– Мамо, а хто тебе на машині підвіз? – запитав Ігор, хитро посміхаючись.

– Багато знатимеш, скоро постарієш!

– Не скоро ще. Там дівчата сьогодні картоплю з м’ясом потушкували. Наче їсти можна, я поки що нормально почуваюся.

– Помічники ви мої! Біжу додому з думками, чим вас нагодувати, а вдома так смачно пахне.

Ігорю було 17 років, Олі – 14, Оленці – 12. Хороші діти, добрі, дбайливі. От Толік би їх зараз бачив, якими вони виросли, порадувався б.

Дивиться, мабуть, зараз із небес і посміхається – хороші у нього діти…

– Мамо, то хто тебе підвіз?

– Ніхто. Дай я хоча б поїм, бо на роботі тільки чай і канапки.

Тамара любила свою роботу і водночас ні. В юності вивчилася на швачку, мріяла бути відомою модельєркою, але так вже повернулася доля, що замість розкішного вбрання вона шиє штори, фіранки та інший «одяг на вікна», як Тамара це називає.

Наче робота цікава, творча, замовлень багато, але стомлює одноманітність. Як схилиш голову над швейною машинкою з ранку і сидиш цілий день.

Багато років тому Тамара вийшла заміж за Анатолія.

Гарний, усміхнений Толік. Він часто посміхався і на щоках з’являвся румʼянець, як у юного сором’язливого хлопчика.

Толік любив свою дружину, але також любив і роботу, ставився до неї дуже серйозно.

Тамара засмучувалася, коли Толік виїжджав у свої відрядження, але їдучи, він міцно обіймав свою Тамарочку, цілував її в кінчик носа, і обіцяв, що все буде добре.

Та й було все гаразд – купили квартиру, народили трьох дітей.

Ось тільки один нюанс – треба було шукати якусь нормальну роботу.

– Почуваюся я якимось не таким, як треба, – скаржився Толік своєму другові та колезі Олександру. – Начебто й інститут закінчив, і вченим себе вважаю, а дивлюся в дзеркало і здаюся собі недолугим. Смішно сказати – сім’ю прогодувати не можу!

– Просто треба знизити планку своїх амбіцій, – сказав Олександр. – Хоч заради сім’ї. Ось я зараз фасади будинків конструюю, але, якщо сказати простою мовою – маляром став. Йди до нас, платять нормально, хоч і неофіційно, але нічого – витягнемо.

Ці часи Тамара згадувала з сумом. Дітей вдягнути в садок і школу, і нагодувати всю сім’ю чимось треба.

Макарони, змішані з якоюсь тушонкою – але хоч щось.

Останні спогади про чоловіка – це як Тамара зібрала Толіку на роботу баночку з їжею, а він узяв на руки маленьку Оленку й сказав:

– Що, панночко, тобі скоро три рочки буде? Піду тобі на ляльку зароблю!

І Толік більше не повернувся… Все, що вона пам’ятає, що прийшов Олександр і намагався її якось заспокоїти.

– Тамаро, сталося непоправне, – сказав він з порога.

– Що?! Що таке?! – жінка дивилася на друга чоловіка й не розуміла, що відбувається.

– Толік оступився, і опинився на землі, – ніяк не доходили до її розуму.

Як оступився? Як на землі?

Сумбур у голові. Тільки потім до неї дійшло, що сталося непоправне.

Трохи пізніше, за допомогою Олександра, вона намагалася добитися хоч якоїсь компенсації на роботі чоловіка, але так нічого й не добилася…

Олександр винувато тоді віддав Тамарі всю свою зарплату за місяць і зник. Вона його розуміла – не буде ж він усе життя утримувати його сім’ю!

Допомагала мама – вона хоч і жила далеко з вітчимом Тамари, але вони теж були небагаті – то посилкою допоможуть, то переказом.

– Заміж тобі треба, – сказала їй подруга Тетяна через рік.

– Ось ще! У мене троє дітей.

– Ну і що, і з трьома беруть. Ти акуратна, хазяйська, гарна, діти в тебе виховані, ти нарозхват.

– Ні, Тетянко. Не хочу, сама себе не пробачу, якщо на когось гляну. Досі Толіка люблю й любитиму. Просто дітей виховуватиму.

– Навіщо ж хрест на собі ставити? Діти виростуть, розлетяться хто куди, і ти залишишся на самоті.

– Вони мені народять онуків, я стану бабусею, на самоті не залишуся.

Тамара дотримала свого слова. У неї були залицяльники, але вона відмовлялася навіть від побачень.

…Навіть цього дня, коли її підвіз цікавий чоловік, з яким Тетяна її намагалася познайомити, Тамара ввічливо відмовилася піти з ним в ресторан.

– Мамо, то хто тебе підвіз?

– Та так, один чоловік…

– Запросила б його до нас.

– Він мені не цікавий.

– Даремно ти так, – сказала дочка Оля. – Все життя одна будеш.

– Чому ж одна?! З вами. А потім ви мене балувати будете онуками. Навезете сюди цілу низку, я поратися з ними буду. Ось така мрія.

Старший син вступив на навчання в інше місто – там, де жила мама й вітчим Тамари.

Тамара була спокійна – мама й Андрій Іванович доглянуть Ігоря, вони дуже відповідальні, та й Ігор був серйозним хлопцем. Тільки ось після закінчення навчання він надумав одружитися.

– Ох і пригрів Ігор! – скаржилася Тамарі її мати по телефону. – Охоча до грошей вертихвістка, нічого не скажеш!

– Мамо, може ти помиляєшся? – казала Тамара. – Колись тобі й мій Толік теж не подобався, а потім ти душі в ньому не чула.

– Ну ти й порівняла! Там така! Прийшла до нас у гості, дивилася зверхньо. Запитала про весілля, так вона:

– Мені треба романтична подорож, а не ось це ваше все!

– Їй треба, уявляєш? Наче вона сама кудись їде, без нашого Ігорчика. Загалом це дуже погано. А Ігорчик наш закохався, як недолугий якийсь, все її обіймав, усміхався.

– Ну й нехай одружується, якщо любить.

…А потім подзвонив і сам Ігор після романтичної подорожі.

– Мамо, вибач, хотіли до тебе заїхати, але Іринка щось занедужала, вирішили додому повернутися. До речі – вона вагітна, скоро в тебе перший онук буде, приїдемо в гості – будеш бавити!

Народився онук, Тамара з доньками аж стрибали від радості. Тільки який сенс був у тих стрибках після того, як зателефонувала її мама:

– Ігорчик на заробітках за кордоном, ми під’їхали до пологового будинку з Андрієм, там були ще й батьки Ірини. Нам тільки показали личко правнука, Ірина з батьками сіла в машину й поїхала. Навіть нас не запросили, уявляєш?

– Мамо, я відпустку візьму, сама приїду, подивлюся на онука.

Але найближча відпустка була за пів року, а за цей час Ігор сам зателефонував.

– Ми з Іриною розлучаємося.

– Що ти таке говориш? У вас дитина!

– Якби ж Ірина про це пам’ятала! Я із заробітків приїхав, а вона тут з іншим бігає… Дитина біля тещі з тестем, вони галасують:

– Якщо розлучишся – сина не побачиш!

Але я не хочу жити з цією… Навіть правильного слова не підберу, як її назвати. Я розлучаюся і знову за кордон їду.

І все ж Тамара поїхала у відпустку, щоб хоч маму з вітчимом побачити, а онука – як вийде. Вона все ж таки навідалася в гості до Ірини.

– Можна мені хоч на онука подивитися, – попросила вона.

– Він у бабусі з дідусем живе. І взагалі – я хочу відхреститися від вашої родини, а від Ігоря – тим паче.

– Але ти ж сама йому зрадила, до чого тут Ігор?

Ірина зачинила дівер перед носом Тамари. Більше до неї неможливо було навіть додзвонитися. Батьки Ірини поїхали кудись на дачу й розшукати під час відпустки їх було також неможливо. Ігор заприсягся більше не одружуватися й пішов весь у роботу.

Ще в студентські роки навколо Ольги крутився молодий Сергій, пропонуючи їй вийти за нього заміж.

Оля була не проти, але з умовою, що вона спочатку закінчить інститут.

Сергія відправили у відрядження. Тамарі це дуже не сподобалось.

– Олечко, ну як же ж ти там будеш? Може, іншого чоловіка собі знайдеш?

– Що значить «іншого»? Я Сергійка люблю.

– Ігор так далеко живе за кордоном місяцями, ти поїдеш, як мені бути?

– У тебе Оленка поряд.

– Це поки. А потім і її не втримати. Мало куди вона поїде. Що ж ви мене все кидаєте?

– Мамо, у тебе тоді буде можливість влаштувати своє особисте життя.

– Та не про це ж я мріяла, а про онуків.

Але Олю вже було не втримати. Вона отримала диплом і поїхала до Сергія й вийшла за нього заміж. Начебто й радіти за дочку, але далеко вона, тільки листування й телефонні дзвінки. Але справжня радість була, коли народилися внучки-двійнята, Тамара тоді взяла відпустку й поїхала до Ольги – дати їй відпочити після пологів, побавити онуків.

– Боже, яка у вас тут погода!

– Так мамо, тут часто дощить.

– Але ж це неможливо! Так, давай Сергій тут допрацьовує, а ми беремо дівчаток і їдемо до нас!

– Та ти що, мамо! – засміялася Оля. – Ми сім’я, ми разом. Але ти не хвилюйся, ми в тебе будемо проїздами під час відпусток.

– Як це – проїздами? Я могла на літо брати відпустку заради дівчаток.

Оля якось зам’ялася, намагаючись пом’якшити обстановку, але чогось вона недоговорювала.

– Давай, кажи справжню причину.

– Мамо, ну ти ж знаєш, що у Сергія вся рідня на півдні живе. Ну чого дівчатка будуть у брудному, загазованому місті, якщо їм буде краще біля моря? Мамо, ну тільки ти не ображайся, гаразд?

Після цієї розмови було прикро, Тамара скаржилася подрузі Тані.

– Ти знаєш, було б у мене міцне здоров’я та можливість, я переїхала б на південь заради онучок, але лікарі не радять міняти клімат. Та й я вже тут звикла – робота, дім, та й Оленка ще зі мною, хоч уже в неї хлопець з’явився. Ех, хоч би тут вона вийшла заміж.

– Знову тобі діти, онуки. Ну що ти все в крайнощі кидаєшся? За себе візьмися – закохайся, вийди заміж.

– Ні, що ти!

А Олена пішла вся в батька – закінчивши інститут туризму, вона не сиділа вдома і не працювала в якійсь там конторці, вона вирішила об’їздити весь світ разом зі своїм нареченим Павликом (а потім уже й чоловіком). Ось характер – горда, незалежна, вперта.

– Оленочко, ну хоч ти одумайся, пошкодуй мене!

– Мамо, припиняй. Ти ж нас народила не для того, щоб ми сиділи біля твоїх ніг.

– Ну, що це за життя? По своїх Європах їздите? А як же ж діти?

– Ми з Павликом не хочемо дітей, це наше таке рішення. Нас не цікавлять пелюшки.

– Та я б сама пелюшками зайнялася, ти тільки народи.

– Мамо, навіщо? Як ти уявляєш – я народжу, залишу дитину на тебе, а сама мотатимуся? Мене не втримати вдома, мені не цікаві діти та не цікавий домашній побут. Заміж тобі треба було вчасно виходити, у тебе міг би бути хороший чоловік.

– Хто?

– Ніхто! До тебе багато залицялося чоловіків. Усе мамо, мені пора.

Знову чергове відрядження, знову розставання надовго. Олена права – дітей не втримати, до ніг не посадити. Вчасно треба припиняти все.

Ось так і потекло самотнє життя. Іноді приїжджав Ігор – привозив якісь незвичайні продукти.

Про свою колишню родину він говорити не хотів – вже дано його син чужого чоловіка називає татом. Щороку буває і Оля зі своїми дівчатками, які через дві доби починали канючити:

– Хочемо на море, хочемо на південь!

Навідувалася й Олена, привозячи мамі подарунки та сувеніри. Тамара покрутить їх у руках, подякує й запитує:

– Олено, де мої онуки? Оце був би мені подарунок.

– Так мамо, не починай! – казала вона і знову виїжджала.

Самотність заїла – батьків уже нема, Тетяна зайнята своїм сімейством, Тамара хоч на пенсії, але підробляє вдома. Туга. Проте кілька місяців тому сталося диво – зателефонувала Олена й сказала:

– Мамо, я вагітна, твоя взяла. Скоро приїду, народжуватиму. Звичайно, вибач мені, але я часто буду у відрядженнях, я від роботи не відмовлюся.

Заради цього щастя було куплено все в дитячу кімнату, Тамара сама її облаштовувала. Нещодавно з пологового будинку виписали Олену з малесеньким Миколкою, навіть Павло приїжджав.

Миколка сопе в ліжечку, а Олена з Павликом знову збираються в дорогу. Виїхали на пів року.

– Самозакохані! – сказала Тамарі по телефону Тетяна. – Народили, кинули й поїхали.

– Це я самозакохана? – сказала Тамара, посміхаючись. – Я все ж таки досягла своєї мрії…

КІНЕЦЬ.