– Та що ти з ним панькаєшся, Оленко? – сварилася мама, розкладаючи на столі вареники. – Юрко тебе любить, з ним будеш як за кам’яною стіною. А твій Артем… Вчора знову бачили, як він у шинку сидів.

Олена мовчала. Ще б пак – з дитинства в її серці жив тільки Артем. Хлопець із сусіднього села, худорлявий, але з такими глибокими очима, ніби там уся правда світу жила. Вони дружили ще з першого класу. А потім якось непомітно все змінилося – він став “тим самим”. Перший поцілунок. Перші сльози. Перші обійми на березі річки.

А потім – армія. Повернувся – вже не той. Замкнутий, не довіряв нікому. Працював на пилорамі, ввечері пив, ночами мовчав. Олена чекала. Два роки. Три.

А тоді з’явився Юрко. Батько – фермер, господарство – як з картинки. І сам Юрко – рівний, сильний, упевнений. На неї – як на принцесу дивився. Подарунки, квіти, вечори з мамою й татом. У селі всі казали: «Олено, не барися! Такий шанс раз у житті».

Артем тоді тільки плечима знизав:

– Роби, як хочеш. Ти – не річ.

І вона… Вийшла. За Юрка. Весілля було гучне, до ранку співали. Усі тішилися, тільки вона дивилась у вікно, мов чужа.

Життя з Юрком було правильне. Чітке. Розписане – з понеділка по неділю. У хаті – лад, у дворі – порядок, на обличчі – усмішка. Але всередині – пусто. Юрко був добрий, роботящий, не пив, руку не піднімав, не кричав. Але… не бачив її серця.

– Що ти все мовчиш, Оленко? – питав він іноді.

– Тобі чогось не вистачає?

– Та ні, все є…

Була в неї донька – Даринка. Маленька копія Артема. Хоч усі казали, що в Юрка. Вона не сперечалась. Але іноді, коли лишалась сама, ховала обличчя в подушку і плакала. Бо не можна було сказати – навіть собі – що любить інакшого. Що живе не так, як хотіла.

Минали роки. Олена доглядала дім, навчала дитину, готувала смачні борщі. Юрко був добрий батько і господар, у нього не можна було докорити ні словом. Але щось глибоке в ній в’яло.

Одного разу вона поїхала автобусом у районну лікарню. Чекала на вулиці, коли почула знайомий голос:

– Олено?

Вона повернулась – і завмерла. Артем. Посивілий трохи, але очі – ті самі. Теплі. Глибокі. Вони стояли, ніби не було тих п’ятнадцяти років.

– Як ти? – запитав він.

– Добре. А ти?

– Та як завжди.

– Одружився?

– Ні. А ти… щаслива?

Вона не відповіла. Погляд впав униз, на свої руки. Там не було кільця – давно зняла, бо «пальці набрякають». Але правда була інакша.

– Я не знаю, – тихо відповіла вона.

Він кивнув. І вони мовчки простояли ще хвилину.

– Я радий, що ти є, – сказав і пішов.

Вона поверталась додому ніби п’яна. В голові крутилися його слова. Радість була гіркою.

Увечері вона довго не могла заснути. Юрко лежав поряд, дихав рівно. Донька вже підросла, жила в гуртожитку. І вперше за довгі роки Олена подумала: «А може, ще не пізно?»

Вранці сказала Юркові:

– Мені треба поїхати до мами. На кілька днів.

– Добре. Щось сталось?

– Ні, просто хочу побути трохи сама.

Юрко мовчав. Але в очах його була тривога.

Мама здивувалась, але нічого не питала. Вони разом варили компот, пекли пиріжки. Увечері Олена вийшла надвір. Дорога вела до лісу. А за ним – село Артема. Вона не знала, навіщо йде. Просто йшла.

І раптом – він. Стояв під старою липою.

– Я знав, що ти прийдеш, – сказав.

– Як?

– Просто знав.

– Я все зруйнувала, Артеме. Вийшла не за того.

– Ти зробила, як уміла. Я сам не боровся. Винен теж.

Вона стояла й плакала. Він підійшов ближче й обійняв. Вперше за багато років вона відчула, що жива.

– Що тепер буде? – спитала вона.

– Буде те, що вибереш. Я тебе чекати не буду. Але ти – єдина, кого я колись любив.

Вона повернулась додому. Юрко сидів на ґанку. Подивився – і все зрозумів.

– Він?

Вона кивнула.

– І що ти вирішила?

– Я хочу піти, Юрку. Прости.

Він підвівся, подивився на неї довго. Потім тихо сказав:

– Я ж тебе по-справжньому любив, Олено. Але не триматиму.

Розлучення було тихе. Люди шептались, але швидко відстали. Олена переїхала в село до матері, а згодом – до Артема. Не одразу зійшлися. Були розмови, сумніви, сльози. Але потім – просто стали жити. Варили чай. Садили квіти. Пекли хліб. Обіймалися на світанку.

Не було в них весілля. Але було щастя. Пізнє. Стигле. Тепле, як яблуко в серпні.

Не треба боятися робити вибір. Але якщо помилишся – не бійся повернутися.

Бо життя – це не завжди пряма дорога. Але любов… вона чекає. Навіть через роки.

Джерело