– Та скільки це можна терпіти! – роздратовано промовив чоловік.

– Чому вона весь час репетує?

– Я намагаюся заспокоїти малечу, але вона сьогодні ніяк не засинає. А ти, між іншим, тато, візьми та заспокой!

– Я простягла йому дитину.

– А що мені ще зробити? Борщу наварити? Ти вдома цілими днями сидиш, а мені завтра рано вставати! Навіщо я тоді одружився?

– Думав, житиму в комфорті, домашні обіди їстиму, дружина затишок у будинку наведе. Але ти дитинку забажала! Тепер ніякого спокою в будинку немає і не буде, мабуть!

– Толю, ми ж разом вирішили про дитину, чим тепер ти незадоволений? – Заперечила я. – Чоловік явно намагався мене допекти. – Дитина плаче, коли в неї щось болить, наприклад. Вона не плаче просто так!

– Та ти її просто розпестила, потураєш їй, ось вона і вередує! Яка ти мати, якщо заспокоїти дитину не можеш?

– Тобто я погана мати, а Яна тобі заважає жити? Я правильно зрозуміла?

– Це так і є. Ви вже мене дістали! Обидві! Я втомився, розумієш?

Я нічого не відповіла, а почала збирати у сумку дитячі речі. Вміє ж Анатолій знаходити найчутливіші місця, і тиснути саме на них.

Більше я не терпітиму. Поживу у мами до розлучення, а потім улаштуюся на роботу. Досить випробовувати моє терпіння! Так я думала, кидаючи в сумку одяг Яни…

– Ну, і куди ти зібралася проти ночі? Подруги твої вже сплять!

– Поїду до мами, там ми з дитиною нікому не завадимо! – Я змахнула сльозу.

Останнім часом я дуже втомилася, мало спала, харчувалася, як доведеться. Яна часто плакала ночами, хоча я її годувала грудьми.

Мені доводилося годинами ходити по кімнаті з дитиною на руках. Чоловік жодного разу не підвівся, щоб дати мені відпочити хоч трохи.

Ось і зараз на його обличчі не було й краплі співчуття. А тепер виявляється, що ми з дитиною тут нікому не потрібні. Сльози самі потекли по моєму обличчю.

– Знову ниєш? Думаєш мене розчулити? Але ж ти сама все це влаштувала. І твоя мама терпіти ці крики не буде, їй теж відпочивати треба!

Я зібрала сумку, одягла дитину, та вийшла з квартири. Мені хотілося якнайшвидше піти звідси, щоб Анатолій мене не зупинив. Але він і не збирався, а тільки крикнув услід:

– Іди, провітрись, може, подумаєш! – Чоловік був упевнений, що я повернуся за пів години, не божевільна ж.

“Вона навіть візок не взяла, не кажучи про свої речі. Тут вона має все, я непогано заробляю. Чого ж їй не вистачає? Капризує, з жиру біситься”.

Але я більше не повернулася. Є в житті людини межа, яку не можна переходити нікому!

Виявилося, що потяг до рідного міста буде лише вранці. Мені не хотілося сидіти на вокзалі, де тисячі очей дивитимуться на мене. Сльози, поволі, продовжували литися з моїх очей.

Я влаштувалася на лавці недалеко від вокзалу, і замислилася про своє життя. Дочка міцно заснула на моїх руках.

Було досить прохолодно, але я була захоплена своїми переживаннями, і не відчувала холоду. Я зовсім не шкодувала про розрив із чоловіком. Жаль було часу, сил, витрачених у марних спробах налагодити сімейне життя.

Анатолій не був поганою людиною. Шкідливих звичок не мав, руки росли із правильного місця. Міг по дому допомогти, зробити ремонт.

Розмовляти з ним було цікаво, Анатолій був розумним, начитаним, багато знав, цікавився літературою, музикою. Спочатку він здався мені серйозним та стриманим.

Я не відразу зрозуміла, що він повністю зациклений на собі. Всі спроби зав’язати з ним розмову закінчувалися настановою, ніби я його нерозумна учениця. Слухав чоловік тільки себе, інші, особливо жінки, на його думку, нічого не розуміли в житті.

Він не зустрів нас з немовлям з лікарні, бо був зайнятий на роботі. Анатолій ніколи не ходив зі мною, та Яною до лікаря, вважав, що це мій обов’язок.

Подруги поступово перестали заходити до мене в гості, бо чоловік був незадоволений, і йшов у свій кабінет, грюкнувши дверима.

Якось я спробувала розповісти Анатолію про сварку з начальником на роботі, чекала співчуття, а отримала коротке: «Сама винна!».

Чоловік мене абсолютно не чув, та не розумів. Більше я не намагалася з ним розмовляти, я мала лише слухати та погоджуватися.

Мені було прикро, що Анатолій не помічає моїх переваг, а недоліки роздмухує, чи просто вигадує. Адже я не відповідала на його випади, завжди співчувала, підтримувала, якщо у чоловіка траплялися проблеми.

Дізнавшись, що Толя рано залишився без батьків, і його виховувала бабуся, я щиро його жаліла, намагалася оточити теплом та увагою.

Мабуть, бабуся не змогла пояснити онукові, на чому будуються стосунки у сім’ї. Вона жаліла Толю, дозволяла йому все. Ось і виріс хлопець егоїстом, черствим та жорстоким.

Швидше за все, він сам цього не усвідомлював. Коли ми одружилися, Анатолію було вже тридцять років, і він ще жодного разу не був одружений. Тепер я розуміла, чому він був один.

– Пані, у вас щось трапилося? Ви вночі, одна з дитиною, плачете. Чим я можу допомогти вам? – добре поставленим голосом спитав чоловік років сорока.

Я подивилася на незнайомця здивовано, збираючись відповісти, що в мене все гаразд. Але чоловік дивився так щиро, найменшого наміру «нашкодити» не виявляв.

– Дякую, що запитали, але у мене справді дещо трапилося. Я пішла від чоловіка! – несподівано для себе промовила я.

– Він вас образив? Ви добре почуваєтеся, дитина здорова? Може, викликати швидку?

– Ні-ні, ми здорові, чекаємо на потяг. А він буде лише вранці. Просто не хочу сидіти на вокзалі!

– Але як же ви тут до ранку маєте намір сидіти? Ви ж замерзнете! Та ви мене не бійтеся, я допомогти хочу! Вибачте, не представився.

– Мене звуть Олександр Борисович, я професор, викладаю філософію в університеті. Дозвольте, я потримаю вашого малюка, у вас, мабуть, втомилися руки. – Професор спритно взяв Яну, і почав тихенько її похитувати.

Я, зворушена турботою незнайомої людини, знову заплакала. А потім узяла, та й розповіла все, що було в мене на душі. Професор уважно вислухав мене, дістав з кишені хустку і простяг мені.

– Знаєте, Кіро, я не прихильник розлучень, але у вашому випадку гадаю, вам треба розлучитися. Жінка, що годує, особливо вразлива, і потребує підтримки.

– І як можна вас відпустити одну, вночі? Це неприпустимо! Ваш чоловік не повинен був так поводитися. Фактично ви залишилися одна зі своїми проблемами.

– Є такі люди, повністю позбавлені людських почуттів, які не мають емпатії. Вони ніколи не змінюються, навіть, якщо присягаються стати чуйними та уважними!

– Так, – погодилася я. – Так воно і є. Краще бути одній, ніж жити з чоловіком, і постійно страждати від самотності.

– Знаєте що, Кіро, ми зараз поїдемо до моєї мами. Ви переночуєте, зігрієтесь, погодуєте дитину, а вранці вирішите, як вам бути далі.

– А це зручно?

– Ще і як зручно! Моя мама обожнює дітей. Моя дочка давно виросла, і мешкає далеко від нас.

– А ваша дружина? Ви такий добрий, мабуть, живете душа в душу?

– Так і було, Кіро. Лише два роки тому її не стало від невиліковної хвороби.

– Вибачте, я ж не знала!

– Гаразд, дівчата, поїхали, моя машина за рогом! Їдемо?

– Їдемо! – Усміхнулася я.

Я не помітила, як перестала плакати, мені було так просто розмовляти з новим знайомим, про мене давно ніхто так не дбав.

Далі все було, як уві сні. Мама Олександра Борисовича виявилася наймилішою старенькою. Вона страшенно зраділа гостям.

Смачно нагодувала, поклала спати на величезному дивані, дбайливо вкрила ватяною ковдрою.

Я нагодувала Яну, і заснула міцним сном, як бувало в дитинстві. Ранковий потяг ми безнапасно проспали, та поїхали денним.

Мама відразу про все здогадалася, і не стала ставити зайвих запитань. Чоловік дзвонив кілька разів, пропонував повернутися, обіцяв бути чуйним та дбайливим.

Я приїхала один раз на суд, щоб розлучитися. Суддя, дізнавшись, що ми живе окремо, не став призначати час на примирення, і прийняв рішення про розлучення, попри заперечення Анатолія.

У мами я розквітла, видужала, знову навчилася сміятися. Яна перестала плакати ночами. З Олександром та його мамою я майже щодня спілкувалася телефоном.

А за пів року він запропонував мені місце бібліотекаря в університеті. Пожити пропонував у його мами. Я погодилася.

А незабаром Олександр зробив мені пропозицію. Він дуже хвилювався, адже він старший за мене майже на двадцять років. Але я з радістю погодилася, бо була впевнена, що у нас все вийде.

Можливо, це не кохання! Але, як я вважала, кохання у мене вже було! Між нами є взаєморозуміння, повага, довіра – відтепер для мене ці почуття найголовніші! Я слушно міркую?

КІНЕЦЬ.