Тамара з чоловіком уже збиралися лягати спати, коли Степан несподівано заявив: — Ну що, Тамара, готуйся! Завтра вранці їдемо до міста. Покажу тобі, що таке міське життя! Та й до дітей заскочимо.

— Та що я там не бачила?

— Здивувалася Тамара.

— Ну гаразд, з’їздимо… Тільки дітям приготую соління, молочка, сиру та інших смаколиків.

— Готуй, але знай — сидіти ми не будемо. В мене на завтра інші плани!

— Які ще плани? — подумала Тамара, але розпитувати чоловіка не стала. Наступного ранку Степан вивів машину з гаража, а Тамара вже несла важкі сумки з частуваннями. День видався сонячним, настрій був чудовий.

— Ого, як убралася! Прям помолодшала, — з усмішкою сказав Степан.

— Красуня ти в мене, така сама, як раніше. Посадивши дружину на переднє сидіння, він жартівливо додав:

— Ну, тримайся! З вітерцем покатаю!

— Все жартуєш, — махнула рукою Тамара, але посміхнулася. Степан завжди був веселуном, і саме за це Тамара покохала його. У молодості він вигадував для неї вірші, хоч і кострубаті, але щирі. От і зараз він знову насвистував, поки вони їхали.

— Все ж таки скажи, які у нас плани? — допитувалася Тамара.

— Приїдемо — сама дізнаєшся! — хитро примружився Степан. Незабаром вони приїхали до дітей. Степан підняв важкі сумки у квартиру, Тамара акуратно виклала продукти на стіл, а сумки склала в куток.

— Ще знадобляться, — сказала вона, задоволена порядком. Не встигли діти схаменутися, як Степан раптом заявив: — Ну все! Ми поїхали!

— Як це розуміти, тату?

— щиро здивувався син.

— А це сюрприз! Скоро все дізнаєтесь, — відповів Степан з таємничою усмішкою. Вони під’їхали до великої крамниці.

— Ну, вибирай, що захочеш, — щедро сказав Степан.

— Прямо все? Ти що, виграв у лотерею? — засміялася Тамара.

— Ні, не виграв. Якби виграв, ми б уже на пляжі засмагали! Тамара давно мріяла про новий чайник, великий і гарний. Вона знайшла ідеальний варіант.

— Дивись, як тобі?

— Запитала вона чоловіка.

— Беремо. А коли чайник, то й чай з цукерками візьмемо. Та й чашки нові.

— Який щедрий! — сміялася Тамара. Коли покупки були зроблені, Степан раптом сказав: — Все поїхали до ресторану. Ти не зголодніла?

— До ресторану?! А що це за свято?

Ми ж з тобою ресторанами майже не ходили, — Тамара щиро здивувалася.

— Сьогодні особливий день, — загадково відповів Степан. У ресторані вони довго сиділи, насолоджуючись смачною їжею та атмосферою. Степан був явно задоволений.

— Ну що, далі на каруселі чи в цирк? — раптом спитав він з усмішкою.

— Тільки не на каруселі, ти ж знаєш, що я боюсь! А цирк… Я й так з тобою щодня, як у цирку! — пожартувала Тамара. Коли вони нарешті повернулися до машини, Тамара запитала: — Степане, то що за свято? Яка в нас дата?

— А ти не здогадаєшся! Сьогодні нам з тобою разом 130 років!

Ювілей! — Сто тридцять? Та нас тоді ще на світі не було!

— Здивувалася Тамара.

— Це наша спільна дата. Тобі 63, мені скоро 67. Склав все до дня, до місяця — і ось воно!

— Ну, ти даєш!

— Тамара ляснула в долоні.

— Я думала, що це за записи в тебе на столі. Виявилося, що ти дні вираховував.

— Звичайно! Адже я в школі з математики п’ятірки отримував! — гордо сказав Степан.

— Знаю я твої п’ятірки… Перевернуті, мабуть, — посміхнулася Тамара. Вдома вони пили чай з нового чайника, заїдаючи його цукерками. Тамара була щасливою.

А Степан сидів і думав: «Напевно, я трохи наплутав з розрахунками, але це не важливо. Головне, що Тамарі сподобалося і ми чудово провели цей день разом». Тамара теж усміхалася: «Може, він і помилився з датою… Але мені це вже не важливо. Головне, як він мене любить!».

КІНЕЦЬ.