– Мамо, я не знаю що мені робити? Знову Тамара приїжджає. Вчора подзвонила, скучила за Марійкою. А вона ще від того разу не відійшла. А вона каже забрати її хоче до себе, – жалівся матері Андрій.

– Толку-то від її приїзду. А може до нас поки що Марійку? – запропонувала мама.

– У неї ж школа, малювання, студія. Та й вона знайде її у вас. Не ховатиму. Мати вона Марійці, – пояснив син.

– Та яка вона мати? Замаячило десь щось, а вона бігти. Не переживай. Марійка дівчинка розумна. Впорається. Жаль її звичайно. Якщо й поїде, то піде від такої матері. Хай сама вирішить.

****

Андрій вже дев’ять років виховував дочку сам. Його дружина пішла, коли доньці було п’ять. Поїхала до моря відпочити. Марійку взяла з собою. Спочатку хотіла їхати одна, але Андрій наполіг, щоб дочка теж поїхала до моря. Сам він був зайнятий на роботі.

Там Тамара і знайшла першого чоловіка мрії. Андрій – чоловік. А це просто мрія будь-якої жінки. Роман швидко закрутився, навіть не завадила дочка.

Коли вони повернулися з відпочинку, Тамара постійно листувалась, а коли Андрій не бачив, то й дзвонила. Але він помітив.

– З ким ти весь час переписуєшся? Займись дитиною, – якось сказав він дружині.

– Тату, їй ніколи. У неї кохання. – сказала донька Марійка. Вона не зрозуміла, що видала маму. Розповіла її секрет.

– Яке кохання?

– Та що ти її слухаєш? Це дитина. Мультики йди дивися, – невдоволено звернулася вона до дочки.

– Мультики. Щойно щось відразу мультики.

– Розповідай!

– Та що казати. Дитина нафантазувала, а ти повірив.

– Ага, нафантазувала…. – намагалася вимовити Марійка. – Анатолій був. Він не мультик. Він справжній. Він мамі колечко подарував. І мені обіцяв. Вона його сховала. А мені тепер колечка не буде, – Марійка заплакала та побігла до своєї кімнати.

– Ну, тепер розповідай. Анатолій значить.

– А що! Я красива жінка. На мене всі чоловіки звертають увагу. Я що не маю права пофліртувати?

– Тільки флірт?

– Часно. Лише флірт. В мене ж сім’я.

Андрій їй наче й повірив. Сумнів розвіявся, коли Тамара за місяць не повернулапся додому з роботи. Повертаючись з роботи, він по дорозі забрав дочку з садка.

Вдома на них чекала тиша. Андрій почав дзвонити, але телефон Тамари мовчав. Вночі вона зателефонувала сама.

– Не шукай мене. Я поїхала.

– Куди? А як же дочка?

– Не задавай безглуздих питань. А з дочкою ти впораєшся. Я її потім заберу.

З’явилася вона за два роки, на перше вересня. Мало не зіпсувала Марійці свято. Прийшла одразу до школи. Знайшла клас дочки, де діти готувалися до виходу на лінійку, довела доньку до сліз. Добре вчителька зуміла заспокоїти дітей та Марійку. Тамару тихо випровадили. Після уроків вона знову прийшла.

– Марійко, я тепер житиму з вами, я повернулася. Тільки тато мене не пускає, – говорила вона дочці, – поговори з ним.

– Я Марія. А не Марійка.

Андрій не збирався пускати Тамару назад. З дочкою бачитися ніхто не забороняє, але жити з нею під одним дахом ні. Він якомога делікатній доньці все пояснив.

– У мами інше життя. Вона приходитиме до тебе в гості. Житиме вона в іншому місці.

Тамарі довелося змиритися з цим. Тільки приходити вона не збиралася. Їй треба було жити. І вона знову поїхала. Марійка на неї чекала, плакала, дивилася у вікно, але мами не було.

Потім вона з’явилася, коли доньці було одинадцять років. Привезла подарунки. Велику ляльку та гору одягу. Марійка порилася у речах. Щось було вже маленьке, щось велике. До того ж, речі були не нові.

– Мамо, де ти це взяла?

– Купила.

– А де етикетки? – Марійка вже чудово розуміла, що речі старі.

– Та ти що! Все нове.

Марійка пішла до кімнати. Вона нічого з речей навіть не поміряла, залишила все в сумці. Ляльку просто поставила на полицю.

– Тату. Ти з бабусею розмовляв?

– Так. Вона на вихідні до себе кликала. Адже у неї день народження.

– Я знаю. Я приготувала їй подарунок. Подобається? – Марійка показала батькові картину.

– І справді бабуся. Ти маєш талант.

– Правда схожа? Я з фотографії її малювала.

– Дуже схожа.

– А правда, що мама приїде знову? Ти про неї бабусі говорив?

– Приїде. Тільки не знаю коли. Обіцяла у вихідні.

– Ні. У бабусі день народження у вихідний. Я її чекати не буду. Бабуся важливіша. А ти, якщо хочеш, залишайся.

– Ні. Я з тобою до бабусі.

У суботу до обіду Андрій із Марійкою зібралися на день народження. Картину вирішили не запаковувати. Відчинивши двері, вони побачили Тамару. Вона тільки що піднялася на ліфті.

– А ви куди? О! Впізнаю свою свекруху, – глянувши на портрет, сказала вона, – не шкодує її час, постаріла. То ви куди? Я по доньку приїхала. Настав час їй з матір’ю жити. П’ятнадцять років невдовзі. Сестричка у неї народилася.

– Добре, що ти про вік пам’ятаєш.

– Ось ти завжди такий був. Дякую за дочку, але нам треба збиратися. А ти там іди, куди йшов. Я згадала. Сьогодні у моєї колишньої свекрухи день народження. Мої їй вітання.

Марійки поряд весь цей час не було. Вона зайшла до квартири, а батько з матір’ю розмовляли на майданчику. Андрій дружину в квартиру не запрошував, вони таки зібралися йти з дочкою.

Двері відкрилися. На порозі Марійка стояла з великою сумкою. У Андрія весь світ перекинувся. Сьогодні він втратить дочку.

– Ось бачиш. Дочка у нас якась розумна. Сама зібрала речі. Поїхали, дочко, більше тобі тут робити нема чого.

– Я зараз, – Марійка зникла за дверима і майже відразу вийшла. У руках у неї була лялька, та сама.

– Мамо. Це тобі більше тут робити нема чого. Ось речі, які ти привезла до мене. А ляльку сестричці віддай. Їй потрібніше.

– Як? Я спеціально за тобою приїхала!

– Тату. Чого ти стоїш? Нас бабуся чекає. Поїхали. А їй час, – показала вона на матір і просто помахала їй рукою.

Тата довелося взяти за руку, від радості він не знав, що робити.

– Ось бачиш, сину. Я ж казала тобі. Марійка у нас розумна. А ще й талановита. Яка я тут гарна!

Бабуся милувалась на свій портрет і обіймала сина з онукою.