Іван був єдиним сином у матері. Виховувала вона його одна, тому що з чоловіком вони розлучилися, коли Іванкові було всього шість років.

Ірина Сергіївна все робила, щоб син був щасливим. Вона наймала репетиторів, щоб він не відставав у навчанні, відзначала його дні народження, запрошуючи, чи не всіх дітей з їхнього будинку, возила із собою в санаторії…

Хлопчик ріс слухняним, з м’яким поступливим характером, чому мати була дуже рада.

Однак, коли Іванко закінчив школу і став цікавитися дівчатами, Ірина Сергіївна занепокоїлася – аж надто він потурає своїм подругам.

-Такими мʼякими чоловіками, як ти, дівчата крутять як хочуть. Одна тебе вже он залишила, а в другої, цієї Олени, ти як працівник, – говорила матір.

-Мамо, а що такого, якщо я допомагаю своїй дівчині робити ремонт? – дивувався Іван.

-Ти вже другий місяць у їхній сімʼї все робиш, що попросять. А я тебе в нашому домі не можу допроситися лампочку замінити, – ображалася мати. – Як це можна так ставитися до хлопця? І не соромно їм?

Але Іван, сподіваючись на прихильність дівчини, продовжував працювати в її будинку.

А одного разу він прийшов до Олени раніше. Ще з порога він почув якісь голоси. Іван зайшов на кухню і застиг. Олена цілувалася з якимось хлопцем…

-Мама була права, – тільки й подумав він.

Іван дуже засумував, і вирішив, що треба прислухатися до слів матері. Він дійсно хотів знайти своє кохання, справжнє, взаємне, на все життя…

Але побоювання Ірини Сергіївни були марними. На одній із вечірок Іван познайомився з Тетяною.

Дівчина одразу ж зачарувала його і з першого ж тижня знайомства привела його до себе ночувати.

Іван тільки через місяць дізнався, що Тетяна має доньку. Заміжня вона не була, а дочка її була слаба з народження і за дівчинкою потрібен був догляд.

Свої особисті проблеми Тетяна піднесла Івану зі сльозами на очах, цілуючи його і зізнаючись у коханні.

Іван був зворушений і пошкодував і Тетяну, і її маленьку доньку. Стали вони жити сім’єю.

Як переживала за сина Ірина Сергіївна, не передати ніякими словами. Але Тетяна обдаровувала її дорогими подарунками, часто хвалила Іванка.

Крім того, Тетяна мала свій бізнес – торгувала одягом. Вона мала магазин і кілька продавців і добре заробляла.

Іван набагато менше отримував на своїй скромній посаді і соромився цього. Незабаром виникла потреба комусь доглядати дитину вдома.

Раніше з донькою Тетяні допомагала її мати, але вона була вже старенька і сама потребувала догляду.

Тетяна вмовила Івана піти з роботи й сидіти вдома з її донькою. Адже її заробіток був набагато більшим аніж в Івана. І чоловік погодився.

Дівчинку він доглядав два роки, був і нянькою, і кухарем, можна сказати носив її на руках.

‌Ірина Сергіївна за цей час постаріла років на десять…

Вона переживала, але нічого не могла зробити. Іван слухався у всьому свою Тетянку.

-Не гнівайтесь на нас, Ірино Сергіївно, – говорила Таня. – Я ж Івана на собі не одружую. Але нам добре разом.

‌Йшов час, але Іван втомився сидіти в няньках, втомився не бачити дружину, адже вона постійно була зайнята своїм бізнесом.

Він втомився бачити сумне обличчя матері, зрозумів, що карʼєру він не зробить ніколи, займаючись такими справами.

Одного разу він, намагаючись це все пояснити Тетяні, натрапив на нерозуміння і навіть докори.

-Як ти не розумієш, – обурювалася Тетяна. – Мені ж теж важко, адже я забезпечую нашу сім’ю. Ми ні в чому не потребуємо. У тому числі й ти…

Але Іван пішов від Тетяни, розуміючи, що він не був коханим, сам не кохав, а тільки намагався якось віддячити за те що мав дах над головою й інші зручності…

‌-Мамо, ти як завжди була права, – тільки й сказав Іван, повернувшись додому.

‌А мати нічого не могла вимовити, а тільки обійняла свого сина й заплакала.

‌-Добрий ти, м’який характером… Навіщо я тебе таким виховала? Поживи сам, відпочинь. Все ще буде у твоєму житті…

‌Так і вийшло. Довгий час Іван не наважувався знайомитися з дівчатами. Він знову, як у дитинстві, став більше часу проводити вдома, зайнявся ремонтом, відправив матір відпочивати на море. Ірина Сергіївна стала частіше усміхатися і стежити за собою.

-Ти – чоловік. У тебе має бути улюблена справа, робота. Тобі сім’ю утримувати, сподіваюся внуків дочекатися… – казала Ірина Сергіївна сину.

‌Іван незабаром таки знайшов хорошу роботу, отримав житло. А згодом і з дівчиною познайомився – колегою по роботі.

Тепер Іван вже не поспішав, придивлявся до своєї обраниці, вони багато розмовляли, розповідали один одному про себе.

‌Пів року зустрічей стали часом ніжності, радості та закоханості.

Ганна, дівчина Івана, стала його нареченою. Весілля було скромним, але дуже теплим.

‌Ірина Сергіївна таки дочекалася внуків.

‌Через рік Ганна народила двійню.

‌-Не могла я собі й уявити, що така щаслива ще буду, синку! Дякую вам, мої любі, – не стримувала сліз Ірина Сергіївна. – Здається, що тепер моє життя тільки й починається. І я ще комусь потрібна й корисна…

‌-Я люблю тебе, мамо! – Іван обійняв матір. – Пробач мене за всі переживання…

‌-Що ти, мій рідний! Все ж тепер добре у нас! От і слава Богу…