“Ех, добре вранці в селі влітку, і в обід добре, і ввечері, і не влітку теж,” – думає Андрійко, старший онук Коваленків. – “Вранці встанеш, сонечко рожевим краєм тільки-но виповзло з-за обрію”.

А ти стоїш на ґанку, потягуєшся. Дружок, вірний пес, виліз із будки, гуркочучи ланцюгом. Стоїть, позіхає, прогинає спинку, крутить хвостом-бубликом. Знає, Андрійко зараз візьме вудочки, відв’яже його, і підуть вони на річку рибку ловити. Маленьких сріблястих пліточок, карасиків та піскарів.

Кіт Васько теж знає про це, тому й сидить на завалинці. Хитро посміхаючись, дивиться на Дружка: “Іди, мовляв, риби неси, бабуся мені всіх маленьких віддасть, ня-я-ав”.

Ще навіть не встала бабуся і спить дід, сплять молодші брати і сестри. Андрійко сходить босими ногами по сходах у велику росу, що зібралася за зорю на траві. Бррр, пробирає до кісток бадьорість від роси.

Витерши ноги, взуває кеди, бере звечора припасені снасті, баночку з хробаками, відв’язує Дружка і, помахавши Василеві, йде обережно до хвіртки, показуючи Дружку, щоб не радів сильно, не будив чарівність раннього ранку. Василь, трясучи лапками, проводжає рибалок до хвіртки, потім повертається, сідає на ґанку і задумливо вмивається…

Встає бабуся. “Ууух… щось запізнилася сьогодні, – думає бабуся, – треба дітям млинців сьогодні на сніданок спекти.” Зробивши ранковий ритуал із заплітанням своїх кісок і укладанням їх у зачіску, бабуся одягається і виходить на ґанок.

Дружка немає, Василь ліниво потягуючись, мружить на бабусю очі. “Ну, чого тобі, морда бандитська, — говорить бабуся Василеві, — хто позавчора по глеках лазив, га? Хто сметанку злизав, та рівне-рівнесенько так? Ууу, негідник.

Зараз почекай, здою Майку, та дам тобі молочка парного, пика ти, шерстяна.” Бере бабуся дійницю, наливає теплої водиці і йде до хліва, доїти сонно жувальну корову, Майку.

“Ну, вставай, вставай, годувальнице, чого лежиш. Розляглася, вставай, Майко…” Майка ж лежить граціозно витягнувши шию, прикривши свої красиві очі великими віями, лежить і жує.

Потім, помітивши бабусю, витягує шию, тягнеться до неї своїми шорсткими губами. “Та, на, на… — суне бабуся Майці в рот шматок чорного хліба, — вставай, красуне моя.”

Зжувавши ласощі, корова важко починає підніматися, це ціле мистецтво.

Витягнувши голову, встає на коліна передніх ніг, відставляє зад, різко витягує ноги вперед, піднімає задню частину і зітхаючи стає на чотири ноги.

Вим’я її повне молока, від Майки смачно пахне парним молочком, полином і ще чимось…

Бабуся не прив’язує Майку, щоб подоїти, а навіщо? Тварина сама знає, що треба стояти смирно, поки господиня доїть її.

Вона й стоїть, прикривши очі, жує і іноді повертається, щоб лизнути бік або дотягнутися до голови господині. “Ну-ну, Майко… стій смирно…”

Потім, подоївши корову, бабуся йде з повним відром молока і ледь не падає, тому що саме в цей момент Василеві захотілося потертися об бабусину ногу. “Тьху ти, Васько, чорт оскаженілий, іди вже, зараз наллю.”

— Ти чого лаєшся, Валюшко, — запитує дідусь, що сидить під навісом з незмінною цигаркою в зубах.

— Та під ноги лізе, Васько. Ледь не впала через нього. Колю… ну, а ти чого? Зранку вже свою соску дудонеш, ну…

— Та не можу я без неї, Валюшко, — посміхаючись говорить дідусь, — сама ж знаєш… Змалку з цією заразою… Моя друга натура, так би мовити.

— Ой, та ну тебе… Майку виженеш?

— Звісно… З Іллею якраз треба поговорити.

— А чого так?

— Та він ганяє корів туди, в бік далекого покосу, траву хай гляне, як там вона, кажуть, залиті були далекі луки весною, аби не вимокла… Треба, мабуть, візьму хлопців, та поїду, сам гляну? Андрійко ж на риболовлі?

— Та ні, встала, вже ні Дружка немає, ні Андрійка, і цей, чортяка волохатий, сидить, пику щирить. А чого йому не щирити? Он, дивлюсь, кришку на глечику відсунув і сметанку злизав, як ножем зрізав, ну як же так… Ну, розуміє, глянь, розуміє…

Що про його негідника говорю, напився молочка… Іди, Колю, он Ілля жене… Я поки млинців зроблю, іди… Буян вже, он, пику тягне, що таке? Ну що… Зараз господар твій з мамкою вас виженуть, травичку їсти.

Процідивши молоко в чисті, простерилізовані під жарким літнім сонечком трилітрові банки, виправши марлечку, через яку цідила молоко, бабуся несе повні банки в хату.

Василеві вже не цікаво, він вже напився молочка парного і сидить на поручнях веранди, що веде до будинку, вилизуючи свою м’яку лапку і не тільки лапку, а дещо ще, що бабуся погрожує відірвати йому іншим разом, рожевим, шорстким язичком.

Бабуся бігає, немов заведена по двору, дідусь іде, бере вуздечку і повідомляє бабусі, що він пішов за Сірком. Старенька конячка пасеться, стреножена в кінці городу.

Дідусь запряже Сірка у віз, накидає позаду лавочки, на якій сидітиме сам і Андрійко, старих фуфайок, постелить стару доску

Бабуся збере з собою сумку: варені яйця, редиску, цибульку зелену, квас у пляшці, сальце, хліб, пиріжки. Дідусь посадить нагодованих, чистих, умитих онучат позаду себе, Андрійко сяде поруч з дідом, і поїдуть, підганяючи Сірка, на далекий покіс, дивитися траву. А бабуся буде клопотати поки по господарству.

У двір забігає веселий Дружок. “Рибалки повернулися, — посміхаючись і витираючи руки фартухом, — говорить бабуся, — ну як, Андрійко, щось зловив?”

Задоволений Андрійко показує відерце, в якому плещуться: два великих карася, піскарі та пліточки.

— Ти дивись, діду, годувальник наш росте…

— Що там?

— А ось, поглянь… поглянь… Та наловив скільки…

— Ня-я-ав!

— Ооо, та ти ж, вічно голодний, зараз, поснідають хлопці з дідом, відправимо їх і будемо чистити рибу, дам тобі нутрощів та голову.

Але кіт вимагав своє, і поки всі відволіклися, він засунув лапу у відро і з диким виттям перевернув відро на траву. Вся риба вивалилася, стрибала, звиваючись у траві.

Поки все зібрали, Вася встиг потягнути собі піскарика і, задоволено муркочучи, притримуючи лапою, вгризався в рибку, трясучи головою і радісно муркочучи. Дружок добродушно ,,розповідь спеціально для сайту рідне слово,, дивився на Василя, якого охопили інстинкти.

Встали молодші онуки, висипали, як горох, у двір. “Андрійку, ти що, на риболовлю ходив, — запитує Марко, на два роки молодший за брата. Він старший за своїх рідних сестрицю і брата, але молодший за Андрійка, який найстарший із двоюрідних. — Чому мене не розбудив?”

— Я тебе будив, Оленко, скажи?

— Так, — киває головою Оленка, — я вже сама хотіла з Андрійком піти…

Марко ображено надуває губи, на очах у нього блищать сльози. Але вони миттєво висихають, як тільки Марко бачить дідуся, що веде Сірка під вуздечку.

— Діду… ти поїдеш кудись?

— Ну, — посміхається дід.

— А… ми?

— І ви, — сміється дідусь.

Поснідавши, діти дружною юрбою розсаджуються у возі. “Діду, а можна я з вами, з Андрійком на лавці сидітиму?” — запитує Марко.

— Можна…

Марко сідає по інший бік дідуся, і сподівається, що дідусь дасть йому віжки потримати. Малеча ж вільно розкладається позаду діда і братів у возі. Дружок скаче від радості, адже його теж візьмуть.

Бабуся тихенько хрестить своїх услід, зачиняє ворота і йде, пересварюючись з Василем, займатися справами…

Ось такий один день із багатьох… день, сповнений турбот, радості, запахів свіжого молока та польових трав, і, звісно, безмежної любові.

Чи є у вас спогади про такі літні дні у бабусі? Поділіться ними!