Наша Тетяна Петрівна, сусідка, як шалена, дзвонила у двері до Ніни, мало не вибиваючи їх. Вона навіть грюкала кулаками, бо новина, яку вона щойно дізналася, просто розпирала її!

— Відчиняй, Ніно, ти що там, заснула чи що?!

Аж тут сходами важко, з зупинками, підіймається Клавдія Денисівна з торбою картоплі.

— Ти чого гупаєш, Таню? Ніна в магазин пішла, скоро прийде, я її там зустріла. Що сталося?

— Клава, ти уявляєш, що я дізналася?! Ларка нам усе життя брехала і жебрачкою прикидалася, а вона, виявляється, багата! — випалила подрузі Тетяна Петрівна і розридалася, так її ця новина вразила.

— Та кинь, що ти таке кажеш, Таню? Заспокойся, ходімо до мене, у мене імбирні пряники є з варенням, смачні та м’які, я тебе чаєм напою. Не може Ларка бути багатою, ти ж знаєш, як вона жила, це хтось наплутав і тебе з пантелику збив, — втішала подругу Клавдія Денисівна.

Вона поставила сумку з картоплею на підлогу, відчинила свою квартиру і повела подругу до себе пити чай.

***

Півстоліття дружби та Ларисина доля

Ці сусідки прожили все життя на одному поверсі у п’ятиповерхівці. Усі роки вони дружили й допомагали одна одній.

У Клавдії чоловік довго працював на за кордоном, а вона жила тут і ростила доньок. Чоловік надсилав гроші, потім повернувся, але тяжко захворів, і Клавдія овдовіла.

Ніна Михайлівна та її чоловік Валерій Іванович усе життя пропрацювали на годинниковому заводі.

Виростили сина й доньку, дачу побудували, мають машину, і з усіх чотирьох Ніна завжди себе відчувала найбільш забезпеченою.

А Тетяна Петрівна двічі була заміжня, у неї від кожного шлюбу по синові, живе вона сама, але сини Антон і Микита матері не забувають.

Самі приїжджають і невістки до неї їздять, подарунки привозять і грішми допомагають.

Так що найнещаснішою і найбіднішою серед них була Ларочка, Лариса Андріївна. І подруги їй завжди допомагали, адже у Ларки життя зовсім не склалося.

Коли вони квартири в цьому будинку отримали, всі були молоденькі.

Усім двором саджали на суботнику дерева навколо будинку і повірити не могли своєму щастю — вони тепер живуть у власній п’ятиповерхівці, а не в гуртожитку, це ж зовсім інше життя! І вони вірили, що будуть щасливі.

Тетяна Петрівна тоді вже була заміжня за першим чоловіком, у Клавдії перша донька зʼявилася, а чоловік ще на заробітки не поїхав.

Ніна з Валерою вже одружилися й працювали на заводі, а Ларочка жила з хворою мамою й доглядала за нею.

Вона мила підлогу в продуктовому магазині, у під’їздах і в поліклініці, і вони її жаліли, Ларка була наймолодша з них.

Потім її мами не стало, а в Ларочки наїздами став жити двоюрідний брат з Харківської області.

— Він привозить продукти від тітки й тітка гроші надсилає, Павло тиждень через два працює в передмісті, йому незручно щоразу додому повертатися, от він мені й допомагає, — пояснювала подругам Лариса, і вони були раді за неї, що хоч рідня їй допомагає.

Вони всі тоді ще міцніше здружилися, а Ларочку опікали.

Скидалися і дарували їй платтячка, жаліли самотню молоденьку дівчину, вона років на п’ять їх молодша.

Потім Паша став їздити рідше, та й зовсім перестав. Лариса сказала, що він одружився, і дружина не хоче, щоб він вахтою працював.

А трохи пізніше сталося страшне, Ларку якось, коли вона мила під’їзди, затягнув до себе в квартиру якийсь чоловік і сотворив з нею таке!

Вона бігла додому й ридала, навіть не запам’ятала з переляку, на якому поверсі жив цей чоловік.

Подруги її втішали, пізніше Лара виявилася в положенні, вони її закликали написати заяву, але Ларка так і не пригадала з переляку, яка це була квартира.

Від переживань у неї був викидень, і Лариса більше не могла мати дітей, це було жахливо. Клавдія, Тетяна та Ніна втішали й підтримували її, як могли.

Заміж Ларочка так і не вийшла, казала, що боїться чужих чоловіків і не довіряє їм. Вона довго всіх сторонилася, але потім до неї приїхав дядько Коля, Лариса казала, що він рідний брат мами, колишній військовий і вже на пенсії.

Дядько Коля поживе якийсь час у Ларочки, тому що проходить курси лікування в госпіталі. Подруги Ларою захоплювалися — яка вона добра душа, сама одна живе, а рідні допомагає.

А сама Ларисочка навіть на море не була ніколи в житті, всього лише й їздила раз на рік до якоїсь рідні в село восени, допомагала їм картоплю копати й по гриби ходила.

Тоді вона вже працювала на пошті на іншому кінці міста, заробляла мізер і тільки й вистачало їй, що купити квиток на потяг до села, та назад…

***

Неймовірне відкриття і сила дружби

І раптом сьогодні вранці Тетяна Петрівна стояла в черзі платити за квартиру і розговорилася з однією жінкою з сусіднього будинку.

Випадково тема торкнулася й їхньої Лариси, і ця пані таке раптом розказала про їхню Ларочку, що у Тетяни Петрівни мало серце не зупинилося.

Та бути такого не може!

— Ти пий чай, та пряничок пробуй, смачний, так? Аааа, а я тобі казала, ну давай, що там у тебе, на ось кофту накинь, а то трусить тебе, як я подивлюся. І чого там тобі таке розказали, що ти так розхвилювалася, Таню?

— Так повірити не можу, тітка та каже, що у неї знайома в паспортному столі працювала, так у нашої Ларисочки давно вже закордонний паспорт є!

Що вона не в селі, а в Туреччині щороку відпочиває, уявляєш, Клава? І що у Ларочки нашої багаті коханці жили, що від дружин нібито у відрядження їхали, а самі, значить, у нашої Ларочки прохолоджувалися!

І Паша той, і дядько Коля, та й ще якісь, що зупинялися у неї — не рідня їй ніяка, а коханці!

Мовляв, вона багата, грошей у неї кури не клюють, а ми ж дурні їй на новий телефон скинулися, ледве назбирали, думали їй на ювілей, на сімдесят років, а вона…

Як же тепер, Клаво, ми ж усе життя подругами були, а виявилося — усе брехня?

І Тетяна Петрівна аж заплакала від образи, не встигаючи витирати великі гіркі сльози, що котилися по її щоках…

Клавдія Денисівна мовчки пила чай, прикушуючи фруктовий цукор, а потім голосно сказала:

— Досить, Таню, припини, ти що, чужій малознайомій тітці повірила, а не нашій Ларисці? Ти що, хіба не бачила, яка вона нещасна й самотня? У старому ходить усе життя, та у неї крім нас і немає нікого!

Та якщо навіть і правда, що чоловіків водила, то Бог їй суддя, і Ніні не кажи, не заводь її, нічого по колу плітки пускати, от як я вважаю…

Тетяна Петрівна несподівано перестала плакати, і сльози витерла.

Вона доїла пряник, запила його чаєм і посміхнулася:

— Дякую, Клава, за частування і за вірні слова, права ти. Що я повторюю невідомо що, хто ж знає, як насправді було. А Лариса завжди була нашою подругою, і теж нам допомагала, як могла…

Через три дні Клавдія Денисівна, Ніна Михайлівна та Тетяна Петрівна подарували Ларисі Андріївні новий телефон на семидесятирічний ювілей.

А вона накрила їм скромний стіл: скумбрія, картопелька, салатик мімоза і червоне солодке кріплене, як завжди.

І ніякі плітки не зруйнують їхню півстолітню дружбу…

І знаєте, я оце думаю: чи варто завжди копатися в минулому і вірити чужим словам, якщо поруч людина, яку знаєш стільки років?

От як ви гадаєте, чи правильно вчинила Клавдія Денисівна, що не дала пліткам зруйнувати їхню дружбу? Бо часом так хочеться вірити у краще, чи не так?