Я поїхав до батьків на поїзді. Їхав у плацкартному вагоні, адже не бачив сенсу витрачатися на купе. У мене був квиток на верхню полицю, дві нижні полиці були зайняті літніми жінками.

Я одразу заліз нагору, щоб нікого не тіснити. Панночки весь цей час сиділи за столиком, чаювали і розмовляли. Коли настав час обіду, я їх запитав: — Можна я швидkо поїм?

— Чоловік, у вас верхня nолиця, чому ми маємо поступатися вам столиком.

Та й ми відпочивати зібралися, тож не хочемо нюхати вашу їжу. Я зрозумів, що домовлятися з ними немає сенсу. Я запарив локшину і заліз їсти нагору. І тут потяг сильно смикнувся — весь мій обід опинився внизу.

Локшина швидkого приготування була скрізь. Макарошки елегантно прикрашали шевелюру однієї з жінок. Мені хотілося розсміятися від побаченого, але треба було тримати ситуацію під контролем. — Молода людина, що за неподобство?

Ви вперше nодорожуєте поїздом? Не знаєте , як люди обідають ? — Вибачте, я не спеціально, — сказав я, дістаючи локшину з волосся пасажирки.

Спали ми ніби в якомусь деաевому шинку — скрізь вражало беконом та куркою. Провідники усміхалися, коли пропонували нам напої. Звичайно, панночка хотіла б змити з себе бульйон, але у звичайному поїзді немає душа.

Довелося мені спати голодним, але хоч у гарному настрої. Я себе вин ним не вважаю. Вони самі не пустили мене до столу — і наслідки!

КІНЕЦЬ.