Іван уже другий день почувався недобре. При цьому він особливо не засмучувався, а навпаки, лежав у ліжку й бурмотів:

— Нічого, Маріє, нічого… Скоро моє бажання збудеться. Уже скоро…

— Досить стогнати, – відгукнулася на його бурмотіння дружина. – Придумав, теж. Хто ж на замовлення віддає богу душу? Ідуть, коли час приходить.

— А в мене він настав. Я вже чую, як наді мною хтось у чорному кружляє…

— Темні плями перед очима у тебе від того, що ти не рухаєшся зовсім. Іди, візьми лопату, сніг пошкрябай і свіжим повітрям подихай…

Раптом заскрипіли двері, і в хату увійшов дивний чоловік у овчинному кожусі, у червоному ковпаку на голові, і з сивою бородою майже по груди.

— Добрий день у вашу хату, – вклонився гість.

— Боже милостивий! – здивовано вигукнула Марія.

– Ти хто такий?

— Як це хто? – здивувався гість.

– Чи ви осліпли?

— Пані з косою, чи що, за мною така дивна прийшла? – з ледь помітним переляком пробурмотів Іван.

— От, бісові діти… – незадоволено хмикнув той, хто увійшов. – Зовсім уже того. Дід Мороза зі смертю переплутали.

— То ти, чи що, дід Мороз? – усміхнулася Марія. – Невже, справжній?

— Справжніх дідів Морозів не буває, – суворо сказав Іван і сердито втупився на гостя. – Тож, ти нас, старий, за дурнів зовсім не тримай. Приперся… Маріє, смикни його за бороду.

— Я тобі смикну, – огризнувся дід Мороз, і сам з усієї сили смикнув себе за бороду. – На! Бачив! Справжня в мене борода.

— Ну і що? – все одно не вірив Іван. – Зараз кожен другий бородатий ходить. А дідів Морозів усе одно немає. Ніхто в них не вірить. Навіть дітвора.

— Хто б таке говорив, та тільки не ти, – захитав головою гість. – Сам ось в новорічну ніч як маленький загадав бажання? Га, Ванько, загадав? Та ще й яке. Побачення з матусею своєю захотів влаштувати на небесах. Адже так?

Після таких слів Іван витріщеними очима втупився на дружину.

— Невже встигла розбовтати? Я ж тільки тобі про це своє бажання розповідав.

— Кому я могла розбовтати? – тут же запричитала на нього Марія. – У нашому селі тепер розповідати плітки нікому. Дачники по квартирах роз’їхалися, а місцевих раз-два та й усе.

— А звідки тоді це бородатий дізнався, що я загадав? – Іван знову сердито зиркнув на гостя. – Говори, звідки тобі це відомо?

— Ну, все, досить тут! – грубо обірвав його промови дід Мороз. – Я до вас зайшов усього на п’ять хвилин, тож приготуйтеся слухати.

— Стривай, – знову перебив гостя Іван. – І голос мені твій наче знайомий. На голос Федора скидається.

— На якого Федора? – зацікавився дід Мороз. – Це, бува, не на того дідуся, який живе за двадцять верст звідси?

— На нього, – кивнув Іван.

— Був я в нього вранці, – кивнув дід Мороз. – Він теж у ліжку лежав, помирав.

— Як це помирав? – завмер Іван.

— Так само, як і ти. Втовкмачив у свою голову, що своє віджив. Але я йому про той світ дещо розповів, то він швидко підхопився, і побіг сніг розгрібати.

— Навіщо?

— Не знаю. Напевно, фізично розмʼятися. А ти, Ванько, не хочеш встати?

— Слухай, старий, а звідки ти моє ім’я знаєш? – не вгамовувався Іван.

— Знову ти за своє! – вигукнув дід Мороз. – Кажу ж, чарівний я. Усе про всіх знаю.

— Який ти до біса чарівний? – Іван раптом розлютився. – Думаєш, якщо червоний ковпак на голову начепив, то тобі одразу всі й повірили. І взагалі, Новий рік закінчився. Якщо ти, і справді, дід Мороз, тебе вже тут бути не повинно.

— Як це не повинно? А старий Новий рік? Його поки ще ніхто не скасовував.

— А я все одно тобі не вірю!

— А звідки я про твоє новорічне бажання дізнався?

— Від Марії. Вона кому-небудь бовтала, і понеслося по селу. Я ж її мову знаю.

— Не говорила я нічого нікому! – знову вигукнула Марія.

— Ну ж бо, цить! – знову прикрикнув на них дід Мороз. – Коли піду, тоді й лайтеся скільки хочете. А я переходжу до справи. Скажи, Іване Івановичу, навіщо ти в новорічну опівніч загадав, що з матусею бажаєш зустрітися?

— Не твоя справа! – знову огризнувся господар. – Ти мого бажання не торкайся.

— Як же мені його не торкатися, якщо через нього мене з ліжка підняли, та до вас за тридев’ять земель послали. Роззагадувався він тут, ти дивись який спритний… Так от, Ванько, з того світу веліли передати, що твоя матінка проти.

— Чого це – проти? – сторопів Іван.

— Проти того, щоб із тобою на небесах зустрічатися.

— Чому це?

— Не знаю. Мені тільки веліли передати її слова. Кажуть, матінка тобою незадоволена. Сказала, поки ти останню справу не доробив, до неї – навіть не мрій.

— Яка ще остання справа?!

— Ти сам маєш знати.

— Я?

— А хто ж іще.

— А я чогось не знаю.

— Тоді живи і згадуй.

— Зачекай, діду, ти можеш мені нагадати, що це за справа така? – Іван щосили намагався згадати, що за справу таку він почав і не закінчив. – Га, діду? Нагадай.

— Не можу.

— Але ти ж чарівний, і все про всіх знаєш. Чи ти брешеш, що ти дід Мороз?

— Ось же, підловив, мене Ванько… – зітхнув незадоволено гість. – Гаразд, так і бути… Скажи от мені, ти що обіцяв правнуку Дмитру минулого року?

— А що я обіцяв?

— Ти обіцяв, що навесні ви разом з ним посадите в саду яблуньку, яка виросте і буде плодоносити солодкими яблуками. І ви маєте з ним зібрати перший урожай. Ти так і сказав: «Я, Дмитрику, ще доживу до перших яблучок…» Пам’ятаєш таку обіцянку?

— Ах, це… – усміхнувся раптом Іван. Потім схаменувся.

– Зачекай! Але я ж це просто так сказав! Ніби як мріяв.

— Ні, не просто так! – гаркнув дід Мороз. – Ти дитині пообіцяв, і вона тобі повірила. А коли дитина вірить, це вже святе. Мамуся твоя за всіма твоїми словами зверху суворо стежить. Тож завтра ж їдь до свого друга Федора, у нього якраз зайві саджанці з осені прикопані в саду.

— А ти звідки знаєш? – знову витріщив очі Іван.

— Ванько, ти знову забув, хто я? Завтра ж їдь до нього, домовляйся. А то він їх кому-небудь іншому віддасть. Зрозумів? А от, коли перший урожай з тієї яблуні знімеш, тоді можеш змащувати лижі до матусі своєї. Якщо звісно, в тебе нові справи тут не з’являться. Усе. Я тобі все передав, тому я вільний. Зі старим Новим роком вас.

Дід Мороз знову вклонився господарям, розвернувся і вийшов із хати.

З хвилину в хаті було тихо. Потім Іван раптом стрепенувся.

— А це часом, точно, не сам Федор був? Я ж Дмитрику таку обіцянку давав, коли ми з ним до Федора їздили. Ох і справи…

Іван квапливо схопився, і, забувши про хворобу, просто босоніж поспішив до дверей. Вискочив на ґанок, закрутив головою на всі боки, намагаючись хоч когось вигледіти. Постояв так кілька секунд і повернувся в хату.

— Нікого… Вимерло село… І слідів немає біля ґанку ніяких. Невже, і справді це дід Мороз був?

— Він, – упевнено кивнула Марія.

– Тож ти, Іванко, завтра до Федора все-таки їдь. Побач друга.

— З’їжджу… – кивнув Іван і став, нарешті, одягатися в тепле.

– Гаразд, піду до двору… Стежку, все-таки, треба почистити…

КІНЕЦЬ.