Маланка сиділа на краю ліжка в сірій невеличкій палаті, поки її 2 сусідки наминали суп з пиріжками, які їм рідні принесли. А вона згорбилася і робила вигляд, що молитовник читає перед сном. Так хотілося того супу Маланці до сліз, та гордість їй дісталася ще в спадок від мами, тому так і судилося їй сьогодні заснути голодній.

Та не спалося жінці всю ніч, в голові роїлися думки про втрачені роки її життя, які, на жаль, не повернути.

Маланка в батьків була єдиною донькою, але дуже пізньою дитиною. Вона прийшла на цей світ, коли мамі було 45. Батьки вже було надію втратили, що доля їм принесе такий омріяний подарунок, та щастя прийшло тоді, коли вже й не сподівалися на нього.

Але, через те, що батьки вже були в солідному віці, коли народилася донечка їх, у них в обійсті був повний добробут, батько гарно пристарався, хату сам велику збудував, ще й мама господиня була гарна. Сім’я у них була тут добре забезпечена, тому батьки були спокійні, що в їх улюбленої донечки буде все, що потрібно для гарного життя.

Та, на жаль, вік батьків давався в знаки і коли Маланка підросла, батьки вже доброго здоров’я, як колись, не мали. Це й сказалося на її юності.

Коли вона до інституту вступила навчатися, то, коли інші студенти на вихідні залишалися в гуртожитку, щоб гуляти, відпочивати, весело проводити час, сама Маланка щовихідних поспішала додому. Потрібно було батькам допомагати, адже і господарство вони мали велике, і город чималий.

Маланка з радістю це робила, ніколи не нарікала на долю, адже дуже любила батьків. Та й вони для доньки старалися в усьому, у них дуже гарні сімейні стосунки були. Не зважаючи на всі негаразди, вони дуже добре жили. Це були найкращі роки життя Маланки, які вона згадує і по сьогоднішній день, коли батьки були ще на цьому світі поряд з донькою.

Коли навчання закінчилося в інституті, Маланка не могла залишитися в місті, вона повернулася в село до батьків, хоча вони відмовляли її, та вона розуміла, що дуже їм потрібна, без неї не справляться вони.

Дівчина влаштувалася на роботу в місцеву школу, математику викладала. Усю себе присвячувала чужим дітям і рідним батькам.

Та особисте життя, на жаль, не склалося її. Але весь цей час, чимало років, вона допомагала своїм племінникам, дітям своєї двоюрідної сестри, яка жила по сусідству. Вони наче рідні для неї були, та вона в усьому їй допомагала. В сестри чоловік сивеньку любив, не працював, вона сама сім’ю тягнула і трьох дітей, тому Маланка дуже любила і шкодувала їх, а особливо Іринку, найстаршу донечку сестри.

Вона в усьому їй допомагала, навіть на навчання гроші відклала їй. Рахувала її за рідну, а Іринка постійно казала тітці, що дуже любить її і на старість одну ніколи не залишить.

Спочатку тато пішов у засвіти, потім мама, залишилася Маланка в великій хаті сама. Наче все добре в житті колись було, а тепер вона одна, зовсім самотня. Та намагалася триматися, адже Іринка у неї є. Наче донечка рідна їй.

А тиждень тому попала в стаціонар Маланка, в районну лікарню поклали її. Ні сестра, ні племінниця навіть не зателефонували, хоча добре знають де вона, адже коли їхала просила за хатою подивитися, поки додому повернеться.

Гірко було від того. Шкода втрачених років життя і праці своєї, яку не оцінив ніхто.

А вчора ввечері до всіх жінок в палаті рідні прийшли, принесли смаколиків домашніх, суп, пироги, жінки її пригощають, а вона взяти не може, соромно, що вона нікому не потрібна, до неї за тиждень так ніхто і не прийшов. Жінки наминали домашні страви, а Меланка намагалася вкритися краще, щоб не чули, що в неї бурчить в животі, бо від гостини вона відмовилася.

А на ранок в палаті Маланки вже було більше десятка дітей, це ж вони її клас, її дітки, вона ж класний керівник. Ще з порогу щебетали:

– Меланія Андріївна, ми вам принесли супчик домашній, ще тепленький, пироги, запіканку і яблучка печені. Ви вибачте, що раніше прийти не могли, ми навчалися в школі, а ось в суботу й до вас зібралися!

Маланка намагалася сховати сльозу, а сама так посміхалася щиро. Гордовито встала з ліжка, щоб всі жінки бачили, що це до неї діти прийшли, її діти, які їй щиро раділи і посміхалися їй.

Усі негаразди забулися, Маланка розквітла. Їла свіженький і теплесенький суп, пригощалася пирогами і яблуками печеними, а печивом вгощала всіх жінок. Вона розуміла, що ж вона не одна і потрібна комусь. Лише вона отримала піклування від тих, від кого зовсім не чекала, в той час, коли рідні просто забули про неї.

Діти пішли. А Маланка з вікна палати махала їм і лише тоді заплакала. Вона має тепер жити по-іншому точно. Але як?

Джерело