– Та кому ти потрібна?! – сказав Федір дружині Вірі, швидко зібрав валізу, й пішов.

Віра залишилась одна на орендованій квартирі…

…Вже через кілька місяців Федір завів собі нову пасію, не таку нервову як Віра, а дуже спокійну, на його думку звісно. І досить гарну. Зручну у всьому…

І готувала його нова дівчина Тоня дуже смачно, і в неї завжди була чистота і порядок.

І вона навіть була готова спочатку прихистити Федора у своїй тісній квартирці, але з умовою, що як тільки вони одружаться, то візьмуть велику квартиру в кредит. І оплачуватиму його разом, щоб потім, якщо що, це була їхня спільна власність…

…Всі ці два місяці Федір жодного разу не подзвонив до своєї Віри.

Хоча його постійно підмивало дізнатися, як вона там зараз поживає, як почуваються на самоті?

Чи переживає Віра через те, що він пішов, чи не переживає? Та й про розлучення, начебто, треба було вже поговорити.

Декілька разів Федір набирав на своєму мобільному номер дружини, довго дивився на нього, потім знову вимикав телефон і важко зітхав…

Але, якось він, все-таки, не витримав і подзвонив найкращій подрузі Віри.

– Рито, привіт! – сказав Федір якомога безтурботніше. – Як ся маєш?

– А це хто? – не впізнала його дівчина.

– Так Федір же ж! – ахнув той. – Коханий Віри.

– Ах, Федір… Стривай! – у голосі Рити почулося велике здивування. – А який же ж ти коханий?! Ти що нічого не знаєш, чи що?

– Що значить – який коханий? Що не знаю? – здивувався й собі Федір.

Чоловік не розумів, що відбувається.

– Як це – що значить? Ти ж від Віри пішов, так?

– Ну і що? Ми ж іще не розлучилися?

– Ну і що? – запитала подруга дружини. – Розлучилися – не розлучилися. Але живете ви вже понад два місяці окремо один від одного. Тож тепер ти вже не коханий, а колишній коханий. І у Віри тепер інша доля.

– Яка ще інша доля?! – обурився Федір.

– Звичайна. І я навіть знаю, як її звуть, цю долю.

– Як?! – ахнув Федір.

– Валентин Олегович.

– Який Олегович? – по спині Федора чомусь побігли мурашки.

– Відомий бізнесмен. Власник кількох фітнес-центрів нашого міста. Ти про Віру нічого не знаєш, чи що?

– А що про неї знати? Тихоня – вона і є тихоня. До того ж – дуже нервова й ревнива. Як жила у своєму маленькому світі, так і… Стривай, а в неї з цим, як ти кажеш, із власником, щось є, чи що? У них серйозно?

– Федько, ти що, й справді нічого не знаєш, чи прикидаєшся? – уже злісно запитала подруга.

– Рито, ти мене, будь ласка, не заговорюй! Що з Віркою відбувається?!

– По-перше, вона тепер тобі не Вірка, а Віра Миколаївна! А незабаром у неї прізвище буде – Павлюк.

– Яка Павлюк? – здивувався Федір. – Ти що таке говориш? Вона ж носить моє прізвище. Я ж тобі говорю – ми з нею ще не розлучилися!

– Ну то скоро розлучитесь.

– А якщо я буду проти?

– Ти?! – Віра хмикнула. – Ой, Федю, смішний ти! Ти що, хотів жити зі своєю, як її… Тонею, і при цьому Віра Миколаївна має триматись за твоє прізвище?

– Агов! – Федір очі вирячив від подиву. – А звідки ти знаєш про Тоню?

– Так я ж зараз у Віри Миколаївни працюю. Її особистою секретаркою. Ось, сиджу в приймальні, чекаю, коли до нас приїде головний, і розпочнеться нарада. Віра мені про тебе все розповіла. Де ти тепер і з ким.

– Рито, припини жартувати! – у Федора від такого потоку нової інформації голова пішла обертом. – Як ти можеш працювати у неї секретаркою, якщо вона працює менеджеркою в супермаркеті? Там нема секретарів.

– Віра Миколаївна вже майже місяць працює директоркою одного з фітнес-центрів. Вона ж після твого відходу потрапила в лікарню, і там її опікував брат Валентина Олеговича. Він головний лікар. Ну і випадково Віра зустрілася там із самим Олеговичем. Коротше, між ними зʼявилася іскра, а потім і полум’я кохання!

– Яка ще іскра? – не витримав Федір. – Ти що мені тут плетеш?

– Так, Федю… – з усмішкою промовила Рита. – Ти як був неотесаним, так ним і лишився. І як Віра тебе два роки терпіла? Твоя Тоня, теж, мабуть, від тебе не в захваті…

– Стривай, а Віра про Тоню як дізналася? – схаменувся Федір. – Вона що, за мною стежила?

– Чому вона? Для цього є спеціальні люди.

– Що-о? – ахнув Федір.

– Та жартую я, Федю, жартую! Сусідів ми там трішки порозпитували, бабусь на лавці випадково побачили… Коротше, ми про тебе знаємо все і бажаємо тобі щастя в особистому житті. З твоєю Тонею.

– Хто це ми? – здивувався Федір.

– Ми з Вірою Миколаївною. Вона за тебе дуже рада. Рада, що ти знайшов собі хоч когось.

– Стривай, Рито, а Віра, що, вона зовсім не переживає через наше розлучення? – обережно спитав Федір.

– Що значить – переживає? Чому вона має переживати?

– Тому, що я від неї пішов…

– Ох, і даєш ти, Федю! – вигукнула подруга. – Все, забудь про неї. Відпереживалася твоя Вірочка. Тепер, якщо хочеш, сам переживай. А у неї все в шоколаді. Скоро до неї на прийом будеш приходити, як до депутата. З особистих питань.

– А може, мені їй зараз подзвонити? – жалібним голосом запитав Федько.

– Навіщо? Сказати, що ти погоджуєшся на розлучення?

– Ну, хоч би, для цього…

– Вона тобі незабаром сама зателефонує. Коли їй потрібен буде штамп у паспорті. Або від неї подзвонять. Ну, все, Федю, мені треба працювати. Я вже чую голос Павлюка. Бувай.

В слухавці запала тиша, а на душі у Федора чомусь стало дуже кепсько…

КІНЕЦЬ.