– Олексію, якщо я ще раз побачу, що ти кинув черевики на проході, я їх просто викину! – голос Ганни дзвенів, як туго натягнута струна.

Олексій важко підняв голову від телефону, потягнувся, позіхаючи, і кинув погляд на свої черевики, розкидані поруч із вхідними дверима. Схрестивши руки на грудях, він відповів:

– Ти серйозно, Ань? Це просто черевики. Кому вони взагалі заважають?

– Мені! – її голос став голоснішим. – Все, що не на місці, заважає мені! Ця хата нагадує мені склад, а не місце, де можна жити! – Вона роздратовано витерла мокрими руками стіл.

З вітальні долинув голос Тамари, свекрухи Ганни:

– Ганнусю, ну припини пиляти хлопчика. Він увесь день працював, утомився! Ти краще йому вечерю приготувала б, а не черевики рахувала.

Ганна різко обернулася до вітальні. Тамара сиділа в кріслі, загорнута в плед, з кухлем чаю в руках, дивилася ток-шоу.

Навколо неї на дивані розкладені журнали, на столі залишена ложка в засохлому варенні. Ця сцена вже стала звичною, але сьогодні терпіння Ганни добігло кінця.

– Тамаро Миколаївно, – її голос тремтів, але вона намагалася тримати себе в руках, – вечерю я приготую. Але знаєте, у нас є просте правило: кожен прибирає за собою. Ось тільки чомусь його ніхто, крім мене, не дотримується.

– Ох, правила… – Тамара пирхнула, не відриваючи погляду від екрана. – Ти весь час з ними носишся, наче у тебе тут казарма. Розслабся, люба. Життя не таке складне, як ти думаєш.

Ганна відчула, як злість накочує хвилею. Вона стиснула ганчірку в руці, й зробила глибокий вдих.

– Ви називаєте це розслабленням? Коли за вами лишається гора посуду, а Олексій вважає, що я прибиральниця?

– Знаєте, я не хочу більше так розслаблятися. І я більше не хочу почуватися прислугою у своєму ж будинку! – сказала вона, відкинувши ганчірку убік.

Тамара злегка підвелася в кріслі, явно збираючись відповісти, але одразу ж осіклася. Олексій, що стояв у дверях кухні, нервово потер потилицю.

– Ганно, ти справді надто напружуєшся, – почав він обережно. – Ми ж просто сім’я. Все це… дрібниці.

– Дрібниці? – її голос зірвався. – Тобі це дрібниці, бо ти нічого не робиш! А для мене це щодня, як робота на дві ставки. У будинку завжди лад, все готово, все чисто. І це все я, Олексію. Тільки я!

– Ну, може, тобі справді треба трохи… – Олексій хотів сказати «відпочити», але осікся під її поглядом. – Та гаразд, забудь.

– Забудь? – Ганна засміялася, гірко й різко. – Ти зі своєю мамою хочете, щоб я все забула. Ну, ні. Цього разу я не забуду. І знаєш, що? Я сьогодні вечерю не готуватиму! Роби сам. Або мама! Або ніхто!

Тиша повисла на кухні, в якій щойно кипіли емоції. Тамара кинула погляд на Олексія, наче натякаючи: «Дивися, що ти наробив». Але Олексій нічого не відповів. Він просто відвернувся, і пішов до вітальні.

Ганна залишилася сама. Вона витерла руки об рушник, стомлено сіла за стіл, і відчула, як у горлі підіймається грудка.

Її очі блищали, але сльози вона стримувала. Цей будинок, ці люди… Їй здавалося, що вона віддає себе повністю, але все одно залишається чужою.

Ганна прокинулася раніше, ніж зазвичай, ніби внутрішній будильник знову не дав шансу відпочити. У вікні повільно світлішало, за фіранками пробивалося боязке ранкове світло.

Її розклад лежав на тумбочці, як завжди акуратно заповнений: час на сніданок, прибирання, покупки. Вона провела пальцями по паперу, ніби намагаючись переконати себе, що саме цей лад тримає її життя під контролем.

На кухні вже лунав галас. Ганна тихо зітхнула, накинула халат і спустилася вниз. Тамара, як завжди, зайняла весь стіл своїми речами: тут кухоль із залишками чаю, поруч упаковка печива, обгортки від цукерок. Вона дивилася в телевізор, голосно коментуючи ранкову програму.

– Доброго ранку, – промовила Ганна, ставлячи чайник.

– Доброго, Ганнусю, – озвалася Тамара, навіть не обернувшись. – Ти там щось готуватимеш? Бо я каву хочу. З молочком. І якщо буде шматочок чогось солодкого – взагалі буде чудово.

Ганна стиснула зуби. Її руки завмерли над банкою з кавою. Тамара завжди починала ранок із цих невинних прохань, які звучали, як наказ.

Готувала вона рідко, воліючи “відпочити”, як сама казала. Ганна давно припинила на це реагувати, але сьогодні її терпіння тріщало по швах.

– Якщо ви хочете кави, вона там, на полиці. Молоко в холодильнику. Я поспішаю, мені треба зібрати Олексія. – Вона навіть не глянула на свекруху, повністю зосередившись на своєму.

– Ой, чого ти така різка? – сказала Тамара, знизавши плечима. – Олексій не дитина, сам збереться. Краще розслабся, Ганно, бо ти весь час, як натягнута струна.

– Дякую за пораду, – коротко відповіла Ганна, навмисне голосно грюкнувши дверцятами шафи.

Кухня вже починала сповнюватися ароматом кави, коли з’явився Олексій. Він увійшов із сонним виглядом, потягнувся, й одразу почав ритися в холодильнику.

Відкривши пляшку з йогуртом, він зробив великий ковток прямо з неї, не чекаючи, доки Ганна накриє на стіл.

– Олексію, – голос Ганни пролунав несподівано різко, – ти знову залишив брудні черевики в коридорі. Я їх прибрала, але це востаннє.

– Доброго ранку тобі теж, – він відставив йогурт, і кинув на неї винний погляд. – Гаразд, я зрозумів. Не злись.

– Я не злюся, – Ганна відвернулася, прибираючи посуд із сушарки. – Я просто втомилася бути єдиною, хто помічає безлад.

Олексій знизав плечима і сів за стіл, наче нічого не сталося. Тамара, спостерігаючи за сценою через кухоль чаю, посміхнулася.

– Та ви просто пара з серіалу, – сказала вона єхидно. – Ганна – з її порядком, та Олексій – із його звичками. Комедія.

Ганна відчула, як усередині здіймається роздратування, але промовчала. Сьогодні був черговий день, який треба прожити – за графіком, за правилами, і ще з одним вантажем невисловлених образ.

Останніми днями Ганна все частіше відчувала, що в будинку щось відбувається за її спиною. Олексій та Тамара постійно перешіптувалися у вітальні, замовкаючи, як тільки вона входила.

То Олексій раптом починав пропонувати їй трохи відпочити, зайнятися собою, «розслабитися», то Тамара говорила загадкові фрази на кшталт: «Ганна, ти не уявляєш, як у тебе скоро життя зміниться».

– Що ви там шепочетесь весь час? – спитала вона одного вечора, коли Олексій, сидячи на дивані, швидко сховав телефон у кишеню, помітивши її погляд.

– Нічого, – надто бадьоро відповів він, підводячись. – Просто обговорювали дещо. Ти не хвилюйся.

– Не хвилюйся? – у її голосі почулися нотки сарказму. – Я не хвилююся. Просто дивно, що в моїй хаті відбувається щось, про що я не знаю.

– Ти дуже серйозно все сприймаєш, – відмахнувся Олексій, уникаючи її погляду. – Іноді, краще не знати. Повір, тобі сподобається.

Тамара, яка чула розмову, додала з-за столу:

– Саме так, Ганнусю. Не все ж тобі контролювати. Іноді корисні сюрпризи.

Ганна примружилася, відчувши знайому тривогу. Вона ненавиділа сюрпризи. Вони завжди вносили хаос, а хаос для неї означав загрозу.

У голові з’являлися думки: що вони задумали? Чому все приховують? Але ставити більше питань вона не стала, відчуваючи, що відповіді все одно не отримає.

Наступного дня ситуація стала ще дивнішою. Олексій несподівано пішов з роботи раніше, пояснивши це тим, що справи вимагають термінової уваги. А Тамара весь день крутилася на кухні, що було для неї зовсім не властиво.

– Тамаро Миколаївно, ви щось готуєте? – обережно спитала Ганна, зазирнувши в кухню, де свекруха поралася з тістом, борошно вилося в повітрі, а на плиті закипала каструля.

– Та так, нічого особливого, – відповіла та з лукавою усмішкою. – Просто вирішила побалувати себе. Ти ж завжди така сувора до їжі, а я іноді люблю щось жирненьке. Не хвилюйся, тобі не доведеться прибирати. Все зроблю сама.

Ганна не повірила жодному слову. Вона знала, що за цим “приготуванням” ховається щось більше, але знову промовчала. Усередині наростала напруга. Вона терпіти не могла, коли щось не домовляли.

Пізніше, коли Олексій повернувся додому, він зі змовницькою усмішкою пробурмотів:

– Завтра ввечері нічого не плануй.

Ганна насупилась:

– А що має бути завтра?

Він спробував обійняти її, але вона вивернулася.

– Просто вечеря. Не питай, добре? Дай мені змогу тебе здивувати.

– Здивувати? Олексію, я не люблю сюрпризи. Ти це чудово знаєш.

– Саме тому, це буде щось особливе, – підморгнув він, йдучи у ванну.

Ганна залишилася у вітальні. Вона дивилася на зачинені двері й відчувала, як усередині все стискається від тривожного очікування. Щось було не гаразд. Сюрпризи у її житті рідко закінчувалися добре.

Вечір настав надто швидко, і Ганна, відчуваючи дивну напругу, повернулася додому після роботи. Все виглядало так, наче будинок завмер, чекаючи чогось.

Ганна зняла взуття та повісила пальто, намагаючись прислухатися. Раптом із кухні долинув легкий шум. Вона напружилася, стискаючи в руках сумку, і обережно попрямувала туди. Відчинивши двері, вона застигла.

На кухні була напівтемрява, освітлена тільки свічками, що стояли на столі. Олексій і Тамара, обидва у своїх найкращих вбраннях, метушилися біля столу, на якому стояло кілька страв.

Музика грала тихо – це була мелодія, яку Ганна завжди ставила під час рідкісних щасливих моментів.

– Сюрприз! – радісно вигукнув Олексій, розвівши руки, як актор на сцені.

Ганна остовпіла. Її погляд кидався від свічок до безладно сервірованого столу, від ошатної Тамари, яка з гордістю ставила блюдо із запеченою куркою, до Олексія, що сяяв, як дитина, яка чекала на похвалу.

– Що… це? – її голос звучав дивно тихо.

– Це наш вечір! – радісно відповіла Тамара, підштовхуючи Ганну до столу. – Ти завжди так стараєшся, все контролюєш. Ми подумали, що ти заслуговуєш розслабитися. Це наш спосіб показати, що і ми дбаємо про тебе.

Ганна дивилася на них, як на чужих людей. Усередині кипів цілий ураган емоцій. Вона відчувала роздратування, бо це був її порядок, її стиль.

Їй здавалося, що її місце в будинку знову відібрали, що це був черговий спосіб показати, як вона «перегинає». Але разом з тим, у глибині душі щось здригнулося. Їхні посмішки були щирими, їхні старання помітні.

– Ви вирішили… зробити це для мене? – її голос зірвався, очі защипало.

– Звичайно! – Олексій підійшов ближче, взяв її за руки. – Аню, ми знаємо, як ти намагаєшся. І ми справді цінуємо це.

– Але тобі треба навчитися приймати. Приймати допомогу, приймати радість, приймати не ідеальний порядок. Ми просто хочемо, щоб ти відчула, як це – не думати про все відразу.

Ганна мовчала. Вона обвела поглядом кімнату: стіл, який вона накрила б ідеально, але на якому зараз панував затишний безлад.

Тарілки, поставлені Тамарою з такою ретельністю, хоч вони не поєднувалися. Олексій, який, здається, вперше у житті справді спробував її зрозуміти.

– Я… – вона глибоко вдихнула, відчуваючи, як усередині починає відпускати напругу. – Я навіть не знаю, що сказати.

– Скажи, що ти вибачаєш нас, – м’яко посміхнулася Тамара, підсуваючи стілець. – І що ти нарешті сядеш і просто повечеряєш, не думаючи про те, чи правильно все стоїть на столі.

Ганна вагалася, але в цей момент Олексій обійняв її за плечі.

– Аню, ми не ідеальні. Ми знаємо, що можемо бути дратівливими. Але ж ми родина. І ми хочемо, щоб ти була з нами, а не з правилами.

Ці слова вдарили її сильніше, ніж вона очікувала. Вона відчула, як щось зламалося всередині – не в поганому розумінні, а так, ніби важка стіна, яку вона зводила навколо себе, почала тріскатися.

Ганна поволі сіла за стіл. Тамара налила їй у келих ігристого, Олексій поклав на її тарілку шматок курки.

– Дякую, – сказала вона тихо, але щиро.

І вперше за довгий час вона дозволила собі просто сидіти, слухати, посміхатися. На душі було дивно тепло. Цей вечір був не ідеальним, але, можливо, він був правильним.

Наступного ранку Ганна прокинулася з легким почуттям тривоги. Вона не звикла до того, що у її житті відбуваються моменти, в яких все виходить з-під контролю.

Але вчорашній вечір залишив дивне, майже приємне відчуття. Вона потяглася в ліжку, прислухаючись до тиші будинку.

На кухні вже хтось метушився. Ганна насторожено вийшла зі спальні, очікуючи побачити Тамару, яка завжди займає стіл своїм “творчим хаосом”.

Але на кухні був Олексій. Він тихо наспівував собі під ніс, готуючи сніданок. На столі вже стояли тарілки з яєчнею, тости, та склянка свіжого соку.

– Доброго ранку! – посміхнувся, коли помітив її. – Сідай, сніданок готовий.

Ганна насупилась, дивлячись на стіл. Це було схоже на вибачення, але їй хотілося знати, що за цим стоїть.

– А де мама? — спитала вона, сідаючи на стілець.

– Пішла в крамницю, – спокійно відповів Олексій. – Сказала, що хоче щось приготувати на вечерю. Але не хвилюйся, цього разу ми приберемо все самі. Ти тільки не хвилюйся, добре?

Ганна подивилася на чоловіка з підозрою, але він виглядав щиро. Вона зробила ковток соку і раптом відчула, як напруга останніх днів почала йти. Її не залишало відчуття, що цей сніданок був чимось більшим, ніж просто трапеза.

– Слухай, – Олексій сів навпроти неї, нервово потираючи руки. – Я знаю, що ми з мамою часто тебе доводимо. Особливо вона.

– Але вчора я дещо зрозумів. Ти… ти справді робиш все для нас. Я, напевно, цього раніше не казав, але я це ціную.

Ганна завмерла, тримаючи виделку в руках. Слова Олексія пролунали, як щось нове. Зазвичай він уникав розмов про те, що вона відчуває. Це завжди було чимось, що вона несла сама.

– Олексію, – тихо почала вона, опустивши погляд. – Я не проти дбати про сім’ю. Але іноді мені здається, що я просто розчиняюся у цьому будинку. Я стаю його частиною, а не частиною вас.

Він узяв її за руку.

– Я розумію. І хочу це виправити. Ми сім’я, Аня. І ми працюватимемо над цим. Разом.

У цей момент двері відчинилися, і в будинок повернулася Тамара з великим пакетом продуктів.

– Ну, як минув сніданок? – весело спитала вона, дивлячись на них. – Сподіваюся, Олексій упорався.

Ганна подивилася на чоловіка, потім на свекруху, і раптом усміхнулася. Це була щира посмішка, якої вона давно не мала.

– Впорався, – сказала вона. – Навіть дуже добре.

– От і чудово! – Тамара поставила пакет на стіл. – А тепер допоможіть мені все це розібрати. Сьогодні я готуватиму. Ганнусю, йди відпочивай. На цей раз я сама.

Ганна дивилася на них і відчувала, як усередині неї розтоплюється крига, яку вона носила останні роки.

Можливо, ось все це й було справді ідеальним. Можливо, саме так і виглядає справжня родина – не ідеальна, не бездоганна, але така справжня…

КІНЕЦЬ.