Тамара йшла засніженим цвинтарем, наближаючись до могили свого покійного чоловіка Костянтина , прикрашеної живими квітами і усміхненим кам’яним портретом.

У пам’яті спливли спогади про щасливе 21-річне життя, затьмарене трагічною аварією, яка сталася з ним три роки тому.

Несподівано до Тамари звернулася молода жінка з дитиною , яка заявила, що її син – син Костянтина від позашлюбного любовного зв’язку.

Невіра та гнів охопили Тамару: хлопчикові не виповнилося й трьох років, коли загинув Костянтин.

Вона не повірила в зраду чоловіка і відмовилася від прохання жінки подбати про дитину, бо та сама була хвора. Через кілька місяців дзвінок підтвердив смерть жінки.

Тамара неохоче відвідала дитину, Костю, відчуваючи обов’язок, переплетений з образою на зраду Костянтина.

Хлопчик, спочатку байдужий, незабаром потеплішав до неї, його усмішка нагадувала усмішку батька. Серце Тамари пом’якшилося, і вона прийняла Костю у своє життя.

Старший син Сергій підтримав її, простягнувши руку допомоги братові. Тамара продовжувала ходити на цвинтарі, вже не помічаючи чужих квітів.

Вона навіть знайшла могилу матері Кості, висловивши мовчазну подяку усміхненому портрету серед квітів. Обійнявши Костю, Тамара відкрила для себе стійкість серця, яке, незважаючи на зраду та біль, здатне знову кохати.

КІНЕЦЬ.