пані, любите рибалку? Я вас запрошую завтра на озеро, просто відпочинемо.

– Так, ми любимо рибу ловити, – сказала Тамара. – Толік, допоможи м’ясо з духовки витягнути, там деко велике.

– Дядько Василь молодець. Доведеться завтра на рибалку йти. А мати погодиться?

– Умовимо. Не обов’язково їй рибу ловити.

Риболовля пройшла весело. Маму навіть умовляти не довелося. Віра Дмитрівна з дядьком Василем ловили рибу. Вони чудово порозумілися. Жінка на риболовлі була вперше.

Анатолій із Тамарою навіть здивувалися, коли наступного вихідного вони знову пішли на рибалку, але вже без них. Потім це повторювалося кожних вихідних. Крім риболовлі були гриби, ягоди та просто прогулянки. А за півроку вони заявили, що хочуть одружитися.

– Спрацювало! – сказав Анатолій.

– Я давно помітила. Віра Дмитрівна нас взагалі забула. Весела, прямо пурхає. А коли ми їм скажемо?

– Про що? Що ми їх одружимо чи про дитину?

– І те і інше.

– Давай на весіллі. А то раптом передумають.

Весілля було восени. Гостей багато не запрошували, рідні майже нема.

– Ну що, мамо? Добра в мене дружина?

– Добра. Помилялася я. А що? Що сталося?

– Ну, ми з нею разом придумали тебе з Василем познайомити. Ви самі з ним одружилися, але ми вас звели. Вважай, що я тобі віддячив. Ти нас одружила, а ми вас.

– То це ви! І що тепер?

– Нічого. Живіть довго та щасливо. Тим більше, онуки у вас скоро будуть.

– Онуки? Нарешті. Василько, Василю. В нас онуки будуть.

– От і добре. Я вже не сподівався, думав… а нічого не думав. Що тепер думати? Чекатимемо онуків.

КІНЕЦЬ.