Я сидів у величезному шкіряному кріслі та дивився у вікно. Вигляд на місто відкривався шикарний, але мені було не до всіх красот.

У голові крутилися думки про минуле. І як я дійшов до такого життя… Сім років тому все було інакше. Все ж у мене було на мазі. Бізнес, красива дружина, дитина.

А що я? І як я це все профукав? Я зітхнув і відвернувся від вікна. Погляд упав на фотографію на столі. Красива пара – молоді, щасливі. Хто б міг подумати, що все так обернеться? В голову вдарили спогади.

– Славко, любий, ну куди ти зібрався? — пролунав дзвінкий голос Наташі зі спальні.

– На роботу, куди ж ще? – Я поправив краватку перед дзеркалом у передпокої.

– Але ж сьогодні субота! – Здивувалася Наталка. Вона вийшла зі спальні, на ходу накидаючи халат. – Проведи день із сім’єю, га? Сходимо з Петриком у парк, погодуємо качечок.

– Люба, ти ж знаєш, у мене багато роботи. Проєкт треба закрити, там термін всього до понеділка.

Я цмокнув дружину в щоку і попрямував до виходу.

– Знову робота! – Наталка мало не заревіла. – А як же я?

Я зупинився біля дверей, і обернувся до дружини:

– Наталко, вистачить вередувати. Ось закінчу проєкт, і ми матимемо час і на качечок, і на що захочеш.

– Ти завжди так кажеш, – Наталка махнула рукою і пішла на кухню.

Я похитав головою і вийшов із дому, грюкнувши дверима машини, й поїхав в офіс. Настрій був чудовий, хоч і відбулася ранкова сцена з дружиною.

Ці її вічні голосіння порядком мені набридли. А хто, спитати б, забезпечує все це гарне життя? Хто оплачує її нескінченний шопінг та салони краси? Хто сина до елітної школи відправив, усі його хотілки виконує? Вже точно не вона!

В офісі роботи виявилося не так багато. Проєкт справді був на фінішній прямій. Я швидко розібрався і дозволив собі розслабитись. Відкрив месенджер і написав Олені:

– Привіт, красуне. Ти вільна сьогодні?

Олена була моїм маленьким секретом. Яскрава, ефектна, повна протилежність Наташі, що вічно ниє. З нею не потрібно було постійно вислуховувати закиди та виправдовуватися.

– Звичайно, вільна, котику – відповіла Олена майже миттєво.

Я задоволено усміхнувся. У нас нещодавно це почалося. Олена вміла тішити. Завжди усміхнена. Жодної драми, тільки задоволення. Вона ніколи не питала, чому я не можу залишитися на ніч.

Чому дарую дорогі подарунки, але не кличу в ресторан з друзями. Їй не треба було пояснювати, що моє сімейне життя давно тріщить по швах. Олена розуміла. Або вдавала, що розуміє. Яка, зрештою, різниця?

Я узяв телефон, та переглянув фотографії. Ось Олена сміється на пляжі, а ось у сукні з глибоким вирізом. А тут – позує у моїй улюбленій білизні. Я сам їй купив. Ось це жінка!

А Наталя … Раніше я любив її, звичайно. Коли ми тільки-но починали зустрічатися, вона була іншою людиною.

У перші місяці наших стосунків ми могли спонтанно зірватись на вихідні, та виїхати за місто. Наталка могла сміятися до сліз через якусь нісенітницю.

І як тоді світилися її очі… Але після весілля все змінилося. Спочатку непомітно. Дрібні докори, все про дитину тринділа.

Потім була в положенні. І я раптом відчув себе у пастці. Після появи сина Наташа ніби зовсім забула про те, що у неї є я.

Ні, правда, ну в печінці у мене вже були ці претензії дружини. Вже додому не хотілося повертатись ні до неї, ні до сина.

Я брехав Наталці про термінові відрядження, затримки на роботі, важливі зустрічі з партнерами. Почуття провини вже ніякого не було.

Я переконав себе, що заслуговую на ці маленькі радощі життя. Наталя сама винна. Не треба було мене “пиляти”.

І ось якось я повернувся додому після чергового побачення з Оленою. Наталка сиділа на дивані, й дивилася в одну точку. В її очах були сльози.

– Де ти був? – спитала вона тихо. На мене навіть не глянула

– На роботі, – невдоволено відповів я. Ну, і що це починається?

Наталя підняла на мене очі.

– Не бреши мені, Славо, – сказала вона твердо. – Я знаю все.

Я остовпів на секунду, але швидко взяв себе в руки. Я припускав, що цей момент настане. Але був упевнений, що зможу викрутитись. Посміхнувшись трохи поблажливою усмішкою, я холодно спитав:

– І що ти знаєш, Наталко?

Вона підвелася і простягла мені телефон. На екрані горіло повідомлення:”Сумую, мій котик”.

– Ти телефон забув.

Я швидко оцінив ситуацію. Докази очевидні, виправдання безглузді.

– Ну то й що? Ти сама мене підштовхнула до цього.

Наталка дивилася на мене, ніби не вірячи.

– Я? Підштовхнула? – Перепитала вона, голос її зірвався. – Ти мені зраджуєш, та ще намагаєшся мене звинуватити? Ти взагалі себе чуєш?

– Так, чую, і дуже добре, – відрізав я. – Ти перетворила наше життя на похмуре болото! Постійні претензії, ці твої крики. Ти хоч раз подумала, як мені це все терпіти?

Наталя гірко засміялася.

– Ти гадаєш, мені було легко? Поки ти нібито працював, я сама тягла на собі дім, дитину! І тобі весь час, щось смачне готувала! А ти, – її голос здригнувся. – Навіть не вибачишся?

– За що? – Я розвів руками. – За те, що захотів хоч трохи щастя? Чесно кажучи, я ні про що не шкодую.

Наталка завмерла.

– Тоді, навіщо ти взагалі повертаєшся додому?

Я схрестив руки на грудях:

– Не знаю, звичка. А взагалі – це мій будинок. Я купив його. І знаєш, що? Тобі час уже піти.

– Що?

– Так, Наталко, іди геть. Візьми Петьку і живи, де хочеш. Це мій будинок. Я більше не збираюся ділити його з тобою!

– Ти серйозно?

– Абсолютно! Ти завжди любила повторювати, що ти сильна жінка. Ось і доведи.

Наталя, зрозуміла, що все скінчено. Підійшла до шафи, витягла валізу і почала збирати речі. Мигцем побачила – Петя стоїть у дверях. Мабуть, почув, як батьки сваряться. Серце стиснулося. Бідолашний, очі великі, не розуміє нічого…

– Петрику, йди допоможи мамі, – кинув я.

На цьому наше спільне життя закінчилося. Я доклав усіх зусиль, щоб моя дружина залишилася ні з чим, найнявши найкращих адвокатів.

Наталя у розпачі намагалася відстояти хоча б невелику частину майна. Але я був нещадний. Відсудив будинок, машину і навіть частину нашого спільного рахунку. Наталка залишилася ні з чим. Із сином вони в орендовану квартиру переїхали – батьки винайняти допомогли.

І все. Сім років я про неї ні слухом, ні духом. І не шкодував ні про що. До цього моменту… Олена залишила мене два роки тому, коли у мене скінчилися гроші. У бізнесі справи пішли погано. Нові партнери виявилися не такими чесними.

У результаті я залишився із боргами, на межі банкрутства. Нещодавно взагалі довелося продати будинок, і переселитися в невелику квартирку.

Звичайно, Олені все це не сподобалося. Вона побурчала, побурчала, а потім просто мене покинула. І ось я згадав колишню дружину.

І думав, а чи правильно я взагалі вчинив? Адже сина маленького кинув… Ні з чим лишив. Я підвівся з крісла і вирушив в магазин. А раніше просто в ресторан міг сходити.

І коли повернув у провулок, раптом обімлів. Вона стояла за кілька метрів від мене. Розмовляла з якимсь чоловіком. Наталя!

В елегантному пальті кольору слонової кістки, волосся красиво укладено. А обличчя як світиться. Вона ніби й не постаріла за цей час. Я очей відвести не міг. Чоловік, з яким вона була, обійняв її за талію. Я відчув, як щось стиснуло мої груди.

Ревнощі? Я ревную колишню дружину? Та марення якесь! І ось вони пройшли повз мене. Я хотів піти, але не встиг. Ось вона вже дивиться на мене. І просто проходить повз. Пройшла повз! І навіть нічого не сказала!

А ось чоловік, який поряд із нею був… Мені здалося його обличчя дуже знайомим. Весь день я провів у якомусь заціпенінні. Апетит зник, робота не йшла.

У голові крутився образ Наташі. Увечері я натрапив на статтю. І завмер. На одній із фотографій, серед усміхнених підприємців, я побачив ту саму особу.

Андрій Демидов, власник мережі клінік “Здоров’я”. Гарячково загуглив це ім’я. Висипалися десятки посилань. Успішний бізнесмен, філантроп, щасливий сім’янин.

На кількох фотографіях він був із Наталкою. І із хлопчиком, підлітком. У ньому я впізнав Петю, що подорослішав.

Всі ці роки я жив з думкою, що Наталя страждає, що я її зламав. А вона… Я раптом виразно зрозумів, що зламав не Наташу, а себе!

Позбавив себе сім’ї, сина, кохання! Майбутнього! Не дарма кажуть, що посієш, те й пожнеш! Ви, мабуть, мене засуджуєте? Можливо, якось можна виправити цю ситуацію, підкажіть?

КІНЕЦЬ.