– А ви що, нам з бабусею навіть не передасте гостинців на Великдень? – питаю я у доньки по телефону.

– Мамо, нам самим ледве вистачає, – скаржиться донька.

– Ти у Сергія попроси, він тобі теж син.

Ірина давно з родиною в Польщу виїхала, а потім і брата з сім’єю туди забрала. Так що двоє моїх дітей і 4 внуків живуть в Польщі, а про мене вони зовсім забули.

Так склалося, що я в передпенсійному віці залишилася без роботи, а нову не могла знайти. Жили ми з мамою вдвох в селі, і жили за її пенсію і продукти з городу.

Тому я і наважилася попросити щось на свята у дітей, бо грошей не було навіть для того, щоб ковбасу купити і в кошик покласти.

Та донька мені відмовила, а потім і син повторив її слова, мовляв, грошей самим не вистачає, а йому сім’ю треба годувати.

Я все розумію, за кордоном гроші з неба не падають, але хіба ж я багато прошу? Всього трошки смаколиків передати мені і бабусі на свято, щоб на душі веселіше було.

Такого сумного Велокодня, як той, я не пам’ятаю. Ми посвятили в кошику яйця і паску, обійшлися без ковбаси, але мені прикро було, що маючи двох дітей в скрутну хвилину ніхто не допоміг.

Моя сусідка, яка приїхала з Італії на свята, ввечері покликала мене до себе на каву, а я не витримала, і все їй розповіла.

– А чого ти вдома сидиш? – каже сусідка. – Збирайся, і їдь зі мною в Італію. Там ти і грошей заробиш, і старість собі забезпечиш.

Я вчепилася за цю ідею, як за останню волосинку. Мама моя, дякувати Богу, на той час добре себе почувала. І я наважилася стати заробітчанкою.

Про те, що я поїхала в Італію, дітям я не сказала, вони дізналися про це вже пізніше, коли, нарешті, донька мені зателефонувала і запитала як життя.

Стала я заробляти євро, і за 3 роки вже назбирала тут доволі кругленьку суму, я ж нічого не витрачаю, все на купку складаю.

Мої діти здогадувалися, що гроші у мене є, і стали просити, то на одне, то на інше. А я постійно відмовляла, мовляв, я поки-що складаю, а як приїду додому, то вирішу, що робити.

Моя донька так змінилася, коли відчула запах грошей, щодня мені телефонує, питає, як я себе почуваю. І не забуває завжди нагадати про свої потреби, їй то одне потрібно, то інше. А я мовчу, не підтримую цю розмову, бо добре знаю, до чого вона хилить.

В цьому році я, нарешті, додому приїхала, вперше за весь час. Мама моя вже дуже літня людина, їй важко самій, от я і повернулася.

Не минуло і тижня, як з Польщі приїхала моя донька з внуками, мовляв, давно не бачились, вона скучила. Ірина сказала, що залишиться вдома до Великодня, бо у неї відпустка, і вона хоче набутися з рідними людьми.

А потім, так, між іншим, стала мене донька про гроші питати. Скільки я привезла і куди збираюся їх витрачати.

Я як згадала собі той Великдень, коли ми з мамою без ковбаси були, так доньці прямо і сказала, що я не планую їй давати жодного євро.

Ірина ще думала, що я жартую, а коли зрозуміла, що ні, то зібрала дітей і поїхала в Польщу, образилася дуже на мене.

Мені неприємна вся ця ситуація, але я вважаю, що зробила все правильно, бо сподіватися мені треба лише на себе. Я ці гроші відкладу, і буду за них жити, тоді не доведеться нічого просити у дітей.

Ірина і сама образилася, і брата накрутила. Тепер ні син, ні донька зі мною не спілкуються. Вони вважають, що якщо я маю гроші, то повинна і їм щось дати як мама.

А яка ваша думка? Давати гроші дітям чи відкласти собі на старість?

Джерело