— Максиме, зізнайся, навіщо тобі це? — колега уважно дивився на Максима, — немає чим зайнятися?

— Чому немає чим? Турбот вистачає, — усміхнувся той, — просто… це так чудово, коли відчуваєш себе потрібним. Розумієш?

— Так ти й раніше був потрібен. Нам усім. Такого фахівця ще пошукати! — здивувався колега.

— Хитриш ти щось… Ну та гаразд, твоя справа. Розважайся, як забажаєш.

— Дякую, що дозволив, — усміхнувся Максим, наче дитина, яка отримала дозвіл на гру.

Той день у Максима якось одразу не склався, наче хтось чорною фарбою його пофарбував.

По-перше, він проспав на роботу: ліг майже вночі і вранці не почув будильника. Аж соромно було!

По-друге, погода за вікном була огидною, наче сама природа сумувала. Холодний вітер зривав останнє листя з дерев, кружляючи його у вихорі.

Максим, застібаючи пальто на ходу, вискочив з під’їзду і тут же потрапив під раптовий злив. Довелося повернутися за парасолькою, що була вдома.

По-третє, просто у дворі, машина, що проїздила повз, обдала його брудною водою майже до колін, наче з відра вилили. Максим глянув на годинник: все, на перевдягання немає часу. Від злості хлопець стиснув зуби і побіг до метро.

— Чорт! — вилаявся він, упускаючи ключі біля самого входу.

Піднімаючи зв’язку, Максим боковим зором помітив знайому постать. Цей чоловік з характерним «амбре» завжди сидів на ящику в одному і тому ж місці, мов пам’ятник.

Сидів з відчуженим виглядом, притулившись до брудної стіни. Як завжди, на ньому була все та ж пошарпана куртка, зараз мокра наскрізь, а поруч стояв пластиковий стаканчик з дріб’язком, що брязкав.

Максим різко випрямився, скривив губи від огиди і з думкою: «Носить же земля таких!» рвонув усередину, наче від усього світу ховався.

В офісі панував звичний хаос, мов у вулику.

— Максе! Звіт потрібен до третьої! — крикнув начальник, проходячи повз, наче вітер пронісся.

— Майже готовий, — збрехав у відповідь Максим, гарячково відкриваючи файли на комп’ютері.

У перерві він збігав у найближче кафе перекусити. Розплачуючись, помітив, що на касі працює новенька, симпатична дівчина, мов квіточка розквітла.

— Ось ваша решта, — усміхнулася вона.

Максим поспішно сунув гаманець у кишеню і подумав: «Треба б з нею познайомитися… Ні, не встигну зі звітом… Потім».

Увечері, повертаючись додому, він знову побачив безхатька. «Треба ж, — промайнула думка, — а у цього, мабуть, ненормований робочий день», — з гіркотою подумав Максим.

У цей момент Максиму зателефонували. Він пригальмував, дістав з кишені телефон. Дзвонив начальник. Відповівши на питання, Максим швидким кроком попрямував у бік дому.

Роздягаючись, згадав про дівчину в кафе, і про гаманець. Сунув руку в кишеню. Гаманця не було.

— Де він?!

Обшукав усі кишені, сумку, навіщось заглянув у тумбочку. Нічого.

Лихо! У гаманці – дві зарплатні картки, водійські права і, найнеприємніше – паспорт. Уявивши, скільки за ним доведеться побігати, Максим вилаявся і почав набирати номер банку, щоб заблокувати картки.

У цей момент пролунав вхідний дзвінок з незнайомого номера.

— Алло? — Максим гадки не мав, хто дзвонить.

— Це ви загубили чорний шкіряний гаманець? — хрипкий голос звучав втомлено, наче шепіт вітру.

Серце Максима тьохнуло.

— Так! Ви його знайшли?

— Знайшов. Я сиджу біля метро «Лісова». Сьогодні ви двічі пройшли повз мене.

У слухавці почувся кашель, наче від давнього болю.

— Я… Я зараз прийду! — Максим зрозумів, хто знайшов гаманець. — Через десять хвилин!

Сергій (так представився чоловік трохи пізніше) зустрів Максима з посмішкою, наче старого знайомого.

Тільки тепер Макс його розгледів: років п’ятдесяти, сива щетина, глибокі зморшки і напрочуд спокійні очі, що дивилися прямо в душу.

— Перевірте, чи все на місці, — чоловік простягнув гаманець Максу, наче передавав цінний скарб.

Той тремтячими руками його відкрив. Гроші, картки, документи – нічого не пропало.

— Я… Я вам дуже вдячний. Ось, візьміть, будь ласка, — хлопець дістав усі готівкові гроші – близько трьох тисяч.

— Не треба, — Сергій відсторонився. — Мені не гроші потрібні.

— Але чому? Ви ж могли просто залишити гаманець собі…

— Не моє, — просто відповів чоловік. — Іди давай…

Увесь вечір цей чоловік не виходив у Максима з голови, наче закарбувався в пам’яті.

Вранці він приготував дві термокружки з гарячим чаєм і контейнер з бутербродами.

— Ви… Ви не проти, якщо я посиджу з вами? — запитав він, знайшовши чоловіка на тому ж місці.

Сергій здивувався, кивнув, посунувся на ящику, звільняючи місце.

Так вони і сиділи, притягуючи здивовані погляди перехожих. Сиділи й мовчки пили чай, наче давно знайомі друзі.

Раптом Сергій заговорив, наче відкрив давню скриньку зі спогадами:

— Я викладав фізику в школі. Більше двадцяти років. Був завучем. Дружина теж там працювала, мову і літературу вела… У 2018-му у неї виявили рак. Знадобилися гроші. Ми продали квартиру. Оселилися у її сестри.

Максим помітив, як тремтять його руки, наче старе листя на вітрі.

— Коли її не стало, я… не впорався. Напився вперше за 20 років. Потім ще і ще. Дні злилися в один суцільний кошмар. Мене звільнили. Сестра вигнала. Так я і став… тим, хто я є.

— Чому ж ви не звернулися по допомогу? — запитав Максим.

— Звертався. У соцзахисті пояснили, що поки допомога не належить. У школі, де я стільки років відпрацював, сказали: «Сергію Миколайовичу, ви ж розумієте… Не можна вам до дітей. Треба б підлікуватися…»

Максим машинально глянув на свій годинник. Вони коштували, як чотири місячні зарплати вчителя…

— Так що нікому я на цьому світі не потрібен. Навіть самому собі, — Сергій говорив спокійно, наче про щось давно вирішене.

— Давайте я запишу ваші дані, — запропонував Максим, — спробую щось для вас зробити. Як не крути, але я у вас в боргу, і це справа честі.

Сергій лише плечима знизав, мов кажучи: “Будь що буде”.

Максим розгорнув бурхливу діяльність, наче весняний потік. Звернувся до знайомих, підключив волонтерів. Через три тижні Сергія Миколайовича взяли вахтером у приватну школу.

Пообіцяли, що іноді він буде підміняти вчителів фізики. Волонтери допомогли оформити документи на соціальне житло. Завдяки їм Сергій Миколайович отримав кімнату в гуртожитку.

Колишні колеги зібрали грошей на новий одяг і ліки. Принесли дещо з меблів, посуду… Наче світ раптом посміхнувся йому.

— Дякую, — Сергій Миколайович обійняв Макса, наче рідного сина. — Я навіть не мріяв про щось подібне. Виявляється, є ще добрі люди на землі.

— Звісно, є, — усміхнувся Максим. — Крім того: подібне притягує подібне.

З тих пір Максим перестав зневажати безхатьків, адже зрозумів, що за кожною історією стоїть людина. Раз на місяць купує продукти для нічліжки.

Бере участь у розшуку зниклих людей. Допомагає притулку для тварин, адже співчуття не знає меж.

А надихає його – та сама дівчина з кафе, з якою він хотів познайомитися. Марина.

Виявилося, що вона – волонтер зі стажем, з великим серцем. Дуже вона подобається Максиму: добра, уважна, чуйна, наче сонечко.

Роман у них поки не розпочався: Макс не знає, як до Марини підступитися. Раніше у нього були дівчата зовсім іншого плану.

Але хлопець сподівається, що коли-небудь вони обов’язково будуть разом, наче дві долі, що знайшли одна одну.

А з Сергієм Миколайовичем Макс спілкується досі, мов з мудрим наставником. Любить поговорити з ним, почаювати, згадуючи давні часи.

— Знаєш, що найдивніше? — сказав той одного разу, — я повернувся до тих самих шкільних підручників, але тепер бачу в них зовсім іншу фізику. Не сухі формули, а саме життя, його закони і таємниці.

Максим мовчки кивнув.

Він теж багато чого став бачити по-іншому, наче пелена спала з очей.

Життя розкрило перед ним нові горизонти, де людська доброта і співчуття виявилися найсильнішою формулою буття.

Роби добро і кидай у воду…