– Мамо! Ми приїхали, щоб дізнатися подробиці.

– Подробиці?

– Так! Що ти вирішила, і як краще зробити?

Два сини, Антон та Сергій, сиділи за столом і пили чай у матері в хаті. Колись це був будинок їхньої родини. Батько розпочав будівництво ще до появи першого сина. Майже все робив сам.

Щороку щось новеньке вигадував. Декілька років тому Микола вирішив зробити автоматичну систему поливу. Ні, грядок у них було небагато, просто дружина любила квіти.

Звичайно, рідня не дуже розуміла її захоплення, але це ж не їхнє життя. Квітник біля будинку радував око з ранньої весни до пізньої осені.

Тамара підібрала квіти так, що одні відцвітали, інші приймали вахту краси. Безперервне цвітіння! У квітах любив полювати на пташенят їхній старий кіт, рудий Василь.

Звичайно його завжди видавало яскраве забарвлення, але він примудрявся приносити господарям на ґанок здобич.

Василь зник за рік до відходу господаря. Заводити нового вони не стали, адже Василь колись прийшов сам. Прийде час, може, і новий так само з’явиться.

– Мамо, розповідай!

– А ви про що? Наче ви все знаєте про мене.

– Що ти вирішила?

Тамара замислилась. Невже? Вона подумала, що йдеться про спадщину, адже саме днями пів року, як не стало її чоловіка Миколи.

Він все залишив їй, будинок і пристойний рахунок у банку, щоб вона нічого не потребувала. Синам вони й так дали достатньо, квартири допомогли купити, хорошу освіту дали.

Невже їм потрібні гроші, а може й будинок? А що – діти зараз такі! Он навпроти дітки будинок продали, а батька до притулку… о-хо-хо.

Сьогодні робочий день, а вони тут. Тамара навіть не стала пити чай, відсунула кухоль і хотіла вже документи показати на будинок – заповіт.

– Мамо, та ти не хвилюйся так. Ми ухвалимо будь-яке твоє рішення. Іра ж нам сестра, хоч і двоюрідна. Ми допомагатимемо тобі, якщо звичайно ти наважишся.

– Ось вони про що приїхали поговорити! А я, недолуга стара… – подумала Тамара і нарешті відповіла. – Нічого я не вирішила ще. Жаль Ірочку, переживаю.

Ірина, племінниця покійного Миколи, та двоюрідна сестра її синів. Вона молодша за Тамару всього на дванадцять років. Коли хлопчики були маленькі, вона часто з ними залишалася.

Бувало і на все літо приїжджала в гості до Тамари та дядька Колі. Колотилася з ними з ранку до вечора. З Тамарою вони добре спілкувалися, можна сказати, що були подругами.

Два тижні тому Тамара дізналася, що Іру здали до будинку недієздатних. Історія розпочалася ще п’ять років тому. Тоді Ірина потрапила в дорожню пригоду, після якої так і не змогла стати на ноги.

Чоловік одразу втік, а дітей у неї не було. У тій самій дорожній пригоді загинув батько Ірини. Матері не стало зовсім недавно, за два місяці після Миколи, її брата.

Іра жила з матір’ю, а, як її не стало, залишилася сама. Є в неї ще звичайно старший брат, але саме він усе і влаштував. Іра у притулку, а він у квартирі матері.

Звичайно їй належить частка, вона і не відмовилася, тільки от доглядати за нею брат і його дружина не планували.

Просто вона їм заважала. Інші родичі воліли просто залишитися осторонь. Тамарі подзвонили спільні знайомі.

– Мамо, треба вирішувати. Вона стільки для нас зробила. Їй буде з тобою добре, і ти не одна. А то в тебе і кота немає, нікому, навіть кілька слів сказати. Ми ж завжди поряд.

– Ми тут прикинули, їй і на візку буде рухатися зручно по будинку. А на вулицю через задні двері можна виїжджати, широкі доріжки, а решту – ми все зробимо.

– Ось ми все й вирішили! Коли можна по неї їхати? Я згодна. Думала, що важко буде одній.

– Мамо, ми завжди з тобою, у будь-який час дня та ночі. Якщо ти згодна, то можна прямо зараз їхати.

Тамара почала збиратися, метушитися.

– А що треба? А де ми її розмістимо?

– Мамо, нічого не треба. Документи лише візьми. Ти не метушись так, не переживай. Привеземо, розмістимо.

Тамара хвилювалася всю дорогу. Витирала хусткою сльози, що набігли. Згадувала, як вони всі разом жили, як Іра приїжджала завжди з величезною сумкою подарунків.

Новий рік, дні народження, просто відпустка. З усієї рідні вона була найближча, як сестра, як подруга. Тамара згадала про спадщину, як вона могла так подумати на своїх хлопчиків. Зовсім вони не такі.

Опинитися в будинку для недієздатних, серед людей похилого віку, неприємно, особливо, коли в тебе є родичі, і коли тобі ще й п’ятдесяти немає.

Без матері стало особливо важко. Не фізично, – морально. Брат приходив, бурчав. Його дружина ще більша. Говорили про нестачу часу, про свою однокімнатну квартиру.

Виходило, що вона одна у двох кімнатах, а вони з двома дітьми – в одній. Її поставили перед вибором. Переїзд до притулку, чи обмін квартир на велику.

Жити разом із братом, його буркотливою дружиною та двома майже дорослими дітьми, було не для неї. До того ж вона думала, що брат обов’язково обдурить її.

А він так і хотів. Кожен день починався з умовлянь. Іра не витримала і сама погодилася на притулок, – тимчасово, а далі буде видно. Віддавати частину спадкової квартири вона не стала, ще пів року не минуло.

Тамара та Ірина сиділи у холі. Обидві плакали.

– Чому ти мені не подзвонила?

– Телефон зламався, а на пам’ять я не знаю жодного номера. Та й навіщо тобі такий тягар. Дядька Миколи вже немає в живих. Мами немає.

– Що ви тут влаштували? Досить лити сльози, документи готові, можна їхати. – сказав Антон.

– А речі? У мене там все у шафі.

– Речі твої вже зібрали, але ти сама перевір, щоб нічого не залишити.

Дорога додому пролетіла швидше.

– Ви тут далі самі, а ми у вихідний приїдемо.

Брати допомогли Ірині сісти у візок, і дістатись додому.

– Я так рада тебе бачити! Тепер завжди будеш жити тут.

– Тамара, у тебе такі добрі сини. Напевно, ти пишаєшся ними? Дядько Коля б обов’язково пишався. А чи я зможу побувати у нього на цвинтарі?

– Так, хлопці приїдуть і поїдемо. Досить про сумне. Розташовуйся. Ось у цій кімнаті тобі буде зручніше.

– Вона простора, ліжко зручне, шафа. Вона завжди була твоєю, коли ти приїжджала. Столик тільки доведеться посунути.

– Все гаразд.

Жити стало веселіше, з’явилися додаткові турботи, але це було не важко. Не зовсім і безпорадна Іра. Вона намагалася допомагати по будинку, на кухні. У саду з неї помічник був ніякий.

Антон та Сергій приїжджали щовихідних, іноді разом, іноді окремо, привозили своїх дружин та дітей. Діти братів полюбили Ірину. Вона їм багато читала, а ще вони грали разом.

Тамара вступила у спадок. Іра теж. Вона вирішила взяти свою частину грошима. Якщо брат так вчинив, то й вона в боргу не залишиться.

Брат і його дружина були в сказі. Брат не розраховував на таке. Довелося брати кредит. Він сердився на всіх, на себе, на Ірину, на дружину, а особливо на родичів, у яких вона жила.

Тамара готувала обід, коли почула крик Ірини, вірніше її вереск. Вона швидко побігла до виходу. Перелякана Ірина сиділа у візку і вже з кимось розмовляла. На ґанку лежала миша.

– Іро, що трапилося? Звідки це?

– Це він усе приніс.

– Хто?

– Подивися, він у твоїх півоніях ховається.

З квітника вийшов молодий сірий кіт.

– Ось і прийшов! Настав час. Заходь, годувати тебе буду.

Кіт поважно пройшов на кухню і дочекався частування.

– Може він сусідський? – Запитала Іра.

– Може. Я запитаю.

Кота ніхто не шукав, а отже й не втрачав. Напевно, підкинули міські, буває і так. Василь, як його вирішили назвати жінки, почував себе господарем.

Він скрізь супроводжував Іру та Тамару, мовчазний охоронець. Мишей більше не приносив, мабуть, зрозумів, що господиня їх боїться.

А у квітах лежати любив, особливо йому подобалися великі півонії. Ну що ж – гарний котик, гарний смак – чудова спадщина!

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші коментарі, репости, та вподобайки! Хай щастить!