– Та ти ледащо просто! Віник взяти вже проблема? Живу з тобою, як у свинарнику!

– Віник? Може, запропонуєш ще корито замість пралки?

Оля стояла у дверях, схрестивши руки на грудях, і роздратовано спостерігала за тим, як Володя жує бутерброд, поважно відкинувшись на спинку стільця.

До того ж він щось там бубонів з приводу чистоти з набитим ротом. Крихітки летіли на всі боки.

– Знаєш, є мудрість така народна. Чисто не там, де прибирають, а там, де не смітять, – Оля підійшла та вручила Володі тарілку.

– Ти мені пилотяг уже майже місяць обіцяєш відремонтувати! І де? Позавчора ти працював, учора був утомленим… Що сьогодні? Голова болить? Запалення хитрощів?

Володя закотив очі й поставив тарілку на стіл, продовжуючи нахабно кришити бутербродом.

– Ну ти задовбала зі своїм пилотягом! Та полагоджу я, полагоджу. У крамницю тільки треба з’їздити по викрутку.

Оля сердито підібгала губи. Він навіть не подивився, що там сталося. Може, й не потрібна їм жодна викрутка. Зрештою, невже в нього їх немає?

Пахло черговою відмазкою.

– Ну так давай, вперед, – Оля зробила жест у бік вхідних дверей. – Що заважає?

– Не тисни зранку, га? Спокійно зберуся, тоді й поїду.

Оля вже знала, що це ні до чого не призведе. Як і все інше останнім часом.

Коли Володя тільки-но переїхав до її квартири, він намагався. Трохи незграбно, іноді з руйнівними наслідками, але ж намагався.

Дбайливо вішав картини, лагодив змішувачі, навіть зробив полички для вітальні під книги. Ну, косо, зате сам, з власної ініціативи.

Якщо потрібно щось зібрати, він залучав до справи Олю, голосно лаявся на інструкції, а ввечері приносив смаколики й дивився з нею кіно, розслабляючись.

З фінансами було не ідеально, але терпимо. На продукти та комуналку вони скидалися навпіл. За оренду платити не доводилося, адже вони жили у квартирі Ольги.

Іноді Володя дарував приємні дрібниці: ароматні свічки, бомбочки для ванн, м’які іграшки.

Може, він і не був принцом на білому коні, але тоді їхні стосунки здавались Олі… нормальними.

Потім почалися сніданки. Полагоджу міксер завтра. Винесу сміття завтра. Подивлюсь, чому кран капає завтра.

Завтра, звісно ж, не наставало. Оля втомлювалася нагадувати та робила все сама: гуглила, викликала майстрів, купувала нову техніку. Зрозуміло, за власний кошт.

Це здавалося справедливим. Адже вони не чоловік і дружина, а просто живуть разом. Квартира її.

Зате ось про жіночі обов’язки Володя знав чудово. Про те, що в будинку має бути ідеальна чистота аж до петель на дверцятах шафок. Про те, що його жінка повинна тримати себе у формі.

Про те, що в їхньому меню повинні бути присутні супи та м’ясні страви. На кашу з сосисками він пирхав, на приготоване з учора, теж. Йому хотілося, щоб їжа була виключно свіжою.

Тільки допомагати він не хотів.

Потім зникли подарунки. Володя став тішити виключно себе: нові навушники, кросівки, геймпад для комп’ютера. Все собі.

А ще трохи згодом у його репертуарі з’явилися розмови про сім’ю. У ньому раптом різко заговорив батько та чоловік.

– Слухай, Оль, може, нам час задуматися про весілля та дітей? Усі нормальні люди сім’ї будують. Он в Андрюхи, мого колеги, вже третя дитина на підході. Давай і ми почнемо?

Оля натягнуто усміхалася у відповідь. Мабуть, вона мала радіти. Адже жінкам належить радіти, коли чоловіки починають говорити про створення сім’ї? Але щось було не дуже радісно. Навпаки, всередині наче все скувало кригою.

Оля вірила, що чоловік має бути надійним та дбайливим. Якщо замислитись… турбота Володі її вже не вражала.

Раніше було прийнятно. Зараз? Вже ні. Адже вона розуміла, що далі буде тільки гірше, але хотілося сподіватися на краще.

Випадок з пилотягом ніби розплющив Олі очі.

Кілька місяців тому вона втратила роботу. Фірма вирішила скоротити штат. Їй урочисто подякували за внесок у справу, та побажали удачі.

Спочатку Оля навіть видихнула з полегшенням. За останні пів року умови лише погіршувалися. Премії урізали, а навантаження та кількість обов’язків кратно зросли.

Перші кілька тижнів вона дозволила собі відпочити, а потім сіла за пошук вакансій і раптом зрозуміла, що справа ця не швидка. А жити на щось треба.

Володя тоді гордо заявив:

– Не бійся! Я ж чоловік. Підтримаю тебе, все буде гаразд.

Оля тоді мало не розплакалася від подяки. Як приємно було почути про підтримку від людини, з якою живеш. Може, вони й не завжди знаходять спільну мову, але ж тримаються разом.

Дуже швидко стало зрозуміло, що то були лише гучні слова.

– Оль, а ти можеш мені скидати, де що купила? – спитав Володя ніби ненароком, коли Оля вкотре сходила за продуктами. – Ну, чи залишати чеки.

– У сенсі?

– Ну… Просто… Щоб я розумів, скільки й куди ми витрачаємо. Я ж зараз все на собі тримаю. Ну ти розумієш.

Оля не відразу, але все ж таки кивнула. Вона зрозуміла. Навіть не обурювалася. Хоча вже тоді щось тривожно стиснулося всередині. Це не було схоже на підтримку.

Її почали відвідувати думки, що Володя, можливо, непогано влаштувався. За продукти він платив стільки ж, скільки й Оля, але в готування ніяк не вкладався, а їв за двох.

Побутову хімію не купував. Затишок створювала лише Оля. Так, у разі чого комп’ютерне крісло та ортопедичний матрац залишаться з нею, але ж він теж користується всіма зручностями.

Коли зламався пилотяг, Володя видав своє коронне:

– Полагоджу, як буде час.

Але часу не було ні за день, ні за тиждень. Навіть за графік роботи два, через два. Оля вирішила, що принципово не витрачатиме останні гроші на це. Нехай Володя розстарається, тепер його черга.

Але минуло два тижні, а віз і нині там. До того ж Володя ще й став заявляти претензії щодо чистоти.

– Взагалі-то, – продовжив він, – з віником ідея і справді непогана…

– Що?

– Ну, бабусі ж справлялися якось. У ті часи пилотяга і близько не було, – отруйно процідив Володя.

Оля скинула брови. Це щось новеньке. Що далі? Без чого він запропонує їй ще обійтися?

– У наших бабусь, – повільно, вкрадливо почала вона, – були малесенькі килимки. Їх можна було легко винести й витрусити. А у нас килими від стіни до стіни. Пропонуєш витрушувати їх?

– Не розказуй мені, – невпевнено заперечив Володя. – У моєї бабусі килими навіть на стінах були.

Їй хотілося висловитися, але вона глибоко зітхнула і заспокоїлася. А чи варто взагалі сперечатися із цією людиною? Якщо чесно, їй не хотілося бачити його зараз.

Після того, що він сказав, вона остаточно переконалася, що не хоче ні заміж, ні в декрет. Взагалі не хоче стосунків. Але чи так легко відпустити його? Ну, вже ні. Потрібно хоч трохи, але провчити.

Оля раптом посміхнулася.

– Гаразд. Добре. Хочеш так, як було у бабусь? Не питання. У мене навіть вибивалка десь збереглася. Ходімо.

– Що? – Володя спантеличено моргнув.

– Ходімо, говорю. Ти піднімеш меблі, я витягну килими. Бабуся та дідусь завжди так робили. Потім ти винесеш килими на подвір’я, а я їх виб’ю. Прямо, як у старі добрі часи.

Володя закотив очі. Було очевидно, що він не готовий до таких подвигів.

– Ну, чого ти… Та гаразд тобі… – мляво запротестував він.

– Ну, а як ще? Поки пилотяг зламаний, справлятимемося по-старому, – знизала плечима Оля.

Через п’ятнадцять хвилин він потяг перший килим сходами, лаючись пошепки. Оля йшла слідом із виглядом благородної мучениці. Вибивалкою вона працювала абияк, більше для годиться.

Через пів години Володя весь змок. Футболка прилипла до спини, долоні почорніли від пилюки. Виглядав він так, наче його змусили безплатно розвантажувати вагон із цементом.

– Ну, що? Тепер нормально? Чи ще вибивати понесемо, борець за чистоту? – Поцікавилася Оля, засовуючи килим під тумбочку.

Меблі, звісно, підіймав Володя. Він же швидко похитав головою.

– От і чудово. А тепер, – Оля встала і випросталася, – збирай речі та провалюй.

– У сенсі?

– У прямому. Мені набридло бути й за дружину, і за матусю, і за чоловіка в цьому будинку. Мені буде простіше одній. Поки ми вибивали пил з килимів, у мене заразом злетіли рожеві окуляри з очей.

– Що? Ти серйозно? Через пилотяг?

– Не через пилотяг! Через те, що в тебе закінчився пробний період турботи, а після нього виявилася лише порожнеча.

Довелося посперечатися, але Володя все ж таки зібрав речі та пішов. Оля того ж дня віднесла пилотяг до майстерні.

Їй довелося поспіхом влаштуватися кур’єром, зате від неї ніхто нічого вже не вимагав і не годував «сніданками».

У квартирі стало чистіше. І не лише на підлозі…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.