— От як на мене, так я не проти поріднитися. Та ми й так, вважай, рідня… скільки я тебе знаю, Петре? Та все життя знаю.

— Ну-ууу, не тільки зі мною, – Петро поглядом показав на дружину, – з нами ріднитися…

Михайло повернувся до Клавдії: – Це само собою… я й хотів сказати, з вашою сім’єю наша сім’я не проти поріднитися.

Клавдія кивнула і відвела погляд. Вона мовчки прибирала зайвий посуд, мовчки слухала розмову чоловіка й односельця Михайла Зінченка. А її чоловік Петро, пропустивши з гостем по «маленькій», розімлів, розчервонівся, і вже прикидав, у скільки обійдеться весілля. Ні, грошей йому не шкода для молодшого сина, його інше бентежило: коли це Іван встиг із донькою Мишка Наталкою загуляти.

— Я як побачив увечері Наталю з вашим Іваном, у мене від серця відлягло… ну хороша ж сім’я, чого ще бажати для доньки…

Петро кивав, погоджуючись і підливаючи гостеві, господиня підсувала тарілки, нагадуючи про різносоли.

Нарешті Михайло встав і, похитуючись, пішов до дверей. – Чуєш, давай проводжу, – запропонував господар.

— Дівка я чи що – проводжати мене до самого ґанку, не треба, свате, сам дійду.

Господарі провели гостя за ворота і, повернувшись до хати, подивилися один на одного. – Не зрозумів я, Клаво, чого ти так замислилася… хороша ж дівка у Зінченків… чи ти вже на майбутню невістку зуб точиш?

Клавдія махнула рукою на чоловіка. – Не вигадуй. Тут інша біда…

— Яка ще біда? Чи думаєш, байки нам тут Мишко розповідав? Ну так це ми у Івана запитаємо ввечері.

Клавдія важко зітхнула, збираючись із духом розповісти свою правду.

— Учора не встигла, думала вранці поговорю, а тут Михайло в гості завітав, та ось така розмова і вийшла… вже не знаю, що думати. Якщо Іван з Наталею зустрічається, і, як каже Михайло, Наталя вже про весілля заїкнулася…

— Ну! Не тягни кота за хвіст, говори вже, – квапив Петро.

— Учора Раю Карпову зустріла в райцентрі, ну пам’ятаєш, навчалися разом із нею… у неї донька Світланка… тож сказала, що наш Іван з її Світланою зустрічається. І Света вже про весілля говорить, ніби вирішили вони з нашим Іваном одружитися.

— Так і сказала? – запитав Петро.

— Ось точно так і сказала!

— Бреше вона!

— Це чому? Навіщо їй вигадувати?

— Не може наш Іван на двох одразу одружитися. Мишкові я вірю, та й Наталю добре знаємо, відповідальна дівчина, а ось про твою Раю, та про її Світлану нічого не знаю…

— Це чому ж «про мою»? Ти її теж знаєш… Раїса в профкомі скільки років уже, люди її знають, поганого нічого не чути.

— Так ти що, за Раїсу з її донькою? – запитав Михайло з явною підковиркою.

— Та мені кого приведе, з тією і нехай живе! Тільки нехай з однією одружується, а то ж тут виходить, дві наречені…

— Ну, це розібратися треба, – буркнув Петро, теж задумавшись. Не хотілося йому перед Михайлом упасти в бруд обличчям, тож сподівався, що новина Раїси, як порожнє відро, і Іван з її Світланою не зустрічається.

Важко приховати цікавість, коли Іван з’явився після роботи додому. Наспівуючи під ніс якусь пісню, умився, і гримнувши стільцем, сів за стіл.

— Чого так гримиш, не на комбайні ж, – пробурчав батько.

Мати сіла поруч, і знаками показувала чоловікові, щоб не чіпав сина, поки той не поїсть.

— Ну, гаразд, піду я… прогуляюся, – сказав Іван, і було видно, настрій у нього ще додався.

— Почекай, поговорити треба, – зупинив Петро, – таке тут діло… Михайло сьогодні приходив… у справі, звісно. А потім посиділи ми тут трошки… Що в тебе з Наталею? – запитав Петро раптом несподівано. Але ж хотів підготуватися, здалеку зайти, але вийшло відразу в лоб.

Іван злегка насупився. – А що з Наталею?

— Ти не прикидайся, – прикрикнув Петро, – Михайло вже весілля вам придумав…

— Як? Уже?

— Іване, ти скажи нам усю правду, що в тебе з Наталею? – запитала Клавдія. – І зі Світланою Карповою що в тебе?

Тепер Іван розгубився, бо застали його зненацька. Він знову сів за стіл і обхопив долонями скроні.

— Вийшло так, тепер не знаю… як бути, – зізнався він.

— Не лякай мене, синку, – Клавдія зіщулилася, передчуваючи недобре, – кажи, хто з них наречена.

— Так, вважай, що обидві тепер, – сказав Іван, зібравшись із духом. Він подивився на батьків. А вони з переляком дивилися на сина. – Гаразд, розповім, тільки ви мене все одно не зрозумієте. Светка мені давно подобалася, зустрічатися почали… а потім посварилися, через дурниці якісь посварилися. Я навіть приревнував її… ну здалося так… коротше, на зло Светці став зустрічатися з Наталкою, сказав, що одружуся…

Петро совався на стільці, обличчя почервоніло від обурення.

— Ні, ну я нічого… у сенсі, нічого не було, – виправдовувався Іван, – я, правда, хотів одружитися…

— А тепер що? Розхотів чи що? – прикрикнув Петро.

— А як же Світлана? Звідки її мати знає, що ти хочеш зі Світланою одружитися? – запитала Клавдія, остаточно заплутавшись.

— Та почекайте ви, я не все сказав, – нагадав Іван. – Із Наталкою зустрічаємося… а тут Светка сама зі мною помирилася. Ну і я зрозумів, що посварилися через дрібницю, вона взагалі ні в чому не винна. Стали зустрічатися… і з Наталею зустрічаюся… ось так вийшло.

— Ех, задати б тобі прочуханки за твої «зустрічі»! – Сказав Петро. – Ти що вирішити не можеш, хто тобі потрібен?

— Та вони обидві хороші… з Наталкою зі злості спочатку, а тепер… ну як я їй скажу?

— Іване! Нині ж скажи! Не мороч дівкам голови, розберися, синку, а то посвариш нас із людьми, – попросила мати.

Іван перейняв батьківську статуру і приємні риси обличчя, русяве волосся, а ось характер… здивував він своїм характером батьків.

— Так-так, Іване, наробив ти справ, – зауважила Клавдія, – обирай тепер.

— Одну вибрати – іншу образити, – сказав Іван.

— У тебе, мабуть, справа до сінника дійшла, – натякнув Петро.

— Ні, батьку, не було… ось як є кажу: не було. Тільки слова красиві говорив…

— Іди з очей моїх геть, – попросив батько. – Як вирішиш ситуацію, так і буде далі розмова, а поки що… не хочу…

Іван вийшов.

— Ну що ти так із ним? – запитала Клава. – Молодий ще, заплутався…

— Ага, заблукав у двох соснах.

— А ти, Петрику, себе згадай, теж спочатку з Нінкою Підгірною ходив, проводжав її…

— Ну ти згадала, це до моєї армії було, я зовсім ще зелений був… та й так це, несерйозно все. Ось із тобою серйозно! Тож ти на мене стрілки не переводь, давай краще подумаємо, як бути, якщо Іванко Наталці Зінченко відмовить… це ж наші, місцеві. А ось твоя Світлана з району…

— Та не моя вона!

Батьки чекали розв’язання ситуації, і вона вирішилася незабаром зовсім несподівано.

На дах будівлі сільського клубу якимось чином забралося кошеня – нетямуще ще. Видно, собаки загнали туди. Стоять дітлахи, пальцями показують і не знають, як допомогти. Іван проїжджав повз на мотоциклі. Зупинився.

— Чого зібралися?

— Кошеня там, зняти треба…

— Ну ви це… самі не лізьте.

Іван узяв у сусідньому дворі драбину, приставив її і виліз. Кошеня він забрав, і навіть встиг дістатися до драбини й віддати спритному хлопчині просто в руки.

— Дядьку Іване, злазьте, – кричала дітвора.

А він і хотів спуститися, тільки раптом ногу звело. Обережно встав на сходинку довгих сходів і… обірвався. Упав невдало, приземлився на праву ногу. Встати вже не зміг.

«Перелом складний», – сказали в лікарні й відправили в місто. Там, у травматології, поклали Івана на ліжко з витяжкою. І дивився він тепер на важку гирю і прикидав, скільки ж йому тут лежати в такому безпорадному стані.

Першою приїхала мати. Сиділа біля ліжка і плакала.

— Живий і добре, – сказав він.

Але це була самоутіха. Перелом виявився настільки важким, що відновлення мало бути довгим, і не факт, що кульгати не буде.

— Мамо, там кошеня підібрав хтось? – запитав Іван.

— Яке кошеня? Ти про себе думай, – схлипувала мати.

— Ну я ж начебто врятував його, ти запитай у дітлахів, якщо ніхто не підібрав, візьми додому…

— Ой, здалося тобі це кошеня, через нього ти впав…

— Не через нього… сам я впав. Ну запитай щодо кошеняти, а то шкода, якщо пропаде, даремно ж я за ним по даху повз?

Іван дивився у стелю і думав про те, що скаже Світлані, які слова знайде для неї… Але Світлана не приїхала. За весь тиждень жодного разу. Це було дивно для нього, адже він нічого не просив. Просто хотів сказати, що про весілля рано думати, поки не оклигає. І Наталії хотів також сказати. Загалом, відкласти все. А потім думати. Добре думати.

Наталя двічі приїжджала. І Іван, заїкнувшись, що не до весілля зараз, побачив у її очах розуміння.

Час минав, а ясноока Світлана так і не приїхала. – Забудь, – сказала мати, – значить, їй не треба.

— Ну так, – погодився Іван, – сам я винен.

— Синку, Наталя тебе відвідує… та й не знає вона нічого про Світлану. А ти й не кажи. Дівчинка хороша, дружина хороша буде… і нам із батьком радість.

— Так, товариші, легко і важкопоранені, – пролунав дзвінкий голос, – оголошую вологе прибирання.

Чоловіки в палаті посміхнулися. – Давай, Попелюшко, начищай до блиску! – підбадьорювали вони.

— Я не Попелюшка, я Люба, – сміливо заявляла санітарка.

— Ех, шкода, що молода ще, – зітхав тридцятирічний Сергій, – я б із тобою одружився.

— Ви спочатку одужайте, щоб наздогнати мене, а то ж я бігаю здорово, – сміялася дівчина.

Ось уже палата сяє чистотою, двері прикрили.

— Сергію, ну куди тобі ця дівчина? – запитав Павло Васильович, літній пацієнт, – молоденька, худенька, її з-за швабри не видно…

— Васильович, та це так, жартую.

І тільки Іван не реагував на жарти, і не звертав уваги на розмови. Лежав, замислившись про щось серйозне. Він узагалі змінився: погляд потух, думає про щось постійно.

Наталя знову прийшла. І він наважився.

— Вибач, Наталко. Не буде весілля.

— Звичайно, не буде, – погодилася дівчина, – тобі одужати треба, а вже потім…

— І потім теж не буде.

***

З лікарні виписався Іван не скоро. Коли зять (чоловік старшої сестри) привіз його додому, втомлено ліг на диван і довго мовчав.

— Усе налагодиться, – підбадьорювала мати. – Не прийшла Світлана – і все само собою вирішилося.

— З Наталею я теж не одружуся, – відповів Іван.

Клавдія оторопіла. – Ти що ж, Світлану любиш?

— Тепер ні. А Наталі я все розповів.

— Що «все»?

— Розповів, що зустрічався з обома, вибачення попросив.

— Ой, Іване, знову ти спраав наробив, – охнула Клавдія, – усе ж розв’язалося… така дівчина хороша, їздила до тебе…

— Ну, значить, я поганий. Не можу я. Не чесно це.

Кульгавість ще довго залишалася в Івана, його навіть перевели на іншу роботу, поставили комірником у майстерні, і він записував у журнал кожну видану деталь. Зовні ще кращим став, тож жінки з місцевої їдальні, під різним приводом, забігали подивитися на статного Івана.

Минуло півроку

Іван знову поїхав у місто. Прийшов у ту саму лікарню, де довелося лікувати ногу.

— Покличте санітарку… Люба її звуть, – попросив він.

— Немає в нас таких, – відповіли йому.

— Півроку тому була… куди ж вона поділася? Як знайти?

— Медсестра Люба в нас є.

— Точно знаю, що санітарка була тут, звуть Любою.

— Ну так, Люба була санітаркою, підробляла, а тепер, як медучилище закінчила, так у нас і працює.

Іван так зрадів, що не міг слова підібрати.

— А покликати можна?

Вона вийшла – така ж тоненька, але тепер, замість смішливого погляду – серйозний.

— Дякую приїхав сказати.

— Мені? – запитала вона.

— Так. Прибирала в нас, передачі нам приносила від відвідувачів, підбадьорювала нас… Ось! – Він дістав шоколад, який нелегко було добути в той час, і подав медсестрі.

— Це ж мій улюблений. І знову з’явилися смішинки в очах. – А що це раптом згадали про мене?

— А я й не забував. Але не відразу. Час минув, поки зрозумів. Загалом, якщо чоловік або друг є, заважати не буду…

— А я думала, ви сміливіші, – сказала вона.

— Значить, немає нікого, – зрадів він.

— Виходить, так, – відповіла вона.

***

— Ох, Іванку, знову ти справ наробив, – беззлобно зауважив батько, коли син, за півроку, як відвіз шоколадку Любі, оголосив про одруження з нею.

— Ні, тату, цього разу все серйозно. Чесне слово.

— Добре, що хоч Наталя заміж вийшла, мені тепер не соромно її батькові в очі дивитися, – повідомив Петро.

— Іване, ну а з переїздом що вирішили? – цікавилася Клавдія.

— Так, мамо, уже вирішили, як розпишемося, Любу до нас переведуть, як то кажуть: де чоловік, там і дружина. Підемо жити поки що в будиночок бабусі, а там і свій збудуємо. Молоді ж ще, все життя попереду.

Рудий кіт, піднявши хвіст трубою, терся біля ніг Івана. – Рудий, тебе ж годували, – сказав Іван, – ох і вимахав ти, усім кішкам на заздрість…

— А принесли ж крихітку зовсім, – сказала Клавдія, – твій кіт, врятований… з ким жити залишиться, з нами чи забереш його?

— Рудий, ти з ким? – весело запитав Іван.

Кіт застрибнув йому на коліна і замурчав.

— Зрозумів, – сказав Іван, – переїжджаємо разом.

КІНЕЦЬ.