– Лілю, – сказав за вечерею Микита, – я з понеділка якийсь час буду вдома працювати.

– Довго?

– Запитала дружина.

– Не знаю, тижнів зо три, може, місяць. Шеф ремонт затіяв. Почали з нашого поверху, – відповів чоловік.

– Щасливий, висипатись будеш, – позаздрила Ліля.

– Як би не так. О восьмій нуль-нуль загальний зідзвін. Відсутність на цьому заході – дорівнює прогулу.

– З вашим Андрієм Анатолійовичем не зіслизнеш, – посміхнулася Ліля.

А у п’ятницю пролунав телефонний дзвінок.

– Так, – відповів Микита і ввімкнув гучний зв’язок.

– Це Олег. Впізнав?

Олег був двоюрідним братом Микити. Він жив у Харкові. Кілька разів Ліля бачила його, коли вони з Микитою приїжджали до його матері.

Сам Олег здався їй цілком приємною та адекватною людиною, а ось його дружина Каріна поводилася з гостями дещо зарозуміло. Тому Лілі не захотілося продовжувати знайомство.

– Привіт, Олеже! – зрадів Микита. – Який сюрприз! Скільки ж ми не бачилися?

– Усього два роки, – відповів той. – Слухай, не витрачатиму твій час. У мене до вас із Лілею прохання.

– Яке?

– Ти пам’ятаєш Алісу, доньку Ольги Семенівни?

– А, це така дрібна, руда!

– Ну, зараз вона вже не дрібна, але така ж руда, – відповів Олег. – Так ось: вона вирішила в столицю перебратися – з роботою у неї начебто навіть якісь намітки вже є, а ось зупинитися спочатку ніде.

– Готель, ти сам розумієш, не за нашими  зарплатами. Коротше, Ольга Семенівна питає, чи не дасте ви Алісі  притулок на деякий час. Вона дівчина серйозна, стурбована кар’єрою, тож жодних проблем не доставить.

– Звичайно, прихистимо. Нехай приїжджає. Тільки зустріти її не зможу – працюю, – відповів Микита.

– Нормально. Ти адресу скинь, вона сама на таксі від вокзалу дістанеться.

Коли Микита закінчив розмову, Ліля поцікавилася:

– А зі мною порадитись слабко? Відразу погодився, ні б у дружини спитати!

– Лілю, я Ользі Семенівні не можу відмовити. Вона для нас стільки всього зробила, коли батька не стало, а мати з нами двома без роботи і без квартири залишилася. Якби не вона, я взагалі не знаю, що б із нами було.

– А що собою являє ця Аліса? – Запитала Ліля.

– Уявлення не маю. Я її востаннє бачив, коли їй було років, мабуть, дванадцять, чи тринадцять. Я саме університет закінчив і поїхав до Києва. Тепер їй років двадцять п’ять, чи двадцять шість.

– А чому ти не хочеш її зустріти?

– По-перше, мені треба буде працювати, а по-друге, я навіть не знаю, як вона зараз виглядає. Що мені з табличкою біля потягу стояти? Дістанеться, не маленька. Хоче жити у столиці, нехай з першого дня звикає, – відповів Микита.

– Добре, нехай приїжджає, але май на увазі в майбутньому, що мою думку теж треба враховувати, – сказала Ліля.

– Слухай, можна подумати, що я дуже радий її приїзду: мені місяць майже вдома працювати, тиша та порядок потрібні, а тут зовсім стороння людина.

– Гаразд, сподіватимемося, що вона швидко знайде собі роботу та житло, – сказала Ліля. – Коли вона приїжджає?

– У середу.

– Добре, постелимо їй у гостьовій.

Аліса приїхала вдень. Коли Ліля прийшла з роботи, гостя та Микита вже сиділи на кухні.

– О! Ліль! Іди мий руки, та за стіл – ми з Алісою вечерю приготували, – радісно повідомив чоловік.

– Здрастуйте, вибачте, що трохи погосподарювала на вашій кухні, – сказала дівчина.

– Нічого, головне, щоб це не увійшло у вас у звичку, – відповіла Ліля і пішла до спальні.

Аліса їй не сподобалася. Дівчина була, звичайно, красива – з густою копицею рудого волосся, зеленоока, засмагла.

Манікюр був явно дизайнерський. І хоча Аліса старанно їй усміхалася, Ліля відчула якусь фальш у всьому її образі.

– Микито, – запитала Ліля чоловіка, коли вони ввечері залишилися одні у спальні, – надовго до нас твоя гостя?

– Не знаю. Не спитав. Ну, сама дивись: роботу знайти треба, квартиру теж одразу не орендуєш – зараз без оплати за два-три місяці вперед, рідко хтось здає. А на це треба заробити.

– Ти хочеш сказати, що вона в нас оселилася на три місяці? – Запитала Ліля. – Я на це не погоджуюся! Місяць! А краще допоможи їй якнайшвидше знайти квартиру, поки вона не витратила ті гроші, які привезла з собою.

– Та вона майже нічого не привезла. Ні, у неї дещо є, але за столичними мірками – це мізер, – відповів Микита.

– Тобто, вона ще й жити за нашим коштом збирається? Мені це зовсім не подобається. І я тебе попрошу: зроби так, щоб наприкінці місяця цієї Аліси в моїй квартирі не було!

– Ти спеціально зараз нагадала мені, що це твоя квартира? – образився Микита. – Може, мені тоді піти разом із Алісою?

– Я сказала тільки те, що хотіла сказати: дівчина мені не сподобалася, і я прошу тебе, щоб її проживання тут не затягнулося.

Вранці, коли Ліля збиралася на роботу, Микита вдав, що ще спить, хоча зазвичай вони разом пили каву. Ліля зрозуміла, що чоловік продовжує на неї дутися  через вчорашню розмову, але з’ясовувати стосунки зранку не хотілося.

На роботу вона прийшла у поганому настрої.

– Ліль, що з тобою? На тобі обличчя немає, – спитала Настя.

– З Микитою вчора посварилися, – відповіла Ліля і розповіла про розмову із чоловіком.

– Ну, ти, подруго, даєш! Мало того, що впустила до свого дому якусь ліву дівчину, то ще й залишила її наодинці зі своїм чоловіком на весь день.

– А ти впевнена, що він працює, а вона старанно розсилає резюме? Чи не надто ти довірлива? – Здивувалася Настя.

– Ця Аліса мало не їхня родичка, про неї просив Олег – двоюрідний брат Микити. Він при мені дзвонив, я все чула.

– А ти візьми, та подзвони зараз цьому Олегу. Цікаво, що він скаже? – Запропонувала Настя.

– Так у мене його номери нема. Є номер матері Микити. Але якщо я їй подзвоню, вона одразу з ним зв’яжеться.

– Спитаю сьогодні, куди Аліса збирається на роботу влаштовуватися, сама підшукаю для неї кілька вакансій, щоб швидше її позбутися, – сказала Ліля.

– Ти головне дивись, щоб вона тебе не посунула, – посміхнулася Настя.

Коли Ліля прийшла з роботи, вона застала чоловіка за ноутбуком. Він підвів голову і сказав, що скоро звільниться.

Аліса була у своїй кімнаті, але, почувши, що Ліля повернулася, вийшла:

– Лілю, добрий вечір! Ти мені не допоможеш? Я знайшла кілька вакансій, написала резюме, але поки що не відправила. Може подивишся?

– Добре, тільки після вечері, – погодилася Ліля.

Коли вони повечеряли, Микита знову вмостився за ноутбук, сказавши, що йому треба ще щось доробити. Аліса принесла планшет і поклала його на стіл.

– Ось, подивися, а я поки що посуд помию, – сказала вона.

Ліля прочитала резюме. Вони були написані не дуже вдало і вимагали редагування. Поставивши Алісі кілька питань, Ліля внесла правки і віддала планшет Алісі.

– Дякую, – подякувала та й пішла до себе.

Залишок вечора Аліса провела у своїй кімнаті за зачиненими дверима, залишивши подружжя наодинці. А вони подивилися фільм і лягли спати. Вечір пройшов, як завжди.

“Настя накрутила мене, – подумала Ліля, засинаючи, – а насправді, все просто: Аліса справді приїхала влаштовуватися на роботу”.

– Ну, як твоя квартирантка? Ще не повела чоловіка? – Пожартувала Настя, зустрівши Лілю біля ліфта.

– Все нормально. Вона вчора навіть носа не висунула з кімнати, – відповіла Ліля.

– А навіщо їй увечері тобі очі мозолити, якщо вони вдень усі свої справи переробили? – сказала Настя.

– Слухай, Настю, не треба мені вичерпувати мозок. Я вже вчора напсихувалась на цю тему. Якщо ти не припиниш мене накручувати, я тобі нічого не розповідатиму, – відповіла Ліля.

– Добре, давай зробимо один дзвінок, і, якщо я не буду мати рації, то, слово даю, більше рота не розкрию, – запропонувала Настя.

– І куди ти зібралася дзвонити? – поцікавилася Ліля.

– На роботу твоєму Микиті. Тебе не насторожило те, як класно збіглися дві події: ремонт в офісі, та приїзд Аліси? Знаєш службовий номер Микити? – Запитала вона.

Потім взяла телефон:

– Алло! Привіт! Ви не могли б покликати до телефону Микиту Хорошавіна? Я його сестра. Стою на вокзалі із дітьми. Він обіцяв зустріти нас, але не зустрів. І телефон не відповідає.

– А Микита цей місяць працює вдома. Він сказав, що у нього дружина після оперативного втручання, її доглядати треба, – відповів жіночий голос.

– Ой, ось він сам мені дзвонить, – повідомила співрозмовниця Настя. – Вибачте за занепокоєння.

– Ну що, дружина, яка після втручання? – Запитала Настя. – Сам Микита попросився на віддалення, за сімейними обставинами. Що робитимеш?

– Додому зараз поїду і подивлюся, що там діється, – сказала Ліля.

Повідомивши шефу, що їй терміново треба до стоматолога, вона поїхала додому.

Тихо повернувши ключ у замку, Ліля увійшла до квартири. Прямо з передпокою вона побачила, що на робочому місці Микити немає. Більше того, ноутбук було вимкнено.

Зате з гостьової кімнати долинали веселі голоси: щебетання Аліси і низький, бархатистий голос Микити – Ліля знала, коли в нього буває такий голос.

Вона тихо підійшла до дверей і відчинила їх. Картина, яку побачила Ліля, їй не сподобалася. Вона не була в шоці, бо дорогою додому вже була готова до чогось такого.

– Так, ану, швидко збирай свої речі, і щоб за п’ять хвилин тебе тут не було! Не встигнеш за п’ять хвилин – вилетиш із квартири голою, – спокійно сказала Ліля.

– Ліль, почекай, – спробував щось сказати Микита.

– А ти штани одягни! З тобою буде окрема розмова.

Аліса зібралася набагато швидше. Провівши її до дверей, Ліля повернулася до кімнати. Микита вже встиг одягнутися.

– Телефон свій дай, – сказала Ліля.

– Навіщо?

– Потім поясню.

Микита слухняно простяг їй телефон. Вона знайшла там контакт «Олег» та натиснула «виклик».

– Олеже, привіт, це Ліля, дружина Микити. Я дзвоню, щоб сказати, що Алісу ми зустріли. Можете передати Ользі Семенівні, що в її доньки все добре, вона вже розсилає резюме.

– Що? Яка Аліса? Та, про яку ви Микиті дзвонили, просили прийняти. Так? Цілих три місяці не телефонували? Вибачте, Олеже.

– Напевно, це я все не так зрозуміла, чи щось переплутала. До побачення. Привіт Алісі та Ользі Семенівні.

– Ти не обдурив мене тільки в одному: дочку Ольги Семенівни справді звати Аліса. Вона зараз працює у банку. І готується до весілля.

– А як звали ту, прости господи, яку ти привів у наш будинок? Хоча, яка вже різниця. Збирайся. Ти теж тут не живеш!

– Я подзвоню тобі, треба буде підійти до РАЦСу і подати заяву на розлучення. Чим швидше ми це зробимо, тим краще.

– Лілю, я винен. Але дай хоч тиждень, щоб знайти житло. Мені зараз нікуди йти, – попросив Микита.

– Ні. Як добре, що я послухала батьків і не поспішила тебе тут зареєструвати. А то зараз би ще по судах ходити довелося.

– До речі, ти можеш піти за місцем реєстрації – до гуртожитку. Адже ти навіть комуналку там оплачував. Як завбачливо! А може, тебе ця твоя «Аліса» прихистить?

– Їй самій жити ніде, її господиня з квартири вигнала, коли вона залишилася без роботи, – сказав Микита.

– І тобі на думку спала цікава ідея! Хто дзвонив замість Олега?

– Вовку попросив. Ти його не знаєш. Слухай, Лілю, може, не варто все так одразу рвати? Ну винен, зізнаюся, вчинив, як дурень. Але, слово честі, більше ніколи в житті.

– Звісно, ніколи! Бо тебе тут ніколи більше не буде. Збирайся. Я не жартую. Не чекай, поки я подзвоню…

– Куди подзвониш? У поліцію? – посміхнувся Микита. – Хочеш привселюдно потрясти брудну білизну?

– Навіщо до поліції? На них довго чекати доведеться. Батько та брат приїдуть швидше.

– Зрозуміло. Погрожуєш.

– Не погрожую. Просто інформую, що буде за годину, якщо ти за цей час звідси не підеш.

Микита зібрав у сумку деякі речі.

– За рештою прийду пізніше, – сказав він.

– Бажано швидше, а то я й викинути можу. Три дні. Довше чекати не стану.

Але впродовж трьох днів Микита не прийшов. Натомість він з’явився до РАЦСу і без суперечок підписав заяву на розлучення.

Коли вони вийшли надвір, їх зустріла Настя.

– Микито, он твої коробки стоять, – сказала вона. – Поки ви там були, я їх із машини вивантажила.

На газоні неподалік входу дійсно стояли три великі коробки.

– Навіщо ти їх притягла сюди? Як я їх відвезу? – обурився Микита.

– А навіщо ти притягнув до мого дому цю Алісу? – Запитала Ліля. – Тепер свої проблеми вирішуй сам.

– Ліль, поїхали, відсвяткуємо твоє визволення, – сказала Настя.

– До повного звільнення ще місяць, але це також можна відсвяткувати, – відповіла Ліля.

Вони сіли в машину і поїхали, залишивши Микиту віч-на-віч із його коробками.

– Настя, – запитала Ліля у подруги, коли вони вже сиділи у кафе. – Чому ти одразу запідозрила щось погане, а мені це й на думку не спало?

– Тому що ти про людей думаєш добре, – відповіла Настя.

– А що, треба думати погано?

– Ні. Треба думати про людей так, як вони на це заслуговують…

Як вам подруга? Що скажете про вчинок чоловіка? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.