Свекруха вважає, що раз у нас немає корови, кіз та городу, то нам із чоловіком зовсім нема що вдома у вихідні робити. Тому ми повинні рано підніматися і електричкою пиляти до неї в передмістя, щоб займатися її господарством. Право на особисте життя вона не визнає.

Ми з чоловіком розписалися минулої зими. Самі ми живемо у місті, а ось його батьки в області у приватному будинку. У них там свій город, господарство, а із цим справ завжди вистачає. По ідеї, їхнє господарство – їхні проблеми, але як би не так. Їхнє господарство – наш постійний головний біль.

Чоловік ріс із батьками до дев’ятого класу, потім жив у бабусі та навчався у технікумі, а далі вступив до університету, де ми й познайомилися. Я ж всяку живність на кшталт корів бачила всього кілька разів у житті. Все життя прожила в місті, бабусі також тут, а у батьків навіть дачі ніколи не було. Ось така я дитина кам’яних джунглів.

Мої батьки нам на весілля подарували квартиру. Вона у хорошому стані, але ремонт там все одно проситься. Квартира дісталася від бабусі, а потім вісім років здавалася. Так що там начебто все нічого, для орендованого житла так взагалі чудово, але у своїй квартирі хочеться вже зробити під себе.

Розписалися ми з чоловіком у лютому, я думала, що спокійно будемо потихеньку робити ремонт. Якраз відпустки з чоловіком взяли, але не тут було.

– Ну, молодята, коли вас чекати? – дзвінок від свекрухи пролунав через тиждень після весілля, якраз у п’ятницю ввечері.

– Мам, ми цього тижня не приїдемо, у нас завтра ремонт починається, – постарався відмовитися від майбутньої поїздки чоловік, але свекруха була непохитною.

– Ремонт – справа хороша, але він і почекати може. А ось нам потрібна допомога. У свинарнику дах похилився, батькові допомога потрібна буде. Ви там у чотири руки швидко впораєтеся. І невістку привози, будемо привчати її до справжньої праці, – реготнула свекруха і повісила слухавку. Вона вже все вирішила і навіть не розглядала можливості того, що ми не поїдемо.

Чоловік зітхнув – треба їхати, батько у нього минулого року переніс операцію, йому перенапружуватись не можна. Я з чоловіком сперечатися не стала – треба, отже, поїхали. Я ще не знала, на що погоджуюсь.

Вихідні пролетіли як одна година. Чоловіка я бачила тільки вночі, бо за дахом свинарника пішов паркан, потім треба було розібратися із септиком, потім ще щось.

Я ж приміряла на себе роль Попелюшки – відмивала двоповерховий свекрусин будинок під її ж чуйним керівництвом, потім вчилася робити корм для свиней, годувати курок, збирати в них яйця. Надвечір ноги вже підкошувалися, а спина не розгиналася.

– Ну, дякую, діти, допомогли! На наступний тиждень чекаємо, – проводжала нас свекруха, втягуючи кошик із яйцями. – А може б лишилися, провели у нас відпустку? Ну ні, так ні, але у вихідні чекаємо!

Ремонт ми не закінчили досі, якщо що. Тому що з початком весни у нас почалося непроглядне пекло. Щовихідних ми орали на господарстві свекрухи, а потім до середи приходили до тями і ледве тягали ноги.

Величезний город я зненавиділа всією душею. Там завжди треба було то розпушувати, то садити, то поливати, то підгортати, то підгодовувати, то жуків з гусеницями збирати. І все при спеці. У чоловіка там своя “розважальна” програма була. У мене було відчуття, що це пекло не закінчиться ніколи. Я раніше ніколи так не чекала холодів та зими.

Але навіть коли було зібрано останній урожай та завершено всі роботи, від нас ніхто не відстав. Свекруха продовжувала наполегливо дзвонити та вимагати нас до себе. Пояснення, що ми маємо і свої справи, вона не приймала.

– Які такі справи у вас у квартирі можуть бути? Пузом вгору на дивані лежати? Не вигадуйте давайте, приїжджайте до нас, потрібна допомога, – лаялася вона з сином, коли він відмовився їхати.

Мої батьки теж були шоковані таким постійним натиском.

– Ні, я розумію, що свій будинок – це завжди якась робота. Але ж це не справа постійно смикати інших людей! Ваш будинок, ваші та турботи. Можна якось раз допомогти, інший, але не щотижня, – висловлювалася і моя мама. – Я б на твоєму місці не їздила.

Я не поїхала б, але чоловіка підставляти не хочеться. Йому за два дні свекруха весь мозок виклює, що дружина-ледарка не приїхала. Сам він мамі відмовити не може.

– Та ти розумієш, вони з батьком самі впрягутся це все робити, надірвуться, потім пластом лежатимуть, взагалі нічого зробити не зможуть. Собі дорожче вийде. Я вже бунтував так у студентстві, нічим добрим не закінчиться, – зітхає чоловік.

Начебто попереду зима, має бути легше, але поки що цього полегшення не відчувається.

КІНЕЦЬ.