Так, нехай я погана, але я категорично проти забирати до нас свекруху, яка втратила житло! До дочки в Америку її, в будинок старості – куди завгодно, але на мої голову і плечі.

Свекруха давно вже вийшла на пенсію, але ще й «нагострила лижі» залізти мені на шию. І мені така картина абсолютно не влаштовує.

Розповім, як усе було, із самого початку. А ви вже потім мене засуджуватимете, добре? Так ось, після двох років стосунків ми з моїм майбутнім чоловіком Дімою вирішили одружитися. Були молоді, по вуха закохані, але для нормального сімейного життя нам не вистачало власного житла. Або якогось іншого.

Ми в той час готові були й кут у квартирі знімати, тільки з грошима було зовсім туго. Проблеми з роботою, та й нормальні гроші на той час на руки мало де давали. Найчастіше платили цукром чи іншими продуктами, такий був час у нашому невеликому містечку.

Після весілля мама мого чоловіка відмовилася пускати нас жити до себе в квартиру. Звичайно, двокімнатною її можна було б назвати зовсім із натяжкою: скоріше кімната з коморою. Але нам на початку цього точно вистачило б. Хоча б на місяць. Тим більше, що я часто ночувала на роботі, та й чоловік мій теж нерідко виходив у нічні зміни.

Але нам відмовили, і до себе в будинок нас пустила моя мама. Невелика квартирка на околиці міста, тісно, але не потерпіти можна. І я їй за це дуже вдячна.

Через півроку такого життя ми з Дімою зрозуміли, що нам потрібно дуже постаратися і орендувати все-таки хоча б кімнату десь ще, бо не комфортно всім. Я бачила, що мама часто намагається вийти на вулицю без причини, залишитися довше на роботі, все заради того, щоб дати нашій парі більше простору.

Через це я почувала себе некомфортно, мені було відверто соромно. Ну а що робити? Ось я і почала пиляти чоловіка, щоб ми на якийсь час затягли тугіше пояси і за всяку ціну знайшли окрему квартиру. Але навіть і в цьому випадку мама врятувала нас обох.

Вона позичила в кількох подруг, дістала свої гроші, які відкладала на майбутнє, і зважилася поїхати працювати за кордон. З одного боку, можна заробити грошей, так принаймні їй розповідали подруги. З іншого боку, ми могли самі жити в її квартирі і більше не почувати себе у скрутному становищі.

Так, не хороми. Але доросла пара, яка живе з кимось третім, це одне. А коли без сусідів – то зовсім інша розмова. Словом, мама вирішила. А я ще 2 дні плакала після її від’їзду.

Тим часом моя свекруха Ольга Остапівна знайшла собі якогось залицяльника і не могла не поділитися з нами цією новиною, цією неземною радістю. Прийшла особисто, хоч я просила чоловіка не давати їй нашу адресу.

Я пам’ятаю той день, вона приїхала вся радісна, захекана-закохана і, звичайно ж, з ноткою гордовитості. Ми поставили чай, поки вона все нахвалювала свого нового кавалера. Він був молодший за свекруху на 2 роки, колишній спортсмен, високий, міцний, «як дубок». «Дубок», звичайно ж, миттю у неї прописався. Дуже мило, кохання і все таке. Але мені яке діло?!

Потім минуло близько чотирьох років. Я народила, чоловік нарешті почав заробляти якісь гроші. А мама зі свого боку приїхала додому з хорошими новинами: вона знайшла дуже хорошу і прибуткову роботу. Більше того, знайшла собі навіть нового чоловіка, і у них все серйозно.

Тож мама погостила недовго, але пообіцяла допомагати у майбутньому. Зізнатися, я її обіцянки слухала в пів-вуха, ми вже їй і так повинні були «як земля колгоспу». Але те, що вона знайшла своє кохання, мене дуже порадувало. Я досі вважаю, що кохання править цим світом. Словом, наче у нас все почало потихеньку налагоджуватися.

Потім мама почала надсилати мені гроші щомісяця. Для неї це були невеликі суми, але для нас з Дімою і донечкою дуже значні. Я хотіла витратити їх на ремонт, дитячі речі та всякі дрібниці. Хотілося вже пожити як люди.

Але чоловік мене вмовив почати відкладати на майбутнє. Я йому за це й досі вдячна. Бо спершу не розуміла, як він взагалі може вказувати мені, як розпоряджатися маминими грошима.

Але потім потихеньку помітила, що сума нашої скарбнички зростає, і в мене теж з’явився своєрідний азарт. З часом ми купили свій будиночок за містом. Через тривалий час, звичайно. І все ж тепер у нас з чоловіком та двома дітьми місця достатньо.

Півроку тому мама приїжджала зі своїм чоловіком і вони зупинялися у нас. Тож уявіть тільки: вони зовсім нас не потіснили. Було так приємно це усвідомлювати. Адже раніше ми жили зовсім за інших умов. І як же все у житті змінилося!

Єдина проблема, яка тепер псує мені життя, це моя «улюблена» свекруха. Як я вже сказала, Ольга Остапівна знайшла собі чоловіка, з яким і жила весь цей час. Але в якийсь момент він міцно підсів на склянку та так, що почав потихеньку виносити речі з квартири своєї дружини. Зайвих грошей у них не було, і я про це знала.

Але коли Діма розповідав мені чергову сумну історію про свою матір, я відразу ж згадувала, як та вигнала нас зі свого порога. Що мені тепер, плакати?

І ось нещодавно той Євген віддав Богу душу. Я тільки через це дізналася, як його звуть. На поминки майже ніхто не прийшов, я навіть. Мені чоловік про все розповів. Ну таке, ніхто не вічний. Однак цей колишній спортсмен ще за життя, як виявилося, набрав у банках купу боргів, які моя свекруха ну просто ніяк не зможе виплатити.

Єдиний вихід – вигідно продати квартиру. Тепер розумієте, чого я хилю? Так, чоловік непрозоро натякає мені, що непогано б його маму залишити пожити в нас на якийсь час, у нас є всі можливості для цього.

Але я категорично проти. Як свекруха вона ніяка. Як бабуся теж. Хоч у нас є зайве спальне місце, я чудово розумію, що матиму готувати ще на один зайвий рот, прати їй і так далі. З якого дива?! І що найбільше мене не влаштовує в цій ситуації, то це те, що мама мого чоловіка житиме в будинку, на який заробила, по суті, моя мама. Хіба це нормально? Ні.

Тож нехай продає квартиру, а на гроші, що залишилися, орендує собі щось маленьке. Така моя думка. І нічого причитати, у неї був шанс довести, що вона хороша людина. Але вона цього не зробила. Як то кажуть у прислів’ї, що посієш, те й пожнеш. І я повністю з цим погоджуюся. Думати треба було раніше. А зараз вона мені не потрібна і крапка, навіть до розлучення з чоловіком.

Джерело