1-ого вересня Василь поспіхом поснідав, погодував молодшу сестру Оленку, і відвів її в дитячий садок. Мама спала, прийшовши з нічної зміни, Василь навіть не став її будити. Від неї, як завжди, несло вчорашнім застіллям.

Нарвавши в сусідському садку букет айстр, він пішов на шкільну лінійку.

– Ой, дивіться, Микитенко знову в тих же кросівка прийшов, вони в нього одні, мабуть! І букетик ніякий.

– Катю, та вистачить тобі, чого ти пристала до нього.

– А що такого? Що бачу, те й говорю. Хоча, звідки в нього гроші на нормальні туфлі візьмуться? Батька немає, мати гуляща, сторожем працює.

Микитенко, як літо провів? Мабуть, вчився сидів? Вислуговуєш все перед Тамарою Петрівною, щоб вона тобі п’ятірочки ставила.. Підлабузник учительський, ха-ха!

– Я не підлабузник, мовчи!

– Ну-ну… Не вірю! Чим доведеш?

– Та чим хочеш!

– Нуу.. Можеш стягнути гаманець у Тамари Петрівни? Слабо? Я так і думала..

– Не слабо! Після уроків принесу, побачиш!

Василь був у нестямі від образи та сорому. При всіх так його.. Та ще хто… Катя Бондаренко, в яку він був давно закоханий. Катя була із забезпеченої родини, і дуже пишалася цим. Постійно хизувалась у красивих, модних речах, усі дівчатка заздрили їй.

Васі, звісно, не хотілося влазити у цю історію з гаманцем улюбленої вчительки, але він мав стримати слово. На перерві, підібравши момент, він зайшов у клас, коли Тамари Петрівни не було.

Зробивши вигляд, що впустив ручку, нахилився, і потихеньку витягнув маленький червоний гаманець із сумки, що стояла під столом. Діти, у кого мав розпочатися урок після перерви, нічого не помітили.

Сховавши його у кишеню штанів, він швидко пішов у туалет. Тремтячими руками відкрив його. Там лежало кілька купюр та трохи монет. Збоку під плівкою на нього дивився з маленької фотографії син Тамари Петрівни. Васі стало дуже соромно, він вже хотів піти повернути гаманець.

Але, згадавши Катю, що сміється, передумав. Нехай знає, що він не хлюпик якийсь і не підлабузник.

– Ось, тримай гаманець. Я зробив, що ти просила.

– Хм, ну треба ж, не забоявся… Після уроків підемо в кафетерій і відзначимо це діло… На морозиво і лимонад якраз вистачить її грошей! Хто з нами, хлопці?

Гроші були успішно витрачені, всі розійшлися додому. Василь приніс порожній гаманець додому та сховав його. Він намагався не думати про свій вчинок. Катя усміхалася йому сьогодні, а це багато чого варте.

Як не дивно, наступного дня Тамара Петрівна навіть не подала вигляду, що у неї пропав гаманець. Вона поводилася, як завжди. Правда, Васі здалося, що вона дивилася на нього з докором, але він відігнав від себе ці думки.

****

20 років потому

Тамара Петрівна поставила в духовку курочку і неквапливо підготувала овочі на салат. Увечері прийде син із дружиною та дітьми, вітатиме її з днем ​​народження. Вона завжди раділа їхньому приходу, намагалася приготувати щось смачненьке.

На вчительську пенсію не дуже й розженешся, але вона примудрялася ще економити і відкладати щось. Пролунав дзвінок у двері.

“Хм, дітям рано ще, хто там може бути? Напевно, це Лариса, сусідка..”

– Здрастуйте Тамара Петрівна! Ви мене пам’ятаєте?

– Вася? Микитенко Звичайно пам’ятаю..

– Дозвольте привітати вас з днем ​​народження.

– Так, звичайно, заходь .. Як ти змужнів, подорослішав.

Василь вручив їй букет квітів.

– Проходь, будь ласка, ось стілець, сідай! Ну, як ти поживаєш, розповідай? Треба ж, згадав про мене через стільки років.

– Тамара Петрівна, напевно, дня не було, щоб я про вас не згадував. Я ж дуже винен перед вами.. Ось.

Василь поклав на стіл старенький червоний гаманець. Тамара Петрівна, посміхаючись, взяла його до рук і відчинила. Він був набитий великими купюрами. Вона дістала маленьку фотографію сина, і, закривши гаманець, посунула його Василю.

– Я тільки це заберу.. Не думала вже, що колись побачу свій гаманець.

– Це я тоді взяв його. Хотів вислужитися перед Катею Бондаренко.. Мені дуже соромно, вибачте мені, будь ласка.. Стільки років я збирався зізнатися вам.

– Я знала, Вася, що це ти зробив.. Ця ж Катя мені і розповіла про твій “подвиг”.

Я завжди добре до тебе ставилася, ти був розумним, добрим хлопцем. Я дуже здивувалася, звичайно, коли дізналася про це, не повірила навіть.

Справа була навіть не в грошах, а в самому вчинку. Я вдала, що нічого не сталося. Сподівалася, що ти сам зізнаєшся, але знадобилося 20 років. І ти знаєш, я рада цьому. Що ти прийшов? І не важливо коли.

Розкажи про себе, ким працюєш, як там мама? Маєш дружину, дітей?

– Я став юристом. Кажуть, непоганим. І знаєте, багато в чому, завдяки вам. Ви завжди вірили в мене, підбадьорювали. Мами не стало кілька років тому, через свої гульки, рано пішла. У сестри все добре. У мене дружина та дві дочки. З класу мало з ким спілкуюся, розлетілися всі, хто куди.

– А у Каті як життя склалося, знаєш?

– Чув, що вона живе за кордоном, заміжня за політиком якимось.

– Це вигадки все.. Катя стала гульбанити..Батьки звісно намагаються, перевиховувати її, але все марно. Гроші розбалували її з дитинства, і після школи понесло Катю не туди.. Мати її особисто мені розповіла.. Шкода дівчинку.

– Треба ж, не знав.. Тамара Петрівно, візьміть ці гроші, будь ласка. Я їх чесною працею заробив. Витратьте на будь-які свої потреби. Назад я їх не візьму. Це мала частка компенсації за мій поганий вчинок.

– Вася, головне, що ти прийшов, ти розкаявся.. А гроші це так.. Знаєш, я знаю кому вони потрібніші. У сусідів хлопчик тяжко нездужає, потрібна велика сума. Ти не проти, якщо я їм віддам?

– Звичайно, не проти, це добра справа. А до речі, що з ним? Може я зможу чимось допомогти,  у мене багато знайомих.

– Ой, я зараз її покличу, і вона все розповість, гаразд?

Тамара Петрівна побігла кликати сусідку, а Василь сидів із усмішкою на губах. Нарешті, він зняв цей тягар із душі, зізнався у вчинку, який він не зміг забути…

КІНЕЦЬ.