Несподіваний візит дітей у неділю вранці дуже здивував Ніну Степанівну.

-Мамо, – майже з порога почали Лариса і Валерій, – нам треба з тобою серйозно поговорити.

– Ну, проходьте, раз треба, – трохи іронічно вона запросила дітей у кімнату, – ви б хоч попередили, що так рано приїдете, я б з вечора щось приготувала, а то мені зараз і пригостити вас нічим.

– Мамо, ми прийшли не для частування, – почав Валерій, а Лариса його перебила, – мамо, ми принесли до чаю мармелад, булочки з корицею, та печиво. Так що, можна поставити чайник? – І вона пройшла на кухню, де відразу загриміла посудом.

А Ніна Степанівна зручно вмостилася на диван, і запитливо подивилася на сина.

– Давай, Валерику, колись, що вас привело до мене так рано? Вас підняти з ліжка вранці майже неможливо, а тут у вихідний день і, головне, ви вдвох прийшли. Напевно, розмова справді важлива? Про що?

Валерик мовчав, і тільки зніяковіло потирав руки.

– А, розумію, ти не можеш починати таку важливу розмову без допомоги сестри. У нас завжди Лариска була ватажком, завжди тебе на щось підбивала, а сама залишалася осторонь.

– Ларисо! – голосно покликала жінка, – вистачить там посудом гриміти. Неси вже чай, і починай свою важливу розмову, без тебе Валерка її почати не може. А я тут від цікавості божеволію!

У цей момент Лариса вкотила в кімнату столик на коліщатках, на якому було сервіровано чай.

– Мамо, не поспішай, – спокійно відповіла дівчина, – зараз сядемо і про все поговоримо, – вона розлила чай по кухлях, поклала кожному на тарілочки ласощі, і присіла на диван біля матері.

– Сядь, Валерій, – звернулася вона до брата, – не хвилюйся так. Ти ж, мамо, знаєш, що він у нас тонка натура, ніжна, трепетна, йому б дівчиною народитись. Ось він і переживає.

– Цікаво, – знизала плечима Ніна Степанівна, – що його так з рівноваги вивело, – починайте вже свою важливу розмову, а то я і сама почну нервувати, – і вона вимогливо подивилася на своїх дітей.

– Мамо, – почала Лариса, – а що ти думаєш про тата?

– Про вашого батька?

– Здивувалася жінка.

-Так, про тата, – відповіла Лариса.

– А що я можу про нього думати? Ми у розлученні п’ятнадцять років. Я про нього і думати забула. А що? Чому раптом ти завела цю розмову?

– Чи раптом він проявився? Коли ви були маленькими, він не особливо балував вас своїми відвідинами, а тепер що його покрутило?

– Мамо, ми тобі не говорили, але ми вже давно спілкуємося з татом. Він нормальна людина, і він нас любить. І, мамо, він тебе теж кохає. Він за тобою дуже сумує.

– Та ви що? Раптом кохання прокинулося? Чого б це?

– Мамо, ти не маєш рації, – втрутився в розмову Валерій, – він тебе дуже кохає. Він завжди з такою ніжністю згадує про тебе. Він каже, що ваше розлучення було найбільшою помилкою в його житті.

– Батько у другому шлюбі був дуже нещасливий, тому вони розлучилися. І тепер уже багато років він мешкає один. Мамо, він хоче зустрітися з тобою. Ти ж можеш піти на це? – Він прохально зазирнув матері в очі.

– Послухайте, діти, я не знаю, до чого ви завели цю розмову, – трохи роздратовано відповіла Ніна Степанівна, – ви ніколи раніше не просили мене зустрітися з батьком.

– Я вважаю, що він мене ніколи не кохав, ніколи не хотів, як жінку, і все життя мені зраджував. Він одружився зі мною через вигоду.

– Мій батько обіймав високу посаду, він допоміг Віктору влаштуватися на відмінну роботу, завжди нам допомагав матеріально.

– Я думаю, що Віктор усе заздалегідь прорахував, і тому зробив мені пропозицію. Він сам мене покинув через п’ятнадцять років шлюбу, пішов до молодої жінки, а тепер…

– Чому раптом він вирішив зі мною зустрітися, та поговорити? З чого б це? – Вона вимогливо подивилася на сина та дочку.

– Мамо, ти не маєш рації, – спокійно відповіла їй Лариса, – тато завжди тебе кохав. Він каже, що сумує, йому погано. Він уже кілька років живе один, і більше так не може, тож хоче влаштувати своє життя.

– Але не просто так, мамо, ти не подумай, він хоче возз’єднатись з тобою, ти ж головна дружина в його житті. Це він так сказав.

– Слухайте, все це брехня. Я не вірю жодному ні вашому, ні його слову. Або це він вас безсоромно обманює, або ви його неправильно зрозуміли, або самі обманюєте мене з якоюсь метою. Поясніть мені свою поведінку.

– Мамо, що ти кажеш? Хіба ми можемо вам з татом зла бажати? Ви зійдетесь, і знову будете однією сім’єю, ми будемо до вас приходити, та радіти за вас. Це ж так чудово!

– Ні, це зовсім не чудово. Я вже звикла жити одна, без жодних чоловіків, які потребують постійного догляду, уваги до себе. Я цього не хочу!

– Я сама собі господиня, а ви можете приходити до мене. А якщо вам так сильно хочеться бачитися і спілкуватися з батьком, то ви й до нього можете ходити, я вам не можу це заборонити, ви вже дорослі.

– Мамо, ти подумай, у тата чудова квартира і в тебе теж, ви зійдетесь, а другу квартиру зможете здавати, або продати, а гроші покласти на депозит, або нам допомогти …, – Валерій вибагливо зазирнув матері в очі, а Лариса, злісно підібгавши губи, сердито штовхнула брата в бік.

– Аааа, так вам гроші потрібні, вигоду шукаєте? – поцікавилася Ніна Степанівна, – а ще що ви від мене приховуєте?

– Ми посуд приберемо, – відповіла матері Лариса, – ходімо, Валерію, допоможи мені, а то у столика коліщатко відкручується, треба його трохи підкрутити. І брат із сестрою вийшли з кімнати. А Ніна Степанівна прочинила двері, й прислухалася до їхньої розмови.

– Що ти поліз до неї із цими грошима? Ти, що, не бачиш, що вона й так не хоче з батьком сходитись? Потрібно це робити якось поступово.

– Ага, поступово, поки ми тут зволікаємо, батько візьме, і знову одружиться. Тоді нам нічого не обламається.

– Ну, у нього теж все так швидко не вийде. Він уже старий, у нього наречених не купа!

– Ну то й що, що старий. У нього і квартира чудова, і машина, і гроші водяться. Якщо якась хапуга пронюхає все це, то швидко його обкрутить.

– Він же зараз такий… його можна брати голими руками. Він втомився жити один, хоче ласки та уваги, тож його обкрутити – раз плюнути.

– А ти прямо досвідчений чоловік, так у всьому розумієшся.

– Просто зі мною батько більш відвертий, ніж із тобою. Ти ж таки дівчина, а мені він каже, що більше не може жити один, він хоче влаштувати своє життя, свою старість.

– Але, якщо він одружиться з якоюсь молодою шукачкою пригод, то може їй все й відпише: і квартиру, і машину, і гроші всі на неї витратить.

– Ми з тобою тоді нічого від нього не побачимо. Він ще на нас на аліменти подасть, щоб ми йому допомагали. Скаже, я їх ростив, аліменти платив, не відмовлявся, хай тепер вони гроші мені дають.

– І все. А якби він із матір’ю зійшовся, то всі проблеми було б вирішено. Ми б їх умовили його квартиру здати, або одразу продати, а потім уже й гроші випросили б. Зрештою, ми їх діти, а батьки повинні допомагати своїм дітям.

Тут Ніна Степанівна вже не витримала, й увійшла на кухню.

– Так ось про що у вас суперечка йде? Ви, виявляється, вирішили нас з батьком звести, щоб гроші отримати? Вам квартира потрібна, і гроші потрібні, ви боїтеся, щоб все на бік не пішло?

– А я вже грішною справою подумала, що ви про нас з Віктором піклуєтеся, боїтеся, як нам погано жити на самоті, а ви от про що думаєте! Молодці, респект!

– Чудових дітей ми виховали. Егоїсти! Вам абсолютно начхати на нас з батьком, ви тільки про себе думаєте!

– Це ви йому пообіцяли звести нас? Чи це ви самі вигадали? Мені про нього шепоче, а йому про мене, що я сумую, і думаю тільки про нього?

– Мамо, ти не правильно нас зрозуміла, – стали виправдовуватися діти, – ми й справді думали тільки про вас із батьком. Адже ти вже п’ятнадцять років одна живеш. Мамо, тобі потрібен мужик, невже тобі не хочеться уваги та турботи?

– Уявіть собі, ні! Мені зовсім не хочеться уваги від вашого батька, який мене покинув через іншу бабу. А якби я хотіла заміж, то давно б вийшла, і ні в кого не спитала б дозволу!

– Мамо, ти подумай, – рішуче почала Лариса, – ну, що ти втрачаєш? Ви ж з батьком прожили багато років, народили нас, ну помилився він, пішов із сім’ї, але по-моєму зараз саме час вам помиритися, все забути, й зажити знову разом.

– Дякую, доню, за слушну пораду, але дозволь ми з батьком самі вже якось розберемося у своєму житті.

– Але ж, мамо, батько якраз і хоче з тобою зійтися.

– Сам хоче, чи ви йому це влили у вуха? – посміхнулася жінка. – Я бачу, як ви вміло дієте. Супер! Ви – справжні маніпулятори! Я вами захоплююсь!

– А тепер я вам скажу ось що – не смійте більше порушувати це питання, інакше я з вами посварюся, серйозно посварюся! А тепер ви можете йти додому, бо в мене невідкладні справи з’явилися!

Валерій і Лариса, скорчивши невдоволені обличчя, пішли до виходу. Вони намагалися ще щось сказати, але мати тільки негативно хитала головою, і показувала жестом, щоб вони швидше йшли.

Їй було дуже прикро, але вона й сама не розуміла причину цієї образи. Можливо, діти нагадали їй про темні моменти минулого життя.

Коли її коханий чоловік пішов до іншої, молодшої жінки, разом перекресливши все добре, що в них було. А можливо, її серце затремтіло, коли діти говорили їй про бажання батька повернутися.

Але свою слабкість вона не хотіла показати нікому, навіть дочці та сину, тому вважала за краще залишитися на самоті, й спокійно поміркувати про майбутнє.

А ще їй було дуже прикро, що вона виховала таких меркантильних та черствих нащадків, які думають тільки про власну вигоду, а не про почуття найрідніших. Ганьба…

КІНЕЦЬ.