Тамара була у розпачі – таке весілля скасувалося! Її донька Аня перед самою подачею заяви відмовилася виходити заміж за красеня Петра із пристойної, інтелігентної родини. А вони вже й познайомитися встигли, і про все домовитися, майже поріднилися. Наче дочка ще й не розлучилася з Петром, а взяла час для роздумів, але все одно вони посварилися.

– Аня, ну в чому справа? Що не так? – невгамовувалася Тамара.

– Та не бачу я з ним майбутнього! Він якийсь нарцис, любить лише сам себе. І батьки в нього якісь зарозумілі, тебе в ніщо не ставлять, а ти цього не помічаєш. Вони вважають нас другим сортом, а ти перед ними розкланюєшся, – пояснювала Аня.

– Неправда, вони добрі люби, пристойні, – вигукнула Тамара.

– Ага, чула б ти, що вони за твоєю спиною кажуть, – тихо сказала Аня.

Тамара була впевнена, що справа зовсім не в тому, що каже дочка – явно в неї хтось інший з’явився. Незважаючи на спроби помиритися з боку Петра, Аня бігала до когось на побачення.

– Аня, негайно помирись з Петром і бігом заміж! Чи ти вже когось нового зустріла?

– Нічого я не зустріла, просто з подружками вечорами гуляю.

Але одного разу на телефон Тамари зателефонувала мама Петра:

– Ну, знаєте, Тамаро, я думала ви пристойна сім’я, а ваша дочка не встигла ще з’ясувати стосунки з моїм сином, як вже з іншим на вулиці цілується. Слава Богу, що наш Петро з вашою вертихвісткою не розписався. Все, вважайте, що ми з вами і не знайомилися. Прощайте!

Увечері у Тамари з дочкою відбулася серйозна розмова. Взагалі, це була швидше сварка: мама вигукувала, Аня спочатку виправдовувалася, а потім замкнулася у своїй кімнаті.

Вона все одно стояла на своєму – немає в неї нікого і все, мати Петра говорить неправду. З’ясувати – чи це так, не було можливим: дочка все приховує, розповідає лише подружкам, а ті – нічого не скажуть Тамарі. Одна надія на сестру Наталку – Аня часто бігає до її дочки, своєї двоюрідної сестри Каті, варто було б підслухати, про що вони шепочуться.

– Ну ось що вдалося з’ясувати, – сказала Тамарі Наталка. – Звати його Сашко Микитенко, працює на місцевій меблевій фабриці якимось там – столяром чи збирачем, щось таке. Більше нічого не зрозуміла.

Наталя сказала назву фабрики, на якій він працює. Тамара одразу ж вирушила за адресою – при цьому виробництві був ще магазин готової продукції. За касою сиділа дівчина, до якої звернулася Тамара.

– У вас є такий Олександр Микитенко?

– Вам Олександра Павловича? – закліпала очима дівчина.

– Не знаю, як його по батькові, але мені потрібний саме Олександр Микитенко.

Дівчина на секунду зайшла до цеху і повернулася з чоловіком, приблизно 45 років, у робочому одязі зі стружкою на робі. Тамара застигла.

– Невже це ви Олександр?

– Ну так, – усміхнувся чоловік, – Чим можу бути корисним?

– Вам не соромно?

– Злісно запитала Тамара.

– Моїй дочці 21 рік! Через вас у неї скасувалося весілля! Молоденької захотілося? Негайно припиніть із нею стосунки, інакше я на вас управу знайду, так і знайте!

– Ви, жінко, мабуть, помилилися, – розгублено сказав Олександр.

– Ага… – при колегах соромно?

– Усміхнулася Тамара і звернулася до касирки.

– Дівчино, стережіться його.

Тамара вийшла з магазину з гордо піднятою головою. Ні, тепер цей негідник не підійде до Ані. Може, ще буде шанс помирити Аню з Петром? Було б непогано.

Увечері Тамара через вікно побачила, як до під’їзду під’їхала машина і з салону вийшла Ганна, а потім із боку водія вийшов молодий хлопець. Він поцілував Аню, сів за кермо та поїхав. Аня прибігла додому щаслива та окрилена.

– Хто це? – обурилася Тамара.

– Це мій Павлик, – радісно оголосила Ганна.

Приховувати щось від матері вже не було сенсу, але й ділитися сокровенним вона з нею не хотіла, тільки натякнула на те, що з цим хлопцем – все серйозно. Тамара зателефонувала сестрі:

– Наталю, щось тут не так. Ніякий це не Олександр Микитенко, це взагалі молодий хлопець Павло. Я сходила на цю фабрику, посварилася з незнайомим чоловіком, тепер так соромно!

– Ну не знаю, може, я щось не так розчула? Може, у Ані з Павлом усе так серйозно, що вони хочуть разом жити і меблі в цього Олександра замовити. Незручно вийшло.

Так, ніяково! Тамара вже думала сходити на цю фабрику, перепросити Олександра, але не наважувалася. А дочка тим часом продовжувала бігати на побачення до свого Павла, але про нього нічого не розповідала, одразу перекладала розмову на іншу тему. А ближче до Нового Року вона зателефонувала матері і сказала:

– Мамо, тебе зараз запрошує сім’я Павлика, ми так спонтанно зібралися і вирішили покликати тебе – відсвяткувати Новий Рік. Приїдеш?

– Ось так прямо зараз? Ну гаразд, приїду.

Їхати не було бажання, чомусь Тамарі представлялася ця сім’я дуже дивною – не дарма Аня все про нареченого та його сім’ю так приховувала. Але вона все ж таки зібралася і поїхала. Яке ж було здивування, коли двері їй відчинив Олександр Микитенко. Він подивився на неї з голови до ніг, зітхнув і запитав:

– Жінко, чому ви за мною ходите? Я не знаю вашої дочки.

– Ви мене не так зрозуміли, – зніяковіло і розгублено відповіла Тамара. – Я мама Ані.

За столом, згадуючи цей випадок, усі сміялися. Всі – це Аня, Павло, Сашко, Тамара та бабуся Зоя (мама Олександра). Дружини в нього не було – Сашко вдівець.

– Мамо, як так вийшло, що ти прийшла сваритися до Олександра Павловича?

– Ну це Наталка, моя сестра, підслухала те, про що Аня з Катею шепочуться, і мабуть сплутала імена – Сашко та Павло. Отак і вийшло. А Павло що – також на цій фабриці працює?

– Так, це моя фабрика, – відповів Сашко.

– Вона в мене молода, ще не розкручена, лише два роки як відкрилися. Я сам, хоч і директор, але разом із усіма працюю в цеху, от і син відучився, теж працює, буде кому справу передати. Ви, Тамара, вибачте, але ми з касиркою подумали, що ви якась дuвна. Не ображайтесь, будь ласка.

– Та я не ображаюся, – зі сміхом відповіла Тамара.

Вона відчувала, як уважно Сашко на неї дивиться, та й він починав їй подобатися. Бабуся Зоя дуже хороша, приємна жінка, у цій сім’ї було комфортно. Вже вдома Тамара запитала у доньки:

– Ти що про Павла все так приховувала? Нічого такого не сталося б, якби ти щось розповідала.

– Я не хотіла, щоб було все як із Петром – я ще сумнівалася, а ви вже мало не поріднилися. Зурочити боялася.

Але з цього часу Сашко став залицятися до Тамари, а на весіллі у дітей вони теж вже були нареченим і нареченою – розписалися через місяць. Тамара досі сміється, розповідаючи Наталці та своїм подругам: – Дивна у нас сімейка вийшла – я зятю не то теща, не то мама, Саша для Ані не то батько, не то свекор, загалом – все перемішалося…