Того вечора отець Димитро запросив мене у гості. Я дуже люблю відвідувати його родину. Матінка пече свій фірмовий пиріг, і за чашкою чаю (а іноді не чашкою і не чаю) ми годинами розмовляємо.

Про Бога, Його Промисел, про церковне життя, про різних людей та їх долі. Батюшка знайомить мене зі своїми друзями та парафіянами, і вони розповідають свої історії – сумні, радісні, повчальні.

Тоді за столом із нами сиділа Ірина Миколаївна. Я її бачила вперше. Жінка років п’ятдесяти, трохи сумна та мовчазна.

Вона майже не підтримувала розмову, але із задоволенням займалася з моєю молодшою ​​донькою Машею, у якої синдром Дауна. Та сиділа у неї на руках і перебирала її волосся.

Якоїсь миті я почала скаржитися, що Машуні скоро два роки, а вона майже не розмовляє, не ходить. Ірина Миколаївна подивилася на мене і раптом сказала:

– Не треба, не засмучуйтесь. Ви така щаслива. Ви навіть не уявляєте, яка ви щаслива. Ловіть ці моменти – моменти радості тут і зараз. Щастя – те, що сьогодні.

І замовкла.

Отець Дмитро ласкаво подивився на неї та поклав на її руку свою долоню.
Але мене, чесно кажучи, це тоді трохи зачепило. Ось сидить жінка, яка про мене нічого не знає, не знає, як живу. Але вчить життя…

А потім мені зателефонував чоловік. Він тоді був у Києві та займався ремонтом нашої квартири. Говорила я з ним роздратовано. Мені хотілося, щоб до мого повернення все було готове.

Він не встигав, та й не міг встигнути, хоч робив усе, що в його силах, навіть більше. Я це розуміла, але все одно нервувала, щось висловлювала, дорікала:

– А ось в інших… А ти…

Я відключила телефон і кинула його поряд із собою на диван.

– Не треба, не зліться, будь ласка. Ви така щаслива, – знову повторила Ірина Миколаївна.

– Я теж була щасливою, але цього тоді не знала…

І вона почала розповідати…

***

Ірина вийшла заміж зарано. У двадцять один рік. Але це для нас зараз зарано. А на той час було нормально.

– Та й те, батьки мені вже казали: «Вже за двадцять, а все у дівках. Дивися, всі твої подруги давно дітей мають», – згадувала вона. – Я й дивилася. Але наречених якось не було. Тільки Микола – колишній однокласник. Весь якийсь сірий, непоказний. Він за мною з п’ятого класу бігав.

Хоча як бігав… Дивися, зітхав осторонь. Ну, портфель носив іноді. Вірші та записки не писав, як інші хлопчаки своїм обраницям. Соромився. Але всі знали – закоханий у мене. Але якийсь непривабливий кавалер. Батьки його на будівництві працювали. Злидні злиднями.

Закінчили школу, Микола так і зітхав. Вони з Ірою жили неподалік один від одного, так що часто бачилися.

Одного разу після чергового маминого докору, що залишиться Ірка старою дівою і краще хоча б за Миколу пішла, раз краще ніхто на неї не задивляється, та від розпачу сама підійшла до хлопця на вулиці та сказала з викликом:

– Ну що, одружишся зі мною?!

А він стояв, дивився на неї та мовчав. Не міг повірити у своє щастя.

– Онімів чи що? Чи не хочеш?

Так вони й одружились. Весілля було скромним, без розмаху. Не як у деяких її подруг. Ірини батьки теж були не багаті. Про Миколиних я вже сказала.

***

Жили скромно. І в молодості, і згодом. Не «хваткий» був Микола, не вмів крутитися, не встигав за життям, що стрімко міняється.

– Багато разів я шкодувала, що вийшла за нього, – згадувала того вечора Ірина Миколаївна.

– Тоді ресторани вже стали доступними. Інші своїх дружин ні-ні, а зводять. А мій мене – у вареничну. На більше грошей не було. І радіє, дивиться на мене щенячими очима. Інший своїй жінці – шубу. А я в старому пальті задрипаному. Мама ще до заміжжя купувала. Я йому про це ганебне пальто, а він: «Ти така красива!».

Мене це так дратувало! І хотілося в тій вареничній йому тарілку просто в обличчя шпурнути. Пару на вулиці побачили, вона з букетом красивих троянд. Я йому: «Ось, чоловіки якісь квіти дарують!». А він відбіжить, якихось кульбаб зірве і простягає. Усміхається, як дурень.

Все Ірину в чоловіку дратувало. І квартирка його маленька, обшарпана, куди він її привів і де з бабкою старою, хрипучою жив. Інші кооперативні квартири купували, а вони в конурі тулилися. І сечею там смерділо, і старим хворим тілом. Невдовзі не стало бабці, а запах ще довго Іру переслідував.

– Я про французькі парфуми мріяла, подруга якось похвалилася, чоловік її привіз із-за кордону. А тут цей сморід…

Дратувало, як Микола їв і хліб в салат мочав. Як виделка об зуби його стукала. Ірина вставала з-за столу і йшла до кімнати.

Як тулився до неї ночами та сопів у вухо.

Навіть дратувало, як він із сином їх сюсюкався, як баба. Інші гроші заробляють, крутяться, шабашать. Туди-сюди. А цей зі своєї роботи додому поспішає. Пелюшки мокрі міняти.

Не розлучалася. Не було прийнято. Тільки про життя своє занапащене шкодувала. Та й Миколу шкодувала. Відданого, як собака. І син любив його. Від тата не відходив. Ірину це теж дратувало.

Зрадила кілька разів з одним знайомим. Одруженим. Щоправда, їй не сподобалося. Сама не знала, чому раптом наважилася. Життю своєму на зло, мабуть.

– Ти знову так пізно?

– Запитав після останнього її побачення чоловік.

– У гостях була.

– А я тобі котлеток посмажив.

І так їй бридко стало.

***

Так і жили… ніяким сірим життям.

«Буде у неї шуба, яку вона недбалим рухом скидатиме з плечей на підлогу, букети троянд навколо, любов і справжнє щастя»

Вечорами Ірина дивилася романтичні фільми та мріяла, що прискаче ще її принц на білому коні, повезе у якусь віллу. І буде в неї шуба, яку вона недбалим рухом скидатиме з плечей на підлогу, букети троянд навколо, любов і справжнє щастя. Або, зрештою, грошей заробить і одягнеться, як королева.

Але сама знала, що так не буде. Минув її час. Згинуло в цій однокімнатній халупі з безглуздим чоловіком під боком. І грошей не буде. Нема де взяти.

А за десять років не стало Миколи. Серцевий напад. Не дочекався швидкої.
Увечері це сталося. Вона робила з сином уроки, Микола вовтузився на кухні зі своїми котлетами.

Раптом охнув і опустився на підлогу. І сковорідку випустив. Її гуркіт Іра і почула.

Пішов з життя у неї на руках. Дивився на неї ласкаво, усміхався через силу і заспокоював, казав, що все буде гаразд. Тільки ось котлети не досмажили, чим же вони вечеряти будуть.

– Але ж там суп у холодильнику. Я зранку перед роботою зварив. І в комод подивися, там, поруч із дзеркалом. Не зараз, згодом.

Вперше, напевно, за всі роки Ірина відчувала тепло, розуміла, що втрачає близьку людину. Що вони стали одним цілим давно.

Як рука її – Микола. Не звертаєш уваги все життя на цю руку, а відриваєш її – тут і звиваєш. І плакала, плакала…

– Миколо, не йди. Коханий…

Вона навіть не знала, звідки прийшло це слово: “Коханий”. Вона ніколи цього чоловікові не говорила.

***

Після похорону посиділа Ірина із родичами, поплакали. Усі говорили належні слова. Вона мовчала.

А потім підвелася і вийшла в коридор. Підійшла до комода, про який говорив чоловік, відчинила його. Там лежали французькі парфуми. Такі, про які вона мріяла…

Сина Ірина відправила на якийсь час до своїх батьків. Щоб якось розвіявся, переключитися.

– А сама я щовечора поверталася до нашої маленької квартирки й згадувала, згадувала… – говорила Ірина Миколаївна. – Як дивився на мене Микола. Очима своїми блакитними. І скільки кохання було у цих очах. Кульбаби ті… Вареничну… Як же я хотіла повернутися туди – з Миколою. Тільки тоді зрозуміла, як тепло було, спокійно.

Згадувала Ірина, як молодий ще чоловік доглядав свою стару хвору бабусю. Вона постійно буркотіла і всім була незадоволена. Покірно, ласкаво. І жодного разу її, Ірку, не дорікнув, що вона допомогти йому не хоче.

– Шкодував він мене, ношу свою перекладати на мене не хотів.

Як зустрічав її з роботи, з вечерею. Як уночі сина хитав, щоб вона поспала. Як обіймав її ночами. І все чекав, коли вона ніжністю відповість йому. Як терпів її шпильки, жодного разу грубістю на грубість не відповів.

– Знав, мабуть, що я зраджувала його. Та й тут нічого не сказав. Тільки чула я, як плакав одного разу вночі. Простив… Мовчки…

Пізно зрозуміла я, що за кам’яною стіною жила. Щастя ось, поряд було. А я й не розуміла.

І його погляд останній згадувала… Коли почув чоловік, що вона його «коханим» назвала. Щасливий погляд…

– Тільки пізно вже було…

Ірина Миколаївна замовкла.

– Не злиться, Оленко, – сказала вона через якийсь час.

– Все це дрібниці, все, що проходить. Все можна виправити та зробити – і ремонт, та інші дрібниці. Не можна виправити лише смерть.

Зараз у мене є все. Я давно в адміністрації працюю. Квартира велика, шуби. На підлогу їх скидаю, як колись мріяла… Парфуми тільки французькі. Але ті, Миколини, досі зберігаю. А майже двадцять років минуло…

І як я сумую за тією нашою квартиркою. За запахом котлет. По теплу…

Навіть по бабці… Але нічого не виправити, нічого… Пропустила я своє щастя. Пізно зрозуміла, що ось, поруч було… Так… Все можна виправити. Тільки смерть – ні. Любіть, дякуйте… Щастя – це те, що сьогодні.

Ставте вподобайки та залишайте ваші думки у коментарях!