Так вже повелося, що у багатодітній сім’ї старші діти глядять менших. Я саме з такої родини. А оскільки, я найстарша, то обов’язків на мене покладали найбільше. Молодшим братам та сестрам я з дитинства була за няньку.

А в мене їх не двоє і не троє, а цілих п’ятеро. Про звичайне дитинство я могла й не мріяти, воно пройшло у клопотах, які зазвичай виконують батьки. Це послугувало тим, що на друзів я часу не мала, й однокласники мене теж сторонились.

Я вмовляла батьків записати мене на якийсь гурток, але вони були проти. Казали, що грошей на такі дурниці нема. Взагалі здавалось, що їм до мене й до моїх переживань байдуже.

Мої потреби ніхто не враховував. Я з раннього віку навчилась готувати їсти, міняти підгузки молодшим, прала, слідкувала за ним на прогулянці, щоб нікуди не влізли. Обов’язків у мене було вдосталь, але я ніколи не закидала навчання й майже з усіх предметів мала п’ятірки.

Закінчивши дев’ятий клас, надумала вступати до коледжу в обласному центрі. Та батько був проти, сказав: “А хто мамі допомагатиме з малими?”. Тож мені нічого не лишалось, як розпочати навчання у швейному технічному училищі. На нього я витратила чотири роки навчання та втратила будь-який потяг до науки.

Практику проходила у місцевому ательє, де й залишилась працювати. Щойно я отримала першу заробітну плату, як батьки передали мені цілий список всього, що треба купити додому. Я зрозуміла, що це шлях в нікуди і я не хочу так жити. Тому переїхала на орендовану квартиру. Легше жити не стало, грошей катастрофічно не вистачало. Іноді доводилось жити на самих сухарях, але це було того варте.

Згодом я зустріла хорошого хлопця. Ми побрались й через два роки у нас народилась донечка. Я хотіла розділити радість з рідними. Попереду були новорічні свята, тому вирішила, що це найкращий час, щоб відновити наші стосунки, забувши колишні образи.

Купила подарунків для всіх, солодощів для менших й поїхали з чоловіком до моїх батьків. Та щойно я переступила поріг, як на мене, посипались звинувачення й образи.

Батьки почали дорікати мені байдужістю та невдячністю. Схоже, вони нічого не переосмислили й вирішили у всіх свої проблемах знайти крайнього – старшу доньку. Ми залишили пакунки та пішли геть. З родиною не спілкуюсь, зараз найрідніші люди для мене – це чоловік та донька.

КІНЕЦЬ.