– Та як же так можна? А совість де твоя? – кричала свекруха. – Сашка постіль ще не охолола, а ти що, вже обійми перед іншим розкривати надумала?

– Сашка немає з нами вже четвертий рік, Зоя Дмитрівно, – тихо сказала Ганна.

…А й справді… Минуло три роки з того часу, як вона овдовіла. Ось так відразу, після одного телефонного дзвінка, її світ звалився.

На той момент дівчині виповнилося лише двадцять три. Стати вдовою в такому ранньому віці – ще те випробування. Ганна замкнулася у собі.

Зоя Дмитрівна, мати Сашка, дзвонила щодня своїй невістці, й плакала в слухавку. А всі знайомі дивилися на дівчину таким скорботним, звинувачувальним поглядом, ніби Ганна просто повинна була лягти поряд із загиблим чоловіком.

– Тобі не зрозуміти. Материнське серце все відчуває. Я ніби знала, що Сашенька піде від нас. Він такий молодий був, гарний.

– Ех, Ганно, а я ж просила, благала тебе. Як знала, як знала… – розпиналася Зоя Дмитрівна телефоном вкотре. – Може, якби ти йому дитинку виносила, то Сашенька б з нами довше побув! Хоч якийсь якір…

– Зоя Дмитрівно, ніхто не знає, скільки на землі нам відведено. Як не чіпляйся за життя… – вона замовкла, почувши схлипи свекрухи.

Їй було шкода Зою Дмитрівну, але втішити чужу душу вона була не в змозі.

Якось рано-вранці Ганна переходила через дорогу. Кілька хвилин тому їй знову зателефонувала свекруха, згадуючи та оплакуючи Сашка.

Після таких розмов вона поринала глибоко в себе, відчуваючи спустошення. Дівчина ніби була у прострації.

І через це часто потрапляла в безглузді ситуації: то в когось уріжеться, то не помітить яму, і впаде. А того ранку Ганна не звернула увагу на червоне світло світлофора.

– Ти з глузду з’їхала? Жити набридло? – із синього легковика вискочив чоловік. Він злякався, побачивши втрачений погляд дівчини. – З тобою все добре? Я тебе не зачепив?

Ганна похитала головою, не вимовляючи жодного слова.

– Так, це не діло, – пробурчав чоловік, потягнувши її за лікоть у бік своєї машини. – Сідай давай.

– Куди ви мене везете? – тихо спитала дівчина. – Я… Я не помітила, що червоний…

– Для початку звільнимо проїжджу частину, – буркнув чоловік.

Незнайомець заїхав на паркування, та заглушив двигун.

– Як тебе звуть? – Чоловік повернувся до Ганни, яка перебувала в стані шоку – Мене Єгор. Якщо хочеш піти, я тебе не тримаю. Але я маю переконатися, що з тобою все гаразд. Можу відвезти в лікарню, чи ще кудись.

– Все добре, правда. Це моя провина. Я просто не помітила, що червоний, – повторила Ганна.

– Ясно… – Єгор поклав голову на кермо. – Дівчино, мені проблеми не потрібні. На тому повороті стоять камери. Я не хочу бути учасником дорожньої пригоди, у якій взагалі не винен!

– Я розумію… Вибачте, мені треба йти. Я поспішаю, – Аня потяглася до дверної ручки, але Єгор її зупинив.

– Давай я тебе хоч кавою пригощу. Не знаю, як ти, але я за кермо найближчої години не сяду. Мені треба перевести дух. І тобі треба теж прийти до тями, мабуть. Ходімо, пекарня прямо під боком.

Ганна, сама від себе не чекаючи, послухалася незнайомця, та вийшла з машини. Їй було все одно куди та з ким іти. Найгірше – було залишатися самій. У голові миготіли думки про Сашка.

Сьогодні, коли дівчина дивом уціліла на дорозі, вона на мить перемістилася до того страшного вечора. Ганна намагалася зрозуміти, чи знав Сашко, що його життя ось-ось обірветься?

Єгор поставив два паперові стаканчики з гарячою рідиною.

– Від кави – одна назва. Але, хоч так.

– Мене звуть Ганна, – ні з того ні з сього промовила дівчина.

– Вже щось. Розкажи мені, Ганно, якого дідька ти преш, як танк, через дорогу? Мало аварій?

– Ні, в моєму житті аварій достатньо…

Єгор з великою цікавістю слухав її історію. У його голові не вкладалося, як молода та красива дівчина може бути вдовою.

У цей момент він зрозумів – це кохання з першого погляду. Йому подобалася манера її розмови, голос, ніжність, її крихкість. Тільки от навколишній світ звалив на неї непосильну ношу.

З того часу Єгор став залицятися до Ганни. Але вона була, як неприступна скеля. Єгорові було однаково. Він був готовий чекати й вірив, що одного разу вона відповість йому взаємністю. І цей момент настав за кілька місяців…

– Та, як це можна? – Кричала свекруха у слухавку. – Мого Сашеньки тільки не стало, а ти одразу спідницю задирати почала?

– Сашка немає з нами вже четвертий рік, Зоя Дмитрівно, – тихо сказала вона.

– Що це змінює? Значить, так ти страждаєш за моїм сином? Я всі очі виплакала, а ти вже жалобну хустку скинула, і за чоловіком побігла? Проклинаю тебе! Чуєш? Проклинаю! Не будеш ти щасливою!

Саме цей дзвінок протверезив Ганну. До неї раптом дійшло, що Сашка дійсно немає близько трьох років. Три довгі й болючі роки.

І зараз, коли доля подарувала їй чуйного та дбайливого Єгора, вона не відмовлятиметься від щастя. І дівчина нарешті здалася.

– Ти впевнена? Я готовий чекати стільки, скільки потрібно, – сказав Єгор.

– Я впевнена. Вистачить з мене жалоби. Я мушу жити далі!

Ганна швидко переїхала до Єгора. Вперше за три роки дівчина відчула умиротворіння. Її поранена душа почала зцілюватися.

Однак, як тільки останні речі опинилися у Єгора, родичі колишнього чоловіка почали дзвонити та писати Ганні.

– Підстилка!

– Зрадниця!

– На тому світі тобі все зарахується!

А через деякий час до осудливої тиради приєдналися і родичі Ганни. Усі, наче з ланцюга зірвалися. Її мати, разом із Зоєю Дмитрівною, оббивали її пороги. А одного разу біля під’їзду опинилася свекруха з якоюсь жінкою.

– Послухай її, Ганно. Вона вірянка. До церкви з двох років ходить. Послухай, що вона скаже про твої діяння! Ти гріх чиниш!

– Ви всі з глузду з’їхали, чи що? – Ганна відштовхнула руку Зої Дмитрівни, й відсахнулася назад.

– Ти – вдова! Сашенька на тебе чекатиме на небесах, а через цього мужика ви не зможете возз’єднатися! – Зоя Дмитрівна кричала в слід невістці. – Зупинися! І покайся!

Аня кулею влетіла у під’їзд. Увійшовши у свою квартиру, дівчина не могла заспокоїтися. Все здавалося їй не реальним.

– Тобі треба їхати звідси. Вони не дадуть тобі життя, – констатувала Оксана, найкраща подруга Ані. Єдина, хто не засуджував дівчину.

– А може вони мають рацію? Може я справді зраджую Сашка? Як вдова може знову стати дружиною? Навіть звучить бридко… – плакала в слухавку Ганна.

– Не кажи нісенітниці! Де ти таку дурницю почула? Вдовою жінка стає стосовно конкретного чоловіка. Ти – вдова Сашка. Колись давно ти була його дружиною.

– І цей статус, не тавро на все твоє життя. Коли ти одружишся знову, то будеш дружиною. І ніхто не має права в тебе цей статус відібрати! – Оксана спробувала заспокоїти подругу.

…Минув ще рік, і життя Ганни перетворилося на справжній кошмар. Родичі не давали їй спокою, і дівчина зрозуміла, що настав час вживати рішучих заходів.

Літнього ранку по перону бігла дівчина, яка раз у раз поглядала на годинник. Побачивши попереду подругу, вона кинулася до неї на шию.

– Я сумуватиму за тобою! – Оксана міцно притиснула Ганну до себе. – Обіцяй, що не зникнеш із мого життя!

– Оксано, ти чого? До нас на потязі, шість годин загалом. Можемо, хоч щотижня один до одного приїжджати.

– Ні, ти все одно мені обіцяй! – не здавалася Оксана.

– Обіцяю, люба моя подруга.

Єгор усміхнувся Оксані, й кивнув на знак подяки. Він знав, наскільки Ганні важлива була підтримка, та розуміння подруги.

Пара увійшла у вагон. Аня повернулася до Оксани, й надіслала їй повітряний поцілунок, ледве стримуючи сльози. Розлучатися завжди складно.

— Ну от і все. Прощавай, моє місто. Прощавай, Сашко, – подумала вона.

Єгор, наче прочитавши думки дружини, обійняв її, та помахав у вікно Оксані.

– Не шкодуєш? – Запитав він.

– Шкодую… Але тільки про те, що ми не зробили цього раніше, – посміхнулася Ганна.

– Ти не зраджуєш його.

– Я знаю.

Потяг рушив. Ганна та Єгор вирушили в нову дорогу, щоб розпочати життя заново. Оксана швидко йшла пероном, не перестаючи махати руками. По її щоках текли сльози, але вона намагалася посміхатися.

Ганна дивилася у вікно. Вона знову поринула у власні думки. Так, їй було не просто зважитись на переїзд, адже вона довго боролася з почуттям провини перед Сашком. Але вона дуже хотіла бути щасливою. І неодмінно буде.

– Стоп! Так я вже щаслива! Дуже щаслива! – сказала Ганна. А всі недолугі родичі, нехай залишаються в минулому. Таке враження, що я звільнилася від впливу секти сатаністів – і мені це подобається.

А ви що скажете з цього приводу? Рідня хвора на голову, чи вони мають рацію? Як вважаєте?

Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.